Герої наших днів: Від стармеха до морпіха та розвідника

– Чому? Не міг я вчинити інакше. У нас із дружиною на 24 лютого було придбано квиток на Київ. А наступного дня ми мали зі столиці вилетіти до Туреччини. Вирішили активно відпочити – на лижах покататись, свіжим повітрям подихати. Раніше у Буковелі були – сподобалося. А цього разу друзі порадили турецький курорт. Але не судилося, путін наші плани зіпсував. Вдома – паніка, плач, дружина із 15-річною дочкою розгублені. А я сиджу, не знаю, як їх заспокоїти. Тиняюся по квартирі як неприкаяний, місця собі не знаходжу. Ні, гадаю, повно. Вранці 1 березня я пішов у військкомат, а по обіді мені вже сказали приходити з речами на службу, – розповів про те, як потрапив до армії, вчорашній моряк цивільного морського флоту.

Читайте також: З операційної – на війну: як травматолог із Чорноморська на захист Батьківщини встав

Так увірвалася війна у життя старшого механіка контейнеровозу. А ще 20-го, за чотири дні до війни, він – байкар – зустрічався з хлопцями з мотоклубу, де, крім розмов про улюблене хобі, також йшлося і про можливий наступ російських військ на територію України. Були серед байкерів і тоді колишні військові – учасники АТО/ООС. Припускали, що скоро може бути гаряче на лінії розмежування в Донецькій та Луганській областях, але ніхто всерйоз не очікував, що росія почне війну так підступно, вторгнувшись, як колись гітлерівці, о 4-й ранку з багатьох напрямків.

Ні, не можна стверджувати, що останні чотири дні лютого він сидів склавши руки. Спочатку зателефонував усім рідним та близьким, перепитавши, чи не потрібна їм якась допомога? А згодом поєднався з друзями та почав займатися волонтерською діяльністю, допомагаючи прикордонникам та тероборонцям. Завдяки цьому, наприклад, захисники України у перші дні війни отримали вкрай необхідний генератор потужністю 7 кВт. А з 1 березня життя Руслана набуло нового ритму й сенсу.

Ще за темою: «Якщо почнеться війна, то кличте – піду служити», – сказала Марина Іванова і своє слово дотримала

Нині він морський піхотинець розвідувального взводу. Якщо коротко розповісти про його розпорядок дня, він продовжується в наступному режимі: вранці до обіду – заняття, і після обіду до вечора – теж заняття, під час яких розвідники відпрацьовують різні складні питання щодо тактичних дій у полі, лісосмузі, місті.

Чи не важко бігати полями повністю екіпірованим 45-річному чоловікові?

– 45 – це, звичайно, не 18, коли я юнаком пішов служити в 1-шу аеромобільну дивізію, що дислокувалась у Болграді. Але я моряк – 22 роки ходжу в рейси, пройшов шлях від моториста до старшого механіка. За своєю фізичною формою уважно стежу. Інакше не можна. Щороку проходжу медичну комісію, а вона, як відомо, у моряків сувора. Тим більше, що ще до термінової служби займався боксом та вільною боротьбою. Тож фізично навантаження витримую і не відстаю від інших, – каже Руслан.

Ні йому, ні іншим побратимам зрілого віку командири попусків не роблять – це неможливо. За словами Руслана, він працює як усі, надягаючи на себе екіпірування вагою приблизно 25 кг і відпрацьовуючи широкий спектр питань у засідці, під час нальоту чи пошуку супротивника.

Стаття на тему: Як «Француз» втретє став одеським прикордонником: із Парижа з любов’ю до України

45-річний морпіх досі дбайливо зберігає вдома блакитний берет десантника, отриманий ним під час проходження служби в аеромобільних військах. Чим відрізняється десантник від морського піхотинця у сенсі бойової виучки та виконання завдань за призначенням?

– Напевно, насамперед тим, що десантник асоціює собою землю та небо, а морпіх уже воїн трьох стихій – неба, землі та води. Не слід забувати, що строкову я проходив у середині 90-х років минулого сторіччя. Тоді, на щастя, був мирний час, і ніхто на війну, тим більш на її розв’язання з боку росії не очікував. Так, іноді ми теж відпрацьовували навчальні питання у повній викладці, але особливо на цьому командири уваги не загострювали.

Зараз же щодня ми викладаємося на повну, постійно рухаючись уперед, намотуючи десятки кілометрів шляху під час навчань та тренувань та працюючи з усіх видів стрілецької зброї. Артеріальний тиск від навантажень іноді «зашкалює». Але ми добре усвідомлюємо, що від нашої бойової виучки, фізичної витривалості, умінь та навичок залежить успіх підрозділу у бою, твоє життя та життя побратимів, – поділився думками розвідник.

Вдома на нього чекають дружина Оксана та дочка Регіна. На четвертий день після призову до лав війська Руслан наполіг, щоб вони поїхали за кордон до Румунії, мовляв, так йому буде спокійніше. Але за два тижні рідні повернулися в Україну. Звичайно, вони дуже хвилюються за чоловіка і батька і чекають на нього, щоб знову бути разом і разом все-таки поїхати відпочити на якийсь закордонний чи вітчизняний курорт.

Ви також можете дізнатися: Як підприємець Анжела Лучко морпіхом стала

Багато хто зi знайомих та колег по роботі з повагою ставляться до вчинку Руслана добровільно піти на службу в найважчі для країни часи. Але є й ті, хто здивувався рішенням стармеха.

– Я розуміння ні від кого і не потребую. Це мій свідомий вибір. На мою землю прийшов ворог, тож його треба бити й гнати. Тому вчинив, як вчинив, мені від цього легше. Інакше все б шкребло всередині. Та й у мене обидва діди-офіцери воювали на полях Другої світової: один – військовий авіатор, другий – артилерист. Батько був офіцером – військовим моряком: служив на флоті у Севастополі, Петропавловську-Камчатському. Він вже покійний. Якби був живий і дізнайся, що росія так по-розбійницьки на нас напала, емоційно би вигорів, – замислено говорить морський піхотинець.

Звичайно, після війни Руслан збирається повернутися до своєї улюбленої роботи, щоб знову на суднах борознити води різних країн та континентів, обіймаючи дуже відповідальну посаду старшого механіка.

У його підпорядкуванні завжди працювали матроси з різних країн світу, у тому числі й з росії. Але навіть після 2014 року і він, і капітани судів накладали своєрідне табу для обговорення політичних питань. І воно зрозуміло. Адже корабель – це єдиний організм, на якому зустрічається різне, у тому числі й аварійні ситуації. І від взаємовідносин між членами екіпажу, від порозуміння між моряками залежить живучість судна, а відтак i життя всього екіпажу. Але вiдтепер, за словами Руслана, звертаючись перед черговим рейсом до крюїнгової компанії, він намагатиметься працевлаштуватися там, де представників країни-агресора не буде. Як стверджує стармех, він не бажає після того, що накоїли росіяни, більше з ними працювати. У них попереду свій шлях – прозріння і каяття після викриття злочинів кремлівського режиму, а на нього чекає важкий шлях стежкою розвідника, Перемога, повернення додому і на судна торгового флоту.

Раніше «Одеське життя» розповідало, як офіцер Дмитро Чавалах побратимів урятував.

В’ячеслав Діордієв
Фото авторки