«Деколонізація» по-одеськи, чи що нам робити з Пушкіним?

Потужна дискусія навколо постаті Михайла Булгакова та музею, названого на його честь у Києві, мала навчити одному: немає жодного сенсу апелювати до постаті того чи іншого діяча культури/науки, аналізувати його твори, численні листування, висловлювання, підкидати гіпотези щодо його ставлення до Україні, української державності чи української мови. Аналіз тих чи інших фігур взагалі штука дуже невдячна та дуже неоднозначна: як трактуєш, так і буде. Наприклад, після «совєтизації» постаті та творчості Тараса Шевченка ми досі не можемо відкинути навіяні образи старого, знедоленого діда, що боровся проти царату в ім’я об’єднання всіх слов’янських народів.

Під час подібних обговорень слід звертати увагу лише на одне: ми говоримо про історичну фігуру чи ідеологему? Зазвичай у дискусіях про очищення нашого простору від усього, пов’язаного з державою-агресором, ми розглядаємо, насамперед, маркери та наративи: те, чим у культурному, історичному, інформаційному та навіть візуальному просторі російська імперія та його послідовники ментально об’єднували мешканців поневолених. які представляли і цікаві для неї. Розглядаємо маркери, а чомусь дискутуємо про фігуру.

У 2019 році в Одесу приїжджав черговий «хороший росіянин» Дмитро Биков, який у відповідь на запитання одеситів «Який ви бачите роль Одеси в українському культурному потоці після того, як вона відірвалася від російського контексту?», сказав: «Якщо Одеса існуватиме поза російського контексту, роль її буде досить плачевною». На мою думку, сказане досить показово, адже навколо Одеси настільки довго будували ауру причетності її до «руского міра» та спільні з російською культурою контексти, що й пересічні одесити, і самі росіяни стали сприймати наше місто як один із елементів великої імперії. І, звичайно ж, із властивим для колоніальної ментальності провінційним пієтетом у бік кожного представника метрополії, який колись гостював чи згадував у своїй творчості про Одесу.

Одесити часто згадують російського радянського письменника Юрія Олешу, який жив в Одесі та писав про Одесу, але майже не знають про українського письменника Юрія Яновського, який також жив тут і писав про наше місто. Одесити пам’ятають про російського радянського письменника Валентина Катаєва та його дитинство в Одесі, але одиниці знають про дитинство в Одесі українського письменника Віктора Домонтовича. Одесити без проблем покажуть дорогу до пам’ятника Олександру Пушкіну, але мало хто зможе вказати на будинок, де гостювала Леся Українка під час своїх численних поїздок до Одеси. Одесити мають музей, названий ім’ям російського радянського письменника Костянтина Паустовського, але вони не мають навіть меморіальної таблички на честь українського письменника Івана Нечуя-Левицького, який часто був в Одесі і писав про неї.

Все це яскраво демонструє, що йдеться зовсім не про історичні постаті в одеському контексті, а більше про маркери: про те, про що голосно говорилося і чим захоплювалися за часів імперії. І справа не в тім, що одесити такі погані й не шанують українських культурних діячів. Справа в довгих роках імперської політики, назва котрій «культурний колоніалізм». Так склалося історично, що в імперіях мова і культура країни-монополії сприймалася як вища над мовами й культурами колоній. Але найбільша проблема в тому, що аж після трьох десятиліть незалежності питання належного вшанування українських діячів та очищення простору від російських маркерів викликають такі жваві дискусії.

Я нічого не маю проти історичної постаті Олександра Пушкіна в одеському контексті «полювання на сарану», але щиро не розумію, чому уваги та поваги йому віддано більше, ніж історичній постаті Адама Міцкевича у тому самому одеському контексті. Я не розумію, звідки в Одесі є площа та вулиця імені Льва Толстого, який у місті був лише проїздом, але Одеська міська рада не підтримала назвати топонім ім’ям єврейського письменника, громадського діяча, засновника сучасної літератури на ідиші Менделе Мойхер-Сфоріма, котрий доволі довго жив і працював в Одесі. Я не розумію, чому центральні вулиці міста названі іменами Буніна, Жуковського та Пушкіна, а вулиця Лесі Українки знаходиться на задвірках географії.

Достатньо лише поверхово проаналізувати весь цей «одеський» культурний контекст, хоча з точки зору топонімів та найменувань, як стає ясно лише одне: наше місто досі перебуває під культурною експансією москви. Музей Пушкіна, який досі існує в Одесі та знаходиться на утриманні обласної ради, муніципальний конкурс Паустовського з номінацією «Популяризація творчості російського письменника» – лише верхівка айсберга. Якщо копнути глибше – ми досі перебуваємо в ментальній окупації, досі завдяки всім цим маркерам відчуваємо свою приналежність до великого та могутнього російського світу. І «деколонізація» сьогодні це насамперед про зміни світоглядних, самоусвідомлення та самосприйняття, а вже потім про зміни табличок.