Є люди, які з молоком матері поглинають любов до місця, де народилися. До землі, де зробили перші кроки. До людей, з якими «набивали шишки» та вчилися долати складнощі. Ці люди залишаються відданими своєму рідному краю і намагаються, щоб сьогодні життя в цьому краї протікало трохи краще, ніж учора. Саме такою людиною є Дмитро Марашлець.
Він народився у невеликому селі Рівне на півдні Одеської області. Виховувала його мати, яка все життя пропрацювала дояркою.
Дмитро згадує, як ще у сім років йому довелося освоїти процес доїння.
— Мама працювала швидко, їй доводилося щодня доїти по двадцять і більше корів. Я ж ледве встигав подоїти одну, але пишався тим, що хоч трохи полегшував працю мами, — каже тарутинський бізнесмен.
Окрилений любов’ю до тварин він вирішив, що стане ветеринарним лікарем. Але чи то міська суєта не припала до душі, чи то доля йому приготувала інше призначення, — до навчання так і не дійшло.
Повернувся до села одразу після служби в армії та почав вчителювати у школі – викладати початкову військову підготовку у рівненській школі. У складні 90-ті, коли довелося шукати джерела доходу, щоб хоч якось зводити кінці з кінцями, у ньому прокинулася підприємницька жилка. Дмитро вирішив зайнятися торгівлею, а згодом відкрив у селі невеликий бар.
1997 року вже очолив місцевий колгосп і за три роки віддав борги господарства, вивівши його на один рівень із сусіднім прогресивним колгоспом «Делень». Проте 2000-го колгоспи починають ліквідувати. Дмитро, забравши належні йому 14% землі з активів колишнього колгоспу, а це 500 га, почав їх обробляти самостійно.
— Сказати, що було тяжко – це нічого не сказати. Щоб заробити гроші на обробіток землі, я купив автобус і возив людей до Одеси. День працював автобусом, день – на тракторі у полі. Тож у мене стали з’являлися заощадження, які я вкладав у новий транспорт для пасажирських перевезень, — розповідає підприємець.
Якось, у пошуках будівлі для свого автопарку, купив приміщення колишнього хлібозаводу. Прийшов на підприємство і зрозумів, що воно, перебуваючи на межі вимирання, продовжує працювати. Картина, за словами Дмитра, була гнітючою: співробітники працювали у калошах, дах протікав, у приміщеннях було холодно. Але навіть у цих важких умовах із печі діставали свіжий хліб. І тоді, понад 10 років тому, Дмитро вирішив розвинути цей бізнес і щодня радувати своїх земляків домашнім тарутинським хлібом.
Згодом він упорядкував територію, змінив частину обладнання, придбав і встановив грубку на дровах. І закипіла робота. Головне завдання оновленого хлібозаводу було створення домашнього хліба з використанням живих дріжджів і без штучних добавок. І сьогодні молода дружна команда день у день виготовляє по 2000 хлібобулочних виробів 27 видів!
Дружина Дмитра Марія, як головний технолог, впроваджує у виробництво випічку сучасного тостерного хліба, але особливу увагу приділяє бессарабським традиціям. Так, тільки в печі Тарутинського хлібозаводу, яка, нагадаю вам, працює не електрикою, а дровами, випікають пікантний хліб.
— У моєму дитинстві, дістаючи хліб з печі, бабуся відламувала ще скибку, що димить, посипала його сумішшю зі спецій і давала мені цю неймовірну смачність. Ось і на нашому виробництві я вирішила створити хліб, у якому вже є набір знайомих пікантних нам спецій. Цей хліб дуже люблять наші покупці, – розповідає Марія.
З початком війни в Україні Дмитро Георгійович активно допомагав військовим на фронті. Допомагає й сьогодні. Щодня постачає хлібом розташовану неподалік військової частини. Періодично хліб із Тарутиного вирушає і на південний фронт. Туди нещодавно вирушив і мікроавтобус, який подарував військовий директор хлібозаводу. Весь салон газелі, звичайно ж, повністю був заповнений хлібом.
Кожна людина – це джерело перевіреного роками досвіду та життєвих мудростей. Дві дуже цінні я дізналася і від Дмитра. Перше, що мене приємно здивувало, – це сімейне правило Марашлець: всі члени сім’ї повинні вміти робити все те, чим займається сім’я. Якщо хтось із працівників не може вийти на роботу, то будь-який із членів сім’ї власників має зуміти його замінити. Так що тут уміють і тісто місити, і орати, і пекти хліб.
А ще я надовго запам’ятаю стару мудрість, яку від своєї бабусі перейняв Дмитро. У перекладі з болгарської вона звучить так: те, що ти мав – це мало, а те, що ти зміг зберегти – це багато.
Дмитро Марашець зміг зберегти і розвинути хлібозавод, що вмирає, і сьогодні смачний домашній хліб — на столах у багатьох жителів Тарутинської громади. А пекти хліб і разом із ним нести радість у будинки своїх земляків – це щастя. Створюйте, друзі. Зберігайте та розвивайте те, що нам дісталося від предків.
Читайте також:
У парку Перемоги розквітли рідкісні для Одеси сакури, створивши казкові алеї. Містяни вже активно діляться… Read More
Репортерка «Одеського життя» Марія Котова сумлінно щотижня відвідує Привоз, щоб наші читачі завжди були в… Read More
Куликове поле в Одесі давно перестало бути просто великою міською площею. Це місце пам’яті, суперечок… Read More
Історію окулярів вдається простежити до кінця XIII століття (орієнтовно 1285–1290-ті роки). Перші письмові згадки про… Read More
В Одесі заплановані масштабні дорожні роботи одразу на кількох вулицях і проїздах у різних районах… Read More
В Україні бізнес долучається до захисту неба, у Росії фіксують атаки дронів і пожежі, а… Read More