Як живеться сліпим в Одесі: яких проблем незрячих ми не бачимо?

Ці люди живуть поряд з нами. Ходять вулицями, їздять у громадському транспорті, заходять до закладів… Відмінні риси: тростина в руці та погляд, ніби звернений до себе. Незважаючи на втрату зору, вони прагнуть жити повноцінним життям. А чи завжди оточуючі бачать проблеми незрячих?

Про прибуток і попит на продукцію

Громадську організацію українського товариства сліпих (УТОС) в Одесі було створено 1933 року. А після війни в місто переїхала безліч фронтовиків, що втратили зір — лікуватися в найкращій у країні клініці Філатова.

Тоді для інвалідів зору були створені спеціальні підприємства. Працювали вони на держзамовлення. Випускали “фабрики сліпих”, як їх називали в народі, електротехнічні вироби. Для таких виробництв розроблялося обладнання, що забезпечує особливу безпечну техніку.

— Були дуже великі обсяги виробництва, — згадує голова обласної організації УТОС Олексій Максименко. — Зароблених грошей було достатньо для того, щоб збудувати гуртожиток, розвивати виробництво, фінансувати проведення спортивних та культурних заходів.

Сьогодні держзамовлення відійшли у минуле. Але єдиній «фабриці сліпих», що збереглася в Одесі, на Варненській 21, вдалося залишитися прибутковою. Хоча кількість людей, які тут працюють, скоротилася.

Завдяки директору Юрію Качановському підприємство досі випускає продукцію, що має попит: вішалки для одягу, мочалки для посуду, ніжки для меблів. На штампуванні працюють слабозорі, повністю незрячі займаються лише ручною працею.

Жовті доріжки та світлофори, що «розмовляють»

Веде до підприємства доріжка із тактильної плитки. Підхід обладнаний запобіжними турнікетами. Оскільки в районі проживає багато людей з інвалідністю по зору, такі стежки прокладені від «фабрики сліпих» до зупинки «Промзв’язок», з’єднуючи будинки, магазини, поштове відділення. Вимощені тактильною плиткою також доріжки у районі школи-інтернату №93 для незрячих дітей. Будівництво тактильних доріжок тепер обов’язково враховується під час капітальних ремонтів міських тротуарів. Проекти обов’язково узгоджують із УТОСом. Гроші на облаштування виділяються із міськбюджету.

Поряд з підприємством на пішохідному переході — світлофор, що «розмовляє». У Одесі таких встановлено чимало.

Про електронні книги та конкурсне фінансування

Веде жовта доріжка і до Будинку культури, збудованого за рахунок УТОСу. Тут, крім гуртків художньої самодіяльності, працює бібліотека. У фондах — література надруковані шрифтом Брайля, озвучені книги. Раніше їх начитували на магнітофонні касети, аудіокниги в цифровому форматі сьогодні скидають на флешки.

Поки що — до 31 грудня — на утримання бібліотеки та гуртків УТОС отримує державну фінансову підтримку.

— Але на сьогоднішній день нам пропонується отримувати ці гроші на конкурна основі, — розповів Олексій Максименко. — Тобто гроші можна отримати під конкретний захід — День сліпої людини відзначити, наприклад. А як оплачувати роботу бібліотекаря, який має обслуговувати свого читача цілий рік, керівників гуртків? І зараз, якщо ми не відстоїмо наші права, у нас заберуть державне фінансування. А в Будинку культури, зрештою, люди спілкуються. Багатьох бібліотека просто пов’язує із життям.

Раніше ми розповідали про те, як працює соціальна допомога в Україні та світі.

«Не подобається – не ходіть!»

Найголовніша проблема для людей незрячих – проблема доступності. Але, як не сумно, навколишні часом воліють її не помічати.

Величезною проблемою на вулицях для інвалідів стали самокати, які ганяють тротуарами. А ще – паркування, які нерідко перегороджують проходи.

— Важко пробратися на майдан Незалежності. Біля Макдональдса до пішохідного переходу веде вузький простір. До того ж, там влаштували стоянку мопедів доставники їжі, ще більше звузивши цей прохід, — розповіла голова міської організації УТОС Вікторія Чорних. — Я маю ваду зору — я можу орієнтуватися. Але спіткнулася об мопед — він почав завалюватись на мене. На мене накричали. А коли обурилася, почула у відповідь: не подобається – не ходіть тут.

Про працевлаштування та екскурсії у світ незрячих

Працевлаштуватися незрячим непросто. Хоча в деяких — по дві-три вищі освіти. Багато хто закінчив медучилище і працює масажистами. Кажуть, що незряча людина тактильно більше відчуває, ніж людина із зором. А взагалі, все залежить від кожного окремо — наскільки він прагне знайти себе, переконана Вікторія.

Буває, що звертаються до УТОС організації, у яких не закрито належного відсотка з працевлаштування людей з інвалідністю. Але й тут проблема — для незрячих мають бути створені спеціальні робочі місця.

Цього року із пропозицією працевлаштування до УТОС звернулися керівники проекту «Світ на дотик». Соціально активні зрячі одесити організували простір, повністю ізольований від світла, де створено кілька локацій: житлова кімната, ринок, вулиця, кафе, музей. Тут у повній темряві відбуваються екскурсії. І людина, нічого не бачачи, змушена включати всі свої почуття, крім зору. А гідами для екскурсантів є незрячі. Хтось із них влаштований офіційно, хтось працює за договором.

Завдання проекту — зруйнувати бар’єри у спілкуванні між звичайними людьми та людьми з обмеженими можливостями. І, можливо, він змусить все ж таки побачити проблему, яку багато хто намагається не помічати?

Раніше ми розповідали про те, як інваліди по зору виживають в Одесі.