У центрі Одеси одна з невеликих історичних вулиць отримала нову назву — на честь українського культурного діяча Віталія Боровика. Перейменування стало частиною процесу деколонізації топонімії та було закріплене розпорядженням Одеської обласної військової адміністрації.
Ключові моменти:
Перейменування вулиць в Україні останніми роками стало частиною масштабного процесу переосмислення історичної пам’яті. Йдеться не лише про зміну табличок на будинках, а й про формування нового символічного простору міст. Одеса з її складною історією та багатошаровою топонімікою особливо гостро переживає цей процес.
У 2024 році Одеська обласна військова адміністрація ухвалила рішення змінити назви низки топонімів у регіоні. Підставою став Закон України «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії». Відповідне розпорядження №694/А-2024 передбачає перейменування вулиць, назви яких пов’язані з російською імперською або радянською спадщиною.
Однією з таких вулиць стала невелика, але історично значуща вулиця в центрі Одеси, яка тривалий час носила ім’я письменника Юрія Олеші. Тепер вона названа на честь українського культурно-громадського діяча, публіциста та перекладача Віталія Боровика — людини, пов’язаної з українським національним рухом кінця XIX — початку XX століття.
Історія цієї вулиці відображає ширші процеси, які переживали і саме місто, і вся країна: зміну політичних епох, культурних орієнтирів та історичних смислів.
Ця вулиця дуже коротка — трохи більше ніж 300 метрів — і розташована в історичній частині Одеси, у старому центрі міста. Ім’я радянського письменника Юрія Олеші вона отримала у 1987 році, коли згадали, що він тут жив — у будинку №3 (1912—1921 рр.).
Відома ця вулиця з 1828 року: спочатку вона була частиною Карантинної вулиці і мала таку ж назву. У 1881 році її перейменували на Левашовську — на честь одеського градоначальника Володимира Левашова (1834—1898). Після встановлення радянської влади назву вулиці змінили на Лизогуба (у 1927 році) — на честь відомого революціонера-народовольця Дмитра Лизогуба (1849—1879), похованого неподалік, на Карантинному кладовищі.
Юрій Карлович Олеша походив зі збіднілого білоруського дворянського роду. Народився він у 1899 році в нинішньому Кропивницькому. У 1902 році його родина переїхала до Одеси. Тут Юрій вступив до Рішельєвської гімназії та грав у футбол за її команду.
Ще під час навчання почав писати вірші, один із них у 1915 році навіть опублікували в газеті «Южный вестник». Закінчивши гімназію, у 1917 році Олеша вступив до Одеського університету, де два роки вивчав юриспруденцію.
Але це було не його: його приваблювала літературна стежка. В Одесі разом із молодими літераторами Валентином Катаєвим, Едуардом Багрицьким та Іллею Ільфом він створив групу «Колектив поетів».
Громадянську війну Олеша пережив в Одесі, а у 1921 році за запрошенням відомого українського художника Нарбута переїхав до Харкова. Працював журналістом і публікував вірші у пресі. У 1922 році батьки Олеші емігрували до Польщі, а він перебрався до Москви, де писав фейлетони та статті для газети залізничників «Гудок». До речі, у ній також друкувалися Михайло Булгаков, Валентин Катаєв, Ілля Ільф і Євген Петров.
У 1924 році Олеша написав свій перший великий твір — роман-казку «Три товстуни». Щоправда, опублікований він був лише через чотири роки. Увесь твір пронизаний романтичним революційним духом.
Це казка про революцію — про те, як мужньо і весело люди борються проти влади трьох жадібних і ненаситних правителів. Бідні та благородні люди рятують усиновленого спадкоємця Тутті, який виявився викраденим братом головної героїні — дівчинки-циркачки Суок, і як народ поневоленої країни зрештою стає вільним.
У 1930 році на основі цієї казки він створив п’єсу, яку ставили на сценах багатьох країн світу — її переклали на 15 мов. Згодом за її мотивами з’явилися і балет, і фільм. Як показало життя, це був єдиний твір Юрія Олеші, який можна назвати знаковим. Він написав ще кілька п’єс і романів, які майже не залишили сліду в літературі.
Під час війни Олеша жив в евакуації в Ашгабаті, працював там на радіо, а до Москви повернувся лише у 1947 році. Атмосфера в країні та культурному житті справляла на нього помітний гнітючий вплив. Писати за канонами соцреалізму він не хотів і не міг.
В останні роки життя його часто можна було побачити в Будинку літераторів — не за трибуною, а в ресторані зі склянкою горілки. Грошей у нього не було, і інші письменники вважали за честь пригостити колегу.
Олеша помер у Москві у 1960 році — його знайшли, коли він захлинувся. Як казали в Давньому Римі: «Sic transit gloria mundi» — так минає земна слава.
Нині ця вулиця на виконання закону про деколонізацію носить ім’я Віталія Боровика. Справжнє його прізвище — Боровиков. Народився він у 1864 році в Ніжині. Відомий як український культурно-громадський діяч, публіцист, фольклорист і поет-перекладач, який писав українською мовою.
Походив із козацького роду. Боровик закінчив юридичний факультет Київського університету, був членом літературного гуртка української молоді «Плеяда» в Києві, організованого Лесею Українкою. Був активістом зародження українського національно-визвольного руху. Влітку 1891 року став одним із засновників «Братства тарасівців» — організації, яка проголосила своєю метою створення незалежної України.
У 1899 році через хворобу легень Боровик переїхав до Одеси. Тут він познайомився зі своєю майбутньою дружиною — дочкою відомого художника Амвросія Ждахи. Спочатку працював в інспекції з боротьби з філоксерою — комахою-шкідником, що знищує виноградники. Згодом очолював сирітський будинок.
При цьому він залишався одним із лідерів українського національного руху в місті. Восени того ж року його звинуватили у «політичній неблагонадійності» та заарештували за недозволену пропаганду серед молоді. Після п’яти місяців ув’язнення Віталія Боровика вислали на Волинь, де він працював завідувачем лабораторії.
І де б не опинявся, Віталій Боровик писав вірші, статті, перекладав літературу. Навіть у в’язниці працював над «Словником української мови».
Щодо творчості, то Боровик писав поезію. Деякі його вірші увійшли до антології «Акорди», виданої у Львові в 1903 році (упорядник — Іван Франко). Також він займався фольклористикою, збирав матеріали для тлумачного словника української мови. Співпрацював із газетами та журналами, де друкував свої переклади й вірші. Працював над перекладами різних авторів з англійської та російської мов.
Після революції працював у різних сільськогосподарських установах Одеси. Відомий як один з ініціаторів створення у 1919 році державної публічної бібліотеки в Одесі.
Згодом — ще один арешт, уже в трагічному 1937 році. 73-річного Віталія Боровика розстріляли як «ворога народу» у грудні 1937 року…
Раніше ми писали, що в Одесі вулиця Новгородська стала вулицею Михайла Жука.
І чому вулицю Мічуріна в Одесі перейменували на Болбочана.
Читайте також: Декомунізація в Одесі: чому провулок Щорса перейменували на честь Людмили Гінзбург
Валерій БОЯНЖУ, Херсон — Одеса
Цей матеріал було підготовлено за фінансової підтримки Європейського Союзу. Зміст цього документа є виключною відповідальністю ПП «ІА «Центр медіа» (бренд «Одеське життя») і за жодних обставин не може розглядатися як такий, що відображає позицію Європейського Союзу.
Чорне море біля берегів Одеси продовжує радувати мешканців та гостей міста комфортною для купання температурою.… Read More
Один із найбільших експортерів та переробників олійних культур в Україні — група компаній Allseeds —… Read More
Доброго ранку! Поки голлівудські режисери витрачають мільйони доларів на сценарії із крутими поворотами, українці просто… Read More
Після слабких геомагнітних збурень, що спостерігалися напередодні, сьогодні, у суботу, 25 липня 2026 року, магнітосфера… Read More
Купили путівку, але відпочинок так і не відбувся? Це ще не означає, що гроші втрачені.… Read More
Упродовж липня 2026 року російські окупаційні війська перейшли до тактики адаптивного терору українських міст, підбираючи… Read More
