Як майбутня мама вибралася до Одеси з окупованого Херсона

Російських прапорів не повинно бути

Як і всі подружні пари, Марина з чоловіком мріяли про дитину. Але завагітніти не вдавалося протягом шести років. Тому подружжя зважилося на використання репродуктивних технологій. І 2 лютого в одеській клініці Марині зробили операцію з екстракорпорального запліднення. ЕКО виявилося вдалим! Жінка вагітна двійнятами. Мрії стали збуватися. А потім прийшла війна…

На початку березня Херсон опинився під окупацією рашистів.

– До міста заїхало дуже багато російських військових. Поставили блокпости. Вивісили свої прапори. І це дуже гнітить нас, український народ. Тому що в Херсоні мають майоріти українські прапори, а не росіяни, – не сумнівається Марина. – Ходять будинками, перевіряють: чому немає прописаних у квартирі чоловіків, де вони?

Сьогодні російські ФСБшники, отримавши бази із домашніми адресами херсонців, шукають співробітників поліції, активістів. У місті пропадає багато людей.

– Дуже важко у Херсоні волонтерам, – розповідає Марина. – Їх відловлюють росіяни, беруть у полон, б’ють.

Патріоти-волонтери та мер під дулом автомата

А без волонтерської діяльності сьогодні місту, фактично відрізаному від територій, які контролює українська влада, вижити майже неможливо. «Зелених коридорів» тут немає. Херсон перебуває на межі гуманітарної катастрофи.

– У місті закінчувалося борошно – думали, взагалі залишимося без хліба, – згадує Марина. – Але начебто на місяць це питання вирішили. А що буде далі – ніхто не знає.

І саме патріоти-волонтери на свій страх і ризик привозять до окупованого Херсона з Миколаєва продукти та медикаменти, такі необхідні мешканцям.

– Хоч і наш мер тримається. Він молодець, – переконана Марина. – Нікуди не поїхав – перебуває у Херсоні. Хоча перші два тижні взагалі був під дулом автомата. Але досі допомагає людям настільки, наскільки може допомагати.

П’ять відсотків за готівку

Банки у Херсоні поки що працюють. Але готівки мало. Дедалі більше відділень закриваються.

– Дуже важко зняти гроші – з шостої ранку біля банкоматів вишиковуються шестигодинні черги, – розповідає Марина. – Вистояти таку чергу принаймні мені – нереально.

Але «кому війна, а кому мати рідна». І знаходяться «ділки», які вирішили заробити на біді земляків. За словами Марини, ці заповзятливі пройдисвіти пропонують зняти гроші з банкоматів без черги за 5% від суми.

– І люди віддають ці 5%, щоби була готівка якась. Це необхідно – адже купити щось ще можна лише на ринках. АТБ у нас не працює. А якщо й працює, то там такі черги. І завозять дуже мало продуктів – пусті полиці стоять. А на ринку ціни дуже високі. Спочатку навіть яблука були по 65 гривень. Цукор коштує щонайменше 100 гривень за кілограм. Банани, наприклад, зараз по 150 гривень, шоколадні цукерки – по 400. А для вагітної багато чого потрібне, – зізнається Марина.

Після Бучі та Ірпеня…

Медичні установи у місті роботу зараз практично припинили.

– Їдуть лікарі – елементарно УЗД неможливо зробити, – розповідає Марина. – А мені потрібні гормональні препарати. Потрібно пити ще сім тижнів – ані купити, ані передати їх зараз неможливо. Тож я вирішила виїхати.

До того ж херсонці вирішують залишити місто, кидають свої будинки, побачивши звірства рашистів у Буче та Ірпені, що знаходилися під окупацією.

– Я жила у приватному секторі – а там скрізь ці росіяни, – згадує Марина. – Я боялася, що зайдуть просто до будинку: або вб’ють, або зґвалтують. І цей страх не покидав – особливо, як тільки настав вечір.

Щоб вибратися з Херсона, жителі створюють групи в Tелеграм-каналах і по три-чотири особи в машинах намагаються виїхати з окупованої території.

– З міста ми виїжджали двічі. Вперше простояли в черзі перед одним із постів шість годин. А потім приїхали чеченці на БТРах і сказали, щоб уїжджали всі, нікого сьогодні не пустять. Ми розвернулися і поїхали з півдорозі. Дорога путівця, пил стовпом. Але за кілька днів відійшли трохи і вирішили їхати знову. Виїхали о п’ятій ранку. Ризикували – бо комендантська година ще не закінчилася. Але пощастило – проскочили, – розповідає Марина. – Дякувати Богу, у мене нічого не забрали. Хоча росіяни дуже ласі на айфони, техніку Apple – і у багатьох людей їх відібрали.

«Тут дуже добрі люди»

До Одеси Марина приїхала із двома сумками – у машину з великим багажем не візьмуть. І тут теж зіштовхнулась із проблемами.

– Ріелтори просять заплатити за два-три місяці наперед. А це 14-20 тисяч гривень. Я розумію, що їм також треба їсти. Але якщо в Одесі щось станеться? Та й грошей таких немає, – ділиться Марина.

Але їй пощастило – удалося зняти квартиру від господаря. Сусідами виявилися біженці з Маріуполя, сім’я із Донецька з двома дітьми. У кожного – своя страшна історія…

– Заїхала до порожньої квартири – у мене нічого не було. Згодом зареєструвалася у волонтерському центрі. І волонтери привезли посуд, ковдри, – розповідає Марина. – Коли почули, що я вагітна, та ще двійнятами, – стали більше продуктів привозити, фруктів.

Волонтерські центри для переселенців в Одесі дуже добрі – особливо у школах на Рішельєвській, 18 та на Гагаріна, 3, каже майбутня мама. Працюють там і дівчата, які вибралися з Херсона, тікали з Маріуполя.

– Одеса дуже допомагає. Тут дуже добрі люди – намагаються допомогти всім, що тільки можуть, – ділиться Марина. – Мені необхідно пропити сім упаковок гормонального препарату – кожна вартує 500 гривень. І звичайні люди – не волонтери – привозять по одній упаковці.

Про посилку для мами та сусідство з Чорнобаївкою

Щоб отримати довідку внутрішньо переміщеної особи, потрібно вистояти величезну чергу.

– Я в чергах стояти не можу – важко, – зізнається Марина. – Але все ж таки вдалося додзвонитися – записалася по телефону. І довідку зможу отримати за тиждень.

Тоді Марина матиме право на матеріальну допомогу для переселенців. І постарається допомогти мамі, що залишилася вдома – якось переслати продукти з Одеси: «Адже тут так недорого».

Якщо пощастить – спробує знайти безкоштовне житло. І стане на облік у жіночу консультацію. Хотілося б, звичайно, щоб у медзакладі були хоч якісь знижки – адже зараз УЗД треба робити постійно, безліч аналізів здавати.

– Але головне – сподіваюся, що Одесу бомбити не будуть. Я виїхала з війни. Жила за п’ять кілометрів від Чорнобаївки. Звичайно, не тільки чула, а й бачила, що там відбувається. Це дуже страшно, – згадує Марина. – Я вдома не спала, а в Одесі спати почала.