В Одесі триває деколонізація міського простору. У Київському районі 2-й Магнітогорський провулок, названий на честь російського промислового міста, отримав ім’я всесвітньо відомого українського та вірменського кінорежисера Сергія Параджанова — одного із символів українського поетичного кіно та людини, яку радянська влада неодноразово переслідувала за вільнодумство.
Кінорежисер Сергій Параджанов
Ключові моменти:
Після початку повномасштабної війни Україна прискорила процес деколонізації публічного простору. Підставою для перейменування вулиць, площ і провулків стали Закон України «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії», рекомендації Українського інституту національної пам’яті, а також рішення органів місцевого самоврядування.
Одеса стала одним із міст, де цей процес відбувається наймасштабніше: з карти міста поступово зникають назви, пов’язані з Російською імперією, СРСР і сучасною Росією, а їхнє місце займають імена українських діячів культури, науки, військових і представників світового мистецтва, тісно пов’язаних з Україною.
Черговим етапом цього процесу стало перейменування 2-го Магнітогорського провулка в Київському районі. Його назва походила від російського міста Магнітогорськ на Уралі й не мала жодного історичного зв’язку з Одесою. Тепер провулок носить ім’я Сергія Параджанова — видатного режисера, сценариста й художника, автора фільму «Тіні забутих предків», який вважається однією з найвидатніших стрічок в історії українського кіно. Під час підготовки матеріалу використано біографічні відомості про режисера, дані про процес перейменування та історичний контекст деколонізації української топоніміки.
Черговий акт дерусифікації одеської топоніміки: у Київському районі 2-й Магнітогорський провулок тепер носить ім’я Сергія Параджанова. Магнітогорськ — це місто на Уралі в Росії, розташоване приблизно за 1,5 тисячі кілометрів по прямій від українського кордону. І хоча наші дрони по прямій не літають, усе одно — досяжно.
До речі, нагадаю: у Магнітогорську 31 грудня 2018 року на другому поверсі десятиповерхового житлового будинку, ймовірно, вибухнув побутовий газ. Унаслідок вибуху частково обвалився під’їзд, загинули 39 людей. Тобто місцеві мешканці ще тоді на власній шкурі відчули, що таке руйнування багатоповерхівок цілими секціями.
Водночас я переконаний, що після початку повномасштабної агресії РФ проти України багато жителів Магнітогорська тією чи іншою мірою сприяли й продовжують сприяти руйнуванню багатоповерхівок в українських містах та масовій загибелі мирного населення.
Але, як то кажуть, усе повертається. Житлові будинки не є цілями для ЗСУ, зате металургійних підприємств у Магнітогорську — безліч. І буде справедливо, якщо колись вони перетворяться на будівельне сміття…
Тепер Сергій Параджанов (1924–1990) — «господар» цього одеського провулка. Це русифікована форма вірменського прізвища Параджанян. Український і вірменський кінорежисер, сценарист і художник, один із найяскравіших представників українського поетичного кіно.
Він зробив величезний внесок у світовий кінематограф, створивши фільми «Тіні забутих предків» (1965) та «Колір граната». Лауреат численних міжнародних кінопремій, народний артист Української РСР (1990, посмертно) і Вірменської РСР (1990), Національна легенда України (2024, посмертно).
Додамо, що стрічка «Тіні забутих предків» (за однойменною повістю Михайла Коцюбинського) впевнено посідає перше місце у списку 100 найкращих українських фільмів. Параджанов прожив непросте, сповнене трагізму життя. Причину дуже влучно сформулювала відома радянська поетеса Белла Ахмадуліна: «Його провина полягала в тому, що він був вільним». І справді, в умовах радянської несвободи це було найбільшим злочином.
Народився він у Тбілісі. У школі, м’яко кажучи, не вирізнявся успіхами. У 1942 році вступив до Тбіліського інституту інженерів залізничного транспорту, але незабаром залишив навчання й уже 1943 року став студентом вокального факультету Тбіліської консерваторії. Також навчався танцю при Тбіліському театрі опери та балету. Під час Другої світової війни виступав у госпіталях у складі концертної бригади.
У 1945 році Параджанов перевівся до Московської консерваторії, де продовжив навчання вокалу. Проте саме тоді його захопив кінематограф, і вже 1946 року він вступив на режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК), де навчався у майстерні Ігоря Савченка.
У той час у ВДІКу викладали такі світила кінематографа, як Сергій Ейзенштейн і Михайло Ромм. Учні Савченка разом із викладачем працювали над фільмом «Тарас Шевченко». За спогадами колег, саме Параджанов запропонував запросити на роль Шевченка тоді ще молодого актора Сергія Бондарчука.
Під час зйомок цього фільму Параджанов у серпні поїхав до Тбілісі, де був заарештований у справі голови Грузинського товариства культурних зв’язків (ГОКС) — у межах кампанії з розгрому цієї організації, членів якої звинувачували в «ідеологічному відступництві». Сам Параджанов потрапив у поле зору Міністерства державної безпеки через пропозицію розписати стіни ГОКСу фресками із зображенням святих.
Формально ж обвинувачення стосувалися одностатевих стосунків. Параджанов своєї гомосексуальності під час допитів не заперечував. 8 жовтня 1948 року разом із сімома іншими обвинуваченими його на закритому засіданні військового трибуналу військ МВС Грузії засудили до п’яти років ув’язнення за «мужолозтво».
За Параджанова вступився його вчитель Ігор Савченко. Він також залучив до захисту таких відомих діячів культури, як Олександр Корнійчук, Ванда Василевська та Натан Рибак. Після розгляду касаційної скарги Верховний суд СРСР у грудні 1948 року звільнив режисера.
«Одеське життя» підготувало Повний список старих і нових назв вулиць Одеси (оновлюється). Сподіваємося, він стане вам у пригоді.
Після закінчення ВДІКу у 1951 році Параджанова направили режисером-постановником на Київську кіностудію художніх фільмів. Надалі саме з Україною була пов’язана значна частина його творчої біографії.
У листопаді 1955 року він одружився. У будинку подружжя Параджанов створив своєрідний інтелектуальний салон, де збиралися найрізноманітніші люди. Тут режисер показував свої імпровізовані вистави, демонстрував радянські та зарубіжні фільми, а також відбувалися відверті дискусії про мистецтво й суспільство без ідеологічної цензури. Саме тоді він потрапив у поле зору КДБ.
У 1964 році на Київській кіностудії Параджанов зняв фільм «Тіні забутих предків». Ця стрічка стала його першим великим самостійним творчим успіхом. Особливістю картини було те, що її випустили українською мовою без російського дубляжу — випадок для СРСР майже унікальний.
Хоча таке рішення було продиктоване художньою необхідністю (щоб не втратити автентичну гуцульську говірку та пов’язану з нею етнічну атмосферу), партійне керівництво розцінило його як націоналістичний політичний жест. Через це прокат фільму в СРСР був суттєво обмежений.
Тут доречно згадати епізод із фільму «Службовий роман». Секретарка (Лія Ахеджакова) запитує думку про модні чоботи в консервативної директорки (Аліса Фрейндліх). Та зневажливо фиркає — і це стає для героїні Ахеджакової найкращим сигналом: річ хороша, треба купувати.
Так само й «забракований» радянською владою фільм Параджанова здобув 39 міжнародних нагород (із них 24 Гран-прі) у 21 країні. Режисера привітали всесвітньо відомі колеги — Мікеланджело Антоніоні, Акіра Куросава, Федеріко Фелліні. Польський журнал «Екран» писав: «Це один із найвидовищніших і найвитонченіших фільмів, які нам довелося побачити за останні роки».
За кордоном «Тіні забутих предків» демонстрували під прокатною назвою «Вогняні коні». Цілком зрозуміло, що жодної з міжнародних нагород сам Параджанов отримати не зміг: у СРСР існувало поняття «невиїзний»…
4 вересня 1965 року дисиденти Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл і Василь Стус під час прем’єри фільму «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» виступили з протестом проти хвилі арештів української інтелігенції («шістдесятників»), що відбулася напередодні. Ця акція стала одним із перших відкритих антирадянських виступів у Києві. Разом з іншими відомими діячами науки й культури Параджанов також публічно підтримав заарештованих.
Наприкінці 1965 року Параджанов підписав «лист Дзюби» до ЦК КПУ, у якому засуджувалися русифікація України та утиски національної культури. Він виступав за проведення відкритих політичних судових процесів і неодноразово висловлювався на захист свободи слова.
У відповідь ЦК КПУ ухвалив постанову про «серйозні недоліки в організації виробництва фільмів на Київській кіностудії». Зрозумівши цей «натяк», Параджанов на кілька років переїхав до Вірменії, де працював на кіностудії «Вірменфільм».
Створений ним фільм «Саят-Нова» цензура фактично понівечила. Це сталося після того, як режисер відкрито виступив проти введення радянських військ до Чехословаччини. Він також підписав «лист 193-х» до Леоніда Брежнєва з протестом проти порушення прав людини та продовжував відкрито критикувати радянське партійне керівництво й систему цензури.
Його відверто недолюблював тодішній керівник УРСР Володимир Щербицький, а за діяльністю режисера особисто стежив голова КДБ СРСР Юрій Андропов. У 1973 році Параджанова знову заарештували й помістили до Лук’янівської в’язниці в Києві.
Параджанову висунули звинувачення у «розбещенні чоловіків із застосуванням насильства» та «організації кубла розпусти». На слідстві він не приховував своєї бісексуальності, однак категорично заперечував епізод із нібито зґвалтуванням. Дуже швидко знайшлися кілька «потерпілих», один із яких невдовзі покінчив життя самогубством, не витримавши тиску слідства.
Історики та біографи режисера вважають цей судовий процес відверто політичним. Вони звертають увагу на надзвичайну поспішність слідства та численні суперечності в доказовій базі. Розуміючи слабкість справи, слідчий прокуратури УРСР додав до обвинувачень ще й «поширення порнографії» та «спекуляцію антикваріатом». У квітні 1974 року Параджанова засудили до п’яти років колонії суворого режиму.
Сказати, що роки ув’язнення далися йому важко, — означає не сказати майже нічого. Тортури, побиття, знущання, голод… Через постійне насильство Параджанов навіть здійснив спробу самогубства. У в’язниці він захворів на цукровий діабет.
На щастя, під час суду й після нього за звільнення режисера розгорнулася масштабна міжнародна кампанія. На його захист виступили Андрій Тарковський, Віктор Шкловський, Юрій Нікулін, Сергій Герасимов, Софіко Чіаурелі, Федеріко Фелліні, Мікеланджело Антоніоні, Роберт де Ніро, Джон Апдайк, Ірвінг Стоун та багато інших відомих діячів культури.
Проте радянська влада довго ігнорувала ці звернення. Вважається, що вирішальну роль у звільненні Параджанова відіграла Ліля Брік. На її прохання французький письменник Луї Арагон, який користувався великим авторитетом у СРСР, під час візиту до Москви у 1977 році особисто звернувся до Леоніда Брежнєва з проханням звільнити режисера.
У результаті режисера звільнили за рік до завершення строку. Йому заборонили жити в Москві, Києві, Ленінграді та Єревані, тому він повернувся до рідного Тбілісі. Оселився в будинку свого дитинства, відвідав могилу матері, з якою не зміг попрощатися — тюремна адміністрація не дозволила йому приїхати на похорон. Він продовжив займатися творчістю, хоча фактично перебував під негласною забороною.
Восени 1981 року Параджанову вдалося приїхати до Москви. У Театрі на Таганці він виступив під час обговорення скандальної вистави Юрія Любимова «Володимир Висоцький». У своїй промові режисер знову різко розкритикував радянську владу та її культурну політику.
Співробітники КДБ не дрімали: на початку 1982 року Параджанова знову заарештували за надуманими обвинуваченнями. Цього разу він провів дев’ять місяців у тбіліській в’язниці. Новий арешт викликав широкий міжнародний резонанс, і відомі діячі культури знову почали вимагати його звільнення. Суд призначив режисерові умовне покарання, після чого його звільнили просто із зали суду.
Серед тих, хто став на його захист, був і грузинський режисер Резо Чхеїдзе, якого дуже поважав тодішній керівник Грузії Едуард Шеварднадзе. Саме це знову відкрило Параджанову шлях у кінематограф. У 1983 році на студії «Грузія-фільм» розпочалися зйомки стрічки «Легенда про Сурамську фортецю». Щоб не викликати невдоволення Москви, офіційним режисером картини вказали іншу людину, а Параджанова призначили її «асистентом».
У 1985 році відбулися прем’єри фільму. Стрічку показали на низці міжнародних кінофестивалів, де вона здобула широке визнання. У 1987 році на Роттердамському кінофестивалі Параджанов отримав нагороду за найкращий інноваційний фільм. Того ж року він побував у Мюнхені, Венеції та Нью-Йорку.
Гостями його дому в Тбілісі були Марчелло Мастроянні, Ів Сен-Лоран та інші всесвітньо відомі діячі культури. До Параджанова прийшла світова слава. У квітні 1989 року на Стамбульському кінофестивалі він отримав Почесний приз журі за фільм «Ашик-Керіб». У своїй промові режисер закликав до миру й дружби між вірменами та азербайджанцями, виступивши проти розпалювання карабаського конфлікту.
Французька газета Le Monde тоді писала: «Важко знайти кращу вітрину перебудови в радянському кіно, ніж фільми “Ашик-Керіб” Параджанова та “Маленька Віра” Василя Пічула».
Лише після міжнародного успіху стрічка «Ашик-Керіб» отримала дозвіл на прокат у СРСР. Того ж року Юрій Іллєнко за спільним із Параджановим сценарієм зняв фільм «Лебедине озеро. Зона», заснований на новелах, присвячених рокам ув’язнення режисера.
7 червня 1989 року на кіностудії «Вірменфільм» розпочалися зйомки автобіографічного фільму Параджанова «Сповідь», сценарій до якого він почав писати ще 1969 року. Було відзнято лише 300 метрів плівки. Цей день став останнім знімальним днем у житті режисера — вже наступного дня він почав кашляти кров’ю.
У Параджанова діагностували рак легень. Його госпіталізували та прооперували, однак пухлина вже дала метастази. Режисер повернувся до Тбілісі, де його стан поступово погіршувався. Наприкінці року він ще зміг відвідати кінофестиваль у Лісабоні, а звідти вирушив до Єревана. 27 лютого 1990 року Параджанову було присвоєно звання народного артиста Української РСР, а 19 червня — народного артиста Вірменської РСР.
22 травня на запрошення президента Франції Франсуа Міттерана режисер вилетів на лікування до Парижа. Однак врятувати його вже було неможливо — хвороба стрімко прогресувала. 20 липня спеціальний медичний літак доставив Параджанова з Парижа до Єревана, де того ж дня він помер.
Сергія Параджанова поховали в Пантеоні діячів вірменської культури поруч із Арамом Хачатуряном, Фрунзіком Мкртчяном, Вільямом Сарояном та іншими видатними митцями, письменниками й науковцями Вірменії.
Читайте також:
Валерій БОЯНЖУ, Херсон — Одеса
На популярних міських пляжах Одеси морська вода відповідає санітарним нормам. Це підтвердили результати останніх лабораторних… Read More
Надійність великих будівельних і виробничих об’єктів залежить від правильного вибору несучих елементів. Одним із найпоширеніших… Read More
В Одесі фахівці Держекоінспекції та профільні служби моніторять стан Чорного моря в районі пляжу «Ланжерон»,… Read More
В Одесі планують кардинально змінити правила розміщення МАФів. Міська влада пропонує розподіляти нові місця через… Read More
Скандал довкола реалізації гуманітарної допомоги на одеському ринку «7 кілометр» обростає новими подробицями. Представники місцевого… Read More
Запах гару, який уже понад тиждень відчувають мешканці Одеси, не зникає навіть після ліквідації масштабної… Read More
