Деколонізація: чому в Одесі зникла вулиця Олеші та з’явилася вулиця Боровика

Ключові моменти:

• Вулиця Юрія Олеші в історичному центрі Одеси отримала нову назву — на честь українського діяча Віталія Боровика;
• Рішення ухвалено розпорядженням Одеської обласної військової адміністрації №694/А-2024 від 30 липня 2024 року;
• Перейменування відбулося в межах державної політики деколонізації топонімії;
• Вулиця має майже двохсотлітню історію і за цей час змінювала назву кілька разів.

Перейменування вулиць в Україні останніми роками стало частиною масштабного процесу переосмислення історичної пам’яті. Йдеться не лише про зміну табличок на будинках, а й про формування нового символічного простору міст. Одеса з її складною історією та багатошаровою топонімікою особливо гостро переживає цей процес.

У 2024 році Одеська обласна військова адміністрація ухвалила рішення змінити назви низки топонімів у регіоні. Підставою став Закон України «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії». Відповідне розпорядження №694/А-2024 передбачає перейменування вулиць, назви яких пов’язані з російською імперською або радянською спадщиною.

Однією з таких вулиць стала невелика, але історично значуща вулиця в центрі Одеси, яка тривалий час носила ім’я письменника Юрія Олеші. Тепер вона названа на честь українського культурно-громадського діяча, публіциста та перекладача Віталія Боровика — людини, пов’язаної з українським національним рухом кінця XIX — початку XX століття.

Історія цієї вулиці відображає ширші процеси, які переживали і саме місто, і вся країна: зміну політичних епох, культурних орієнтирів та історичних смислів.

Чотири назви вулиці в центрі Одеси

Ця вулиця дуже коротка — трохи більше ніж 300 метрів — і розташована в історичній частині Одеси, у старому центрі міста. Ім’я радянського письменника Юрія Олеші вона отримала у 1987 році, коли згадали, що він тут жив — у будинку №3 (1912—1921 рр.).

Відома ця вулиця з 1828 року: спочатку вона була частиною Карантинної вулиці і мала таку ж назву. У 1881 році її перейменували на Левашовську — на честь одеського градоначальника Володимира Левашова (1834—1898). Після встановлення радянської влади назву вулиці змінили на Лизогуба (у 1927 році) — на честь відомого революціонера-народовольця Дмитра Лизогуба (1849—1879), похованого неподалік, на Карантинному кладовищі.

Автор «Трьох товстунів» Юрій Олеша

Юрій Карлович Олеша походив зі збіднілого білоруського дворянського роду. Народився він у 1899 році в нинішньому Кропивницькому. У 1902 році його родина переїхала до Одеси. Тут Юрій вступив до Рішельєвської гімназії та грав у футбол за її команду.

Ще під час навчання почав писати вірші, один із них у 1915 році навіть опублікували в газеті «Южный вестник». Закінчивши гімназію, у 1917 році Олеша вступив до Одеського університету, де два роки вивчав юриспруденцію.

Але це було не його: його приваблювала літературна стежка. В Одесі разом із молодими літераторами Валентином Катаєвим, Едуардом Багрицьким та Іллею Ільфом він створив групу «Колектив поетів».

Громадянську війну Олеша пережив в Одесі, а у 1921 році за запрошенням відомого українського художника Нарбута переїхав до Харкова. Працював журналістом і публікував вірші у пресі. У 1922 році батьки Олеші емігрували до Польщі, а він перебрався до Москви, де писав фейлетони та статті для газети залізничників «Гудок». До речі, у ній також друкувалися Михайло Булгаков, Валентин Катаєв, Ілля Ільф і Євген Петров.

У 1924 році Олеша написав свій перший великий твір — роман-казку «Три товстуни». Щоправда, опублікований він був лише через чотири роки. Увесь твір пронизаний романтичним революційним духом.

Це казка про революцію — про те, як мужньо і весело люди борються проти влади трьох жадібних і ненаситних правителів. Бідні та благородні люди рятують усиновленого спадкоємця Тутті, який виявився викраденим братом головної героїні — дівчинки-циркачки Суок, і як народ поневоленої країни зрештою стає вільним.

У 1930 році на основі цієї казки він створив п’єсу, яку ставили на сценах багатьох країн світу — її переклали на 15 мов. Згодом за її мотивами з’явилися і балет, і фільм. Як показало життя, це був єдиний твір Юрія Олеші, який можна назвати знаковим. Він написав ще кілька п’єс і романів, які майже не залишили сліду в літературі.

Під час війни Олеша жив в евакуації в Ашгабаті, працював там на радіо, а до Москви повернувся лише у 1947 році. Атмосфера в країні та культурному житті справляла на нього помітний гнітючий вплив. Писати за канонами соцреалізму він не хотів і не міг.

В останні роки життя його часто можна було побачити в Будинку літераторів — не за трибуною, а в ресторані зі склянкою горілки. Грошей у нього не було, і інші письменники вважали за честь пригостити колегу.

Олеша помер у Москві у 1960 році — його знайшли, коли він захлинувся. Як казали в Давньому Римі: «Sic transit gloria mundi» — так минає земна слава.

Хто такий Віталій Боровик і чому його ім’ям названа вулиця

Нині ця вулиця на виконання закону про деколонізацію носить ім’я Віталія Боровика. Справжнє його прізвище — Боровиков. Народився він у 1864 році в Ніжині. Відомий як український культурно-громадський діяч, публіцист, фольклорист і поет-перекладач, який писав українською мовою.

Походив із козацького роду. Боровик закінчив юридичний факультет Київського університету, був членом літературного гуртка української молоді «Плеяда» в Києві, організованого Лесею Українкою. Був активістом зародження українського національно-визвольного руху. Влітку 1891 року став одним із засновників «Братства тарасівців» — організації, яка проголосила своєю метою створення незалежної України.

У 1899 році через хворобу легень Боровик переїхав до Одеси. Тут він познайомився зі своєю майбутньою дружиною — дочкою відомого художника Амвросія Ждахи. Спочатку працював в інспекції з боротьби з філоксерою — комахою-шкідником, що знищує виноградники. Згодом очолював сирітський будинок.

При цьому він залишався одним із лідерів українського національного руху в місті. Восени того ж року його звинуватили у «політичній неблагонадійності» та заарештували за недозволену пропаганду серед молоді. Після п’яти місяців ув’язнення Віталія Боровика вислали на Волинь, де він працював завідувачем лабораторії.

І де б не опинявся, Віталій Боровик писав вірші, статті, перекладав літературу. Навіть у в’язниці працював над «Словником української мови».

Щодо творчості, то Боровик писав поезію. Деякі його вірші увійшли до антології «Акорди», виданої у Львові в 1903 році (упорядник — Іван Франко). Також він займався фольклористикою, збирав матеріали для тлумачного словника української мови. Співпрацював із газетами та журналами, де друкував свої переклади й вірші. Працював над перекладами різних авторів з англійської та російської мов.

Після революції працював у різних сільськогосподарських установах Одеси. Відомий як один з ініціаторів створення у 1919 році державної публічної бібліотеки в Одесі.

Згодом — ще один арешт, уже в трагічному 1937 році. 73-річного Віталія Боровика розстріляли як «ворога народу» у грудні 1937 року…

Раніше ми писали, що в Одесі вулиця Новгородська стала вулицею Михайла Жука.

І чому вулицю Мічуріна в Одесі перейменували на Болбочана.

Читайте також: Декомунізація в Одесі: чому провулок Щорса перейменували на честь Людмили Гінзбург

Валерій БОЯНЖУ, Херсон — Одеса