Катерина Маляр відкрила свій волонтерський фронт ще у 2014 році. Згодом війна змусила вчительку, психологиню за освітою, освоїти і медичну сферу. До початку повномасштабного вторгнення вона відвідувала курси з надання першої домедичної допомоги та при дорожньо-транспортній пригоді. І вже незабаром здобуті знання їй знадобилися.
Катерина відвідувала курси в Дніпрі та Одесі, де навчали військові медики, які «на нулі» надавали допомогу пораненим. Цього літа у Києві вона пройшла курси госпітальєрів.
– Умови були максимально наближені до реальних воєнних буднів – і кров, і евакуація, і дрони. Навіть вже багато чого вміючи, знаю, що ще є чому навчатися, – каже волонтерка.
До великої війни Катерина з сім’єю жила в Одесі. І разом з батьками та дядечком – аграріями допомагала односельцям – учасникам АТО грошима, продуктами, автівками.
– Все змінилося з початком повномасштабного вторгнення, – згадує Катерина. – Одесу атакували, але у нас і в думках не було десь їхати. Хоча люди виїжджали. А я вирішила, що нікуди не поїду, залишусь і буду допомагати нашим захисникам.
Спочатку допомагали військовим-односельцям – передавали хлопцям все, в чому була потреба. Часто перегоняли автівки. Їздили на херсонський напрямок машинами, заповненими продуктами та медикаментами.
Коли стали привозити перших поранених з херсонського напрямку в одеський шпиталь, Катерина для них купувала ліки, знеболювальні. Потім навчилася у Миколи Полового – бойового парамедика, військового капелана – складати аптечки.
– Це була титанічна праця. Мені зараз 50 аптечок легше даються, ніж тоді п’ять. Саме пан Микола залучив мене до тактичної медицини. Він пояснив, що обов’язково мають бути сертифіковані комплектуючі, що все має бути за стандартом, за протоколом. Тож тепер я добре розуміюся на аптечках і медичних наплічниках, тому зосередилась саме на цих необхідних для наших воїнів речах, – каже волонтерка.
Через деякий час Катерина вирішила переїхати до батьків у село Плоске, що на Балтщині, де продовжила волонтерити.
Сьогодні номер телефону Катерини Маляр знайомий багатьом українським захисникам. Військові передають один одному її контакти як людини, яка ніколи не підведе і завжди виконає обіцяне.
– Щодня я отримую по п’ять-шість дзвінків чи повідомлень з проханням допомогти. Мій номер відомий і командирам бригад, і начмедам. Бувало, хтось телефонує і каже, що зустрів знайомого, який отримав від мене аптечку, і просить і йому допомогти. Хіба я можу відмовити?
Катерина добре усвідомлює, що найменше зволікання може забрати чиєсь життя. І старається все встигнути.
– Зараз у мене більше злості. Я маю це робити, щоб не зневіритись. І буду займатись волонтерством стільки, скільки буде необхідно. Бо точно знаю, що мені не важче, ніж хлопцям «на нулі». Я не можу сказати їм «ні», бо усвідомлюю, наскільки на фронті потрібна допомога тилу, – каже Катя. – Тому буває, що паралельно з тактичною медициною веду й інші збори. Це дрони, колеса, тепловізори, генератори. Відкриваю такі паралельні збори тільки тому, що військові кажуть, що надія є лише на мене, бо вже всі відмовили.
Кожен день для волонтерки – це боротьба за чиїсь життя. Адже кожна зібрана аптечка, кожен наплічник можуть врятувати українського захисника.
– Я не роблю щось неймовірне. Це мій прямий обов’язок. Мені важливо бути причетною до нашої спільної справи, робити те, що я вмію. Складаю аптечку чи наплічник і мене тішить, що завдяки цьому буде врятовано чийогось сина, чоловіка, батька. Для мене – військовий, для когось – всесвіт, – каже Катерина.
Вона вдячна за розуміння людям, які постійно з нею, які відгукуються на всі запити фронту.
– Однаково цінні і п’ять тисяч гривень, і п’ятдесят гривень, бо у людей різні можливості. Є пенсіонер, який щомісяця приносить з пенсії 500 гривень. Знаючи, які мізерні пенсії, я спочатку відмовилася брати. На що він сказав: «Я хочу допомагати військовим. Ти знаєш, що треба хлопцям». Цим людям не треба мої звіти, хоча я звітую регулярно. Отже, це наша спільна робота, я тільки вмію організувати, – каже волонтерка.
Підтримують і самі військові, коли повідомляють, що відправлений нею медичний наплічник врятував чимало хлопців, і якби не він, то хтось би не вийшов з позиції.
Радіє, коли надходять від хлопців короткі повідомлення: «вціліли», «отримали», «вижили». Це дає снагу до життя. На жаль, багато з контактів вже ніколи не з’являться в мережі.
Серед волонтерів є поняття «мої хлопці». Бо певними бригадами, батальйонами вони опікуються більше, ніж іншим.
– Це нормально. І коли ти пишеш своїм хлопцям, яких ніколи не бачила, просиш відгукнутися, вони зазвичай просто ставлять «плюсики». Для мене це сигнал, що з ними все добре. Але інколи ті «плюси» зникають. Потім дружина або мати сповіщають, що їхній рідний загинув. Я плачу, коли втрачаю когось зі своїх хлопців. Мені треба побути на самоті, виплакати біль, – емоційно каже Катя.
Катерина зізнається, що бувають хвилини слабкості, але опустити руки не дають друзі на Facebook. Саме вони стали її активними помічниками.
– Одній робити збори непросто. Сьогодні нас багато і це тішить, бо дає позитивні результати. Ми ніколи не бачилися, але стали друзями. Знаєте, волонтер, на мою думку, – це «хвора» людина, яка свій вільний час віддає на благо чужих людей. Наші захисники відверто кажуть, що без волонтерів вони не справилися б. Наведу один приклад з моєї болючої теми – аптечки. Чому це сьогодні так важливо? Тому що всі аптечки, які видають військовим, ставлять на їхній баланс. Аптечку видають один раз і «назавжди», бо через незрозумілі причини вояки мають їх потім повернути. Але ж аптечка – це розхідний матеріал і має автоматично списуватися. Коли йдеш на якесь завдання і маєш бодай найменше ушкодження, мусиш використати бинт, не кажу вже про щось серйозніше. У мене часто одні й ті ж хлопці через два-три місяці знову просять аптечки. Бо свою або використали, або, виходячи з позицій, загубили, або вона згоріла чи просто не встигли прихопити з собою. Це ж війна!
– Якось донька Ксенія прибігла зі школи і радісно промовила: «Мамо, уявляєш, тебе знає штучний інтелект»!
З’ясувалося, що на уроці громадянської освіти вчителька запропонувала дітям поговорити про відомих людей України. А Ксенія запропонувала поговорити про її маму-волонтерку. Штучний інтелект, який залучили до обговорення, багато знав про цю неординарну особистість.
Жінка не приховує – їй приємно, що діти поважають та гордяться її справою. І вона горда тим, що її діти, тринадцятирічна Ксенія та дев’ятирічний Тимофій, ростуть патріотами й також долучились до волонтерського фронту.
До речі, Ксенія добре знає, як скласти медичний наплічник чи бойову аптечку – донька збирає їх разом з мамою. Вона знає, де що лежить, як називається, скільки чого підготувати.
– Якщо я у від’їзді, а терміново потрібна аптечка, телефоную їй: «Ксеніє Іванівно, терміново потрібно скласти аптечку». І вона зробить все як треба. Для Тимофія теж знаходиться робота: скласти медичні рукавички, розкласти коробки, розсортувати Pill-pack*. Діти розуміють, наскільки важлива наша робота та допомагають із задоволенням, – каже Катерина.
Тимофій мріяв про професійний бінокль. Але на початку великої війни подарував його військовим. Сім’я віддала ноутбук, планшет, телефон. Діти донатять свої гроші, які отримують на свята.
– Якщо ми самі не на фронті, то маємо робити все для тих, хто нас захищає, – впевнена Катерина Маляр.
*Pill-pack – індивідуальна разова доза медичних препаратів, яку треба прийняти одразу після поранення.
Читайте також:
Реабілітація у воєнний час в Україні — це не лише лікування, а повернення до повноцінного… Read More
На узбережжі Лиманської громади в Одеській області комунальні служби вже зібрали понад 400 кг мазуту,… Read More
Уночі 31 січня мобільна вогнева група Одеського прикордонного загону знищила два ударні «шахеди», які ворог… Read More
В одній із військових частин Одеської області бухгалтер привласнив 2,3 млн грн зниклих безвісти бійців.… Read More
В Україні найбільшу пенсію (без урахування довічного грошового утримання судді) призначили екснардепу, президенту Міжнародного гуманітарного… Read More
Уночі 31 січня, під час атаки на Чорноморськ було поранено завідувача хірургічного відділення міської лікарні… Read More