Сьогодні ми повертаємося до свого пракоріння з особливою спрагою, шукаючи в традиціях сили вистояти. В селі Борсуки на Одещині живе 86-річна Марія Тисячна — жінка, чия пам’ять стала надійним сховищем для архаїчних колядок, яким понад сто років та інших різдвяних традицій. Про магію солом’яних «павуків», дванадцять пісних страв та про те, чому важливо передавати пісню з уст в уста – читайте у щирій розмові для «Одеського життя».
Ключові моменти:
Свої сімейні скарби – старовинні українські народні пісні – колядки і щедрівки 86-річна Марія Тисячна зберігає не в зошитах та альбомах. Надійною скарбницею жінки є її пам’ять, яка відклала на своїх полицях все, що запало в душу. Бо вона пам’ятає часи, коли за віру переслідували, але Різдво все одно святкували потайки.
– Сьогоднішнє не все пригадаю, а ті часи – ніби співали вчора. Мої колядки від прадідів. Їм понад сто років. Вони мають силу. У нас на подвір’ї завжди збиралися гурти чоловіків і жінок і готувалися до різдвяних свят, розучували колядки, щедрівки. Чи то подвір’я таке щасливе, чи ми такі щасливі були? – розмірковує Марія Андріївна.
Жінка каже, що колядувати ходили від хати до хати, нікого не минали. І починає співати колядку, довгу та архаїчну:
Звезда миру возсіяла,
Яка в небі не бувала,
Щоби миру показати,
Де родила Бога мати…
…Христу Богу поклонімось,
Поклонімся рожденному,
щоб дав радість цьому дому,
щоби лєта довгі жили
і правнуків подружили.
А я слухаю і відчуваю, яким щастям переповнювалися серця людей, коли до їхньої хати заходили колядники. Адже споконвіку вважається великою честю, якщо твою хату не оминають колядники. Багато хто ще й до хати запрошував.
– Коли «совєти» забороняли та закривали церкви, люди все одно потайки ходили колядувати та Різдво славити. Як у нашому селі церкву закрили, то, хто вірував, ходив до храму у село Обжиле на Різдво і на Великдень паски святити. Бувало, в Лісничівку, але туди нам не з руки. Прийшов час, що церкви повідкривали, але до них не дуже ходять. Життя під забороною таки похитнуло віру. Нині життя гарне, та ворог жити не дає.
Марія Андріївна каже, що її батьки, бабусі й дідусі були працьовитими і віруючими. І дуже добрими. Святвечір, Різдво, Щедрий вечір були чільними зимовими святами. Трепетний дух різдвяних свят завжди витав у бабусиній оселі.
– Від неї і в моєму серці шана до українських різдвяних традицій. Незважаючи на заборони, бабуся та батьки навчили мене колядкам, які їм дістались від їхніх пращурів. Дякую їм за отой дух Різдва, який в мені оселився і який я встигла передати своїм дітям і внукам. Знаєш, дуже тішуся, що ніякі заборони неспроможні вкрасти у нас Різдво. Слава Богу, що дожили до цих часів, коли не потайки, а відкрито можемо передавати свої традиції, звичаї та обряди новим поколінням. До речі, Різдво у нашому роду святкували завжди з усім світом – 25 грудня. Ніяких інших днів святкування Різдва не визнавали, – ділиться сокровенним Марія Андріївна.
Пані Марія згадує, як вони з братом носили вечерю до дідуся з бабусею, до нанашок, родичів.
– Вечерю носили у білій хустині. Клали в коляду калачі з прісного тіста, цукерки, пряники, бублики, яблука – все, хто що мав. Зайшовши в хату, ми казали: «Просимо на хліб, на сіль, на вечерю». Нас пригощали. У вечерю додавали солодощів. Якщо ж вечерю давали за покійного (а це здебільшого робили дорослі), то вона залишалась у того, кому її приносили. А до Різдва випікали різдвяні пряники. Отримати такий пряник було щастям.
Як розповідає жінка, від дідового Різдва завжди віяло казкою, відчуттям магії. Особливо коли дід вносив до хати дідуха, стелив сіно на покутті, накривав його вишитим рушником, ставив на рушник дідуха і кропив свяченою водою. Бабуся діставала білий обрус, стелила його на стіл, а під нього клали сіно.
А ще в кутку на рушнику – горщик з кутею, горішки, часничок.
– Бабуся казала, що це символізує ясла, де народився Христос, а ще – добробут, – згадує жінка. – А після закінчення свят дід виносив сіно і годував ним худобу. Дідух є символом духів предків та гарного майбутнього врожаю. Наші сільські майстрині і сьогодні плетуть дідухів та «павуків» – солом’яні обереги, що передбачають врожай, та прикрашають ними оселі. Вечерю й досі починаю з молитви.
Сідали вечеряти – на столі обов’язковими у нас були дванадцять страв. Кутя та узвар – головні. Готували вареники, кисіль, голубці, капусту – все пісне, нічого скоромного. Зараз молоді не хочуть це признавати, а від того добра немає.
А на світанні ватаги хлопців ходили від хати до хати із зіркою та вертепом, віщували, що син Божий народився, Різдво славили, каже Марія Андріївна. І лунало по селу: «Ой, радуйся, земле, син Божий народився!». Потім вже до гурту приєднувались і дівчата. У Борсуках живе ця традиція й досі.
Марія Андріївна каже, що найкраще передаються українські народні пісні із уст в уста. Старші співають, а молодші підспівують та запам’ятовують, коли ходять з Колядою чи з Маланкою. Так колись і вона вбирала в душу традиції своїх предків. А тепер жінка передає все, що знає, що вміє, новим поколінням.
Цьогоріч на Різдво пані Марія взяла участь у сакральному заході «Запрошуємо Різдво до хати», який відбувся у сільському музеї. Тут вона поділилася своїм родинним скарбом з односельцями.
Відео та текстові записи зробила для нащадків директорка сільського клубу фольклористка Ірина Борбела. Вона досліджує та збирає колядки та щедрівки заради збереження культурної спадщини.
Усі колядки Марія Андріївна зберегла та передала у своїй стародавній інтерпретації. Ці сакральні реліквії берегтимуться для наступних поколінь як села, так і всієї України. Можете і ви приїхати, послухати та записати ці сакральні піснеспіви.
– Буду рада гостям, розкажу і проспіваю все, що знаю. Живемо ми вдвох із сином. Людей в селі дуже мало. Рідко хто зайде. А я не ходок на двох милицях. Перенесла три мікроінсульти, стала погано бачити, хворі ноги. Але бог віка дає. Значить, я ще тут потрібна. Знаєш, як я кожного Різдва чекаю, щоб під моїми вікнами залунало: «Можна колядувати?»…
– Різдвяні свята наповнені таїною, чимось таким, що не зрозуміти розумом, а можна тільки відчути душею, – впевнена Марія Андріївна. – Тому не дивно, що Різдво не вдалося витіснити із нашого серця. Тішуся, що зараз відновлюються різдвяні традиції та на весь голос лунає: «Хай святкує з нами вся наша родина, вся наша родина, славна Україна!». Бо так важливо нам не загубитися у цьому світі.
Вважалось, що в цей день першим має зайти до хати чоловік – це принесе щастя і добробут.
«Христу богу поклонімося.
Поклонімся рожденному,
щоб дав радість цьому дому,
щоби лєта довгі жили
і правнуків подружили»
Читайте також:
У неділю, 15 лютого 2026 року, відповідно до команди «Укренерго», у частині Одеської області будуть… Read More
Епатажний український співак з Одеси Melovin знову холостий: 14 лютого, у День закоханих, артист повідомив… Read More
14 лютого в селах півдня Одещини відзначають Трифона Зарізана — традиційне болгарське свято виноградарів. У… Read More
Сьогодні вдень, 14 лютого 2026 року, у Приморському районі Одеси під час перевірки документів чоловік… Read More
В Одесі завершився відкритий всеукраїнський архітектурний конкурс на найкращий проєкт пам’ятника Лесі Українці з доброустроєм… Read More
За інформацією Гідрометцентру Чорного та Азовського морів, завтра, у неділю, 15 лютого 2026 року, в… Read More
