Є люди, які з молоком матері поглинають любов до місця, де народилися. До землі, де зробили перші кроки. До людей, з якими «набивали шишки» та вчилися долати складнощі. Ці люди залишаються відданими своєму рідному краю і намагаються, щоб сьогодні життя в цьому краї протікало трохи краще, ніж учора. Саме такою людиною є Дмитро Марашлець.
Він народився у невеликому селі Рівне на півдні Одеської області. Виховувала його мати, яка все життя пропрацювала дояркою.
Дмитро згадує, як ще у сім років йому довелося освоїти процес доїння.
— Мама працювала швидко, їй доводилося щодня доїти по двадцять і більше корів. Я ж ледве встигав подоїти одну, але пишався тим, що хоч трохи полегшував працю мами, — каже тарутинський бізнесмен.
Окрилений любов’ю до тварин він вирішив, що стане ветеринарним лікарем. Але чи то міська суєта не припала до душі, чи то доля йому приготувала інше призначення, — до навчання так і не дійшло.
Повернувся до села одразу після служби в армії та почав вчителювати у школі – викладати початкову військову підготовку у рівненській школі. У складні 90-ті, коли довелося шукати джерела доходу, щоб хоч якось зводити кінці з кінцями, у ньому прокинулася підприємницька жилка. Дмитро вирішив зайнятися торгівлею, а згодом відкрив у селі невеликий бар.
1997 року вже очолив місцевий колгосп і за три роки віддав борги господарства, вивівши його на один рівень із сусіднім прогресивним колгоспом «Делень». Проте 2000-го колгоспи починають ліквідувати. Дмитро, забравши належні йому 14% землі з активів колишнього колгоспу, а це 500 га, почав їх обробляти самостійно.
— Сказати, що було тяжко – це нічого не сказати. Щоб заробити гроші на обробіток землі, я купив автобус і возив людей до Одеси. День працював автобусом, день – на тракторі у полі. Тож у мене стали з’являлися заощадження, які я вкладав у новий транспорт для пасажирських перевезень, — розповідає підприємець.
Якось, у пошуках будівлі для свого автопарку, купив приміщення колишнього хлібозаводу. Прийшов на підприємство і зрозумів, що воно, перебуваючи на межі вимирання, продовжує працювати. Картина, за словами Дмитра, була гнітючою: співробітники працювали у калошах, дах протікав, у приміщеннях було холодно. Але навіть у цих важких умовах із печі діставали свіжий хліб. І тоді, понад 10 років тому, Дмитро вирішив розвинути цей бізнес і щодня радувати своїх земляків домашнім тарутинським хлібом.
Згодом він упорядкував територію, змінив частину обладнання, придбав і встановив грубку на дровах. І закипіла робота. Головне завдання оновленого хлібозаводу було створення домашнього хліба з використанням живих дріжджів і без штучних добавок. І сьогодні молода дружна команда день у день виготовляє по 2000 хлібобулочних виробів 27 видів!
Дружина Дмитра Марія, як головний технолог, впроваджує у виробництво випічку сучасного тостерного хліба, але особливу увагу приділяє бессарабським традиціям. Так, тільки в печі Тарутинського хлібозаводу, яка, нагадаю вам, працює не електрикою, а дровами, випікають пікантний хліб.
— У моєму дитинстві, дістаючи хліб з печі, бабуся відламувала ще скибку, що димить, посипала його сумішшю зі спецій і давала мені цю неймовірну смачність. Ось і на нашому виробництві я вирішила створити хліб, у якому вже є набір знайомих пікантних нам спецій. Цей хліб дуже люблять наші покупці, – розповідає Марія.
З початком війни в Україні Дмитро Георгійович активно допомагав військовим на фронті. Допомагає й сьогодні. Щодня постачає хлібом розташовану неподалік військової частини. Періодично хліб із Тарутиного вирушає і на південний фронт. Туди нещодавно вирушив і мікроавтобус, який подарував військовий директор хлібозаводу. Весь салон газелі, звичайно ж, повністю був заповнений хлібом.
Кожна людина – це джерело перевіреного роками досвіду та життєвих мудростей. Дві дуже цінні я дізналася і від Дмитра. Перше, що мене приємно здивувало, – це сімейне правило Марашлець: всі члени сім’ї повинні вміти робити все те, чим займається сім’я. Якщо хтось із працівників не може вийти на роботу, то будь-який із членів сім’ї власників має зуміти його замінити. Так що тут уміють і тісто місити, і орати, і пекти хліб.
А ще я надовго запам’ятаю стару мудрість, яку від своєї бабусі перейняв Дмитро. У перекладі з болгарської вона звучить так: те, що ти мав – це мало, а те, що ти зміг зберегти – це багато.
Дмитро Марашець зміг зберегти і розвинути хлібозавод, що вмирає, і сьогодні смачний домашній хліб — на столах у багатьох жителів Тарутинської громади. А пекти хліб і разом із ним нести радість у будинки своїх земляків – це щастя. Створюйте, друзі. Зберігайте та розвивайте те, що нам дісталося від предків.
Читайте також:
Жителям частини південних районів Одеської області сьогодні доведеться провести день без електропостачання. Енергетики тимчасово знеструмлять… Read More
З 27 червня 2026 року вартість проїзду в одеських маршрутках зросте з 20 до 25… Read More
Літня спека повертається, а разом із нею й бажання відпочити біля моря. Розповідаємо, якою буде… Read More
Ключові моменти: Південь Одещини все частіше потерпає від посух, пилових бур і нестачі вологи, що… Read More
Доброго ранку всім, окрім долара. Він знову прокинувся не з тієї ноги й поліз угору.… Read More
Четвер, 18 червня, принесе полегшення для багатьох українців. Після спалахів на початку місяця геомагнітна ситуація… Read More