Чому в Одесі з’явилася вулиця Стуса і як вона називалася раніше

Ключові моменти:

• Вулиця Стуса в Одесі раніше носила ім’я більшовика Володарського.
• Василь Стус — поет і дисидент, знищений радянською системою.
• Його суд став символом репресій і юридичного фарсу СРСР.
• Перейменування вулиці — не формальність, а історичний жест.

Вулиця Василя Стуса в Одесі раніше носила ім’я Володимира Володарського — одного з ідеологів більшовицької репресивної системи. Зміна назви стала не лише актом декомунізації, а й символічним розривом із практикою переслідування інакодумства.

Василь Стус — український поет, перекладач і правозахисник, один із представників руху шістдесятників. У 1960–1970-х роках він відкрито протестував проти арештів української інтелігенції та критикував дії КДБ, за що зазнав репресій.

Після першого арешту Стус пройшов табори й заслання, а після звільнення був змушений працювати на важких фізичних роботах. Під час другого арешту суд проходив у закритому режимі, а призначений захисник (ним був майбутній український політик Віктор Медведчук) фактично не представляв його інтересів. У 1985 році Стус помер у таборі під час голодування.

Сьогодні вулиця Стуса в Одесі — це нагадування про ціну свободи слова і про людей, яких радянська система намагалася знищити, але не змогла викреслити з історії.

Український поет зі Сталіно

Так, у місті є така вулиця в Хаджибейському районі. Хто ця людина? Поясню: Василь Стус — намазувальник затяжної кромки на взуттєвій фабриці. Ви шоковані? Звісно, ця професія — потрібна й корисна, як і будь-яка інша.

Але ми ж із вами знаємо, що Василь Стус — український поет-шістдесятник, перекладач, мислитель, правозахисник, один із найактивніших представників українського дисидентського руху. Висновок напрошується сам: влада ненавиділа мислячих людей і після відбуття строку в ГУЛАГу воліла «працевлаштовувати» їх на взуттєві фабрики. Ідеться не про сталінсько-беріївські 1930–1940-ві, а про «благочинні» брежнєвські 1970-ті.

Стус народився 6 січня 1938 року в селі на Вінниччині. Колективізація ледь не знищила цю селянську родину, і вона, шукаючи порятунку, переїхала до Сталіно (нині Донецьк). У старших класах Василь підробляв на залізниці. Після закінчення школи 1954 року вступив на філфак Сталінського педінституту, згодом працював учителем української мови та літератури.

У ці роки відкрив для себе німецьких поетів Ґете й Рільке, переклав близько 100 їхніх творів (ці роботи згодом були конфісковані й утрачені). У 1963 році став аспірантом київського Інституту літератури ім. Шевченка. Так звана «хрущовська відлига» стала для нього стартовим майданчиком активної творчої й громадянської діяльності.

Як Стус боровся з радянською системою

Восени 1965 року разом із В’ячеславом Чорноволом перед публічним показом фільму Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» він відкрито виступив проти арештів української інтелігенції. Його негайно виключили з аспірантури.

У пошуках заробітку працював будівельником, кочегаром, у метро, на залізниці. Брав участь у протестах проти Системи, публічно звинуватив КДБ у вбивстві художниці й дисидентки Алли Горської. У відкритих зверненнях до ЦК КПРС та Спілки письменників він критикував керівництво СРСР за повернення до тоталітаризму й масові порушення прав людини.

У цей період Стуса майже не друкували — за винятком кількох перекладів Ґете й Лорки, та й ті виходили під псевдонімом Василь Петрик. У січні 1972 року його вперше заарештували разом з іншими українськими дисидентами.

За що заарештовували Василя Стуса

Восени відбувся суд за статтею «Антирадянська агітація і пропаганда». Після п’яти років ув’язнення в Мордовії та двох років заслання в Магаданській області восени 1979 року Стус повернувся до Києва.

Тут він продовжив правозахисну діяльність, виступаючи за підтримки західних організацій на захист «в’язнів сумління». Заробляв спочатку в ливарному цеху заводу, а потім на конвеєрі фабрики спортивного взуття — тим самим намазувальником затяжної кромки.

Роль Віктора Медведчука в долі Стуса

На початку 1980 року Стуса заарештували вдруге, визнавши «особливо небезпечним рецидивістом». Адвокатом призначили нині сумнозвісного зрадника, а тоді ще молодого юриста Віктора Медведчука.

Правозахисник і друг Стуса Євген Сверстюк згадував: «Коли Стус зустрівся з призначеним адвокатом, то зрозумів, що Медведчук — людина агресивного комсомольського типу, яка його не захищає і не цікавиться його справою. Стус відмовився від цього адвоката».

Юридичний аналіз справи згодом показав, що навіть за радянським законодавством Медведчук мав аргументи для захисту, але не скористався ними й порушив адвокатську етику, визнавши вину підзахисного замість нього.

Суд проходив у закритому режимі. Стуса позбавили останнього слова й видалили із зали суду; вирок зачитали без нього: 10 років таборів і 5 років заслання.

Боротьба в таборі та смерть Стуса

Відомий радянський учений і правозахисник, академік Андрій Сахаров у листі до світової громадськості назвав вирок Василю Стусу ганьбою репресивної системи СРСР. Система відповіла у звичному стилі — з’явився «анекдот», що Сахаров нібито не Сахаров, а Сахарович і взагалі Цукерман.

У таборі в Пермі Стус продовжував писати й перекладати. У 1983 році адміністрація заборонила йому надсилати вірші й переклади в листах. 4 вересня 1985 року він помер після голодування в карцері. Посмертно Стуса реабілітували у 1990 році. У 1989 році його прах урочисто перепоховали в Києві на Байковому кладовищі.

Корисне посилання: Повний список старих і нових назв вулиць Одеси (станом на січень 2026 року)

Вулиця Володарського в Одесі: ким він був і чому її перейменували на Стуса

До Стуса ця одеська вулиця носила ім’я Володимира Володарського — одного із засновників Системи, яка знищила Стуса.

Володарський народився 1891 року у Волинській губернії в родині ремісника під ім’ям Мойсей Гольдштейн. У шкільні роки його виключили з гімназії за неблагонадійність.

Під час революції 1905–1907 років він складав і друкував листівки, організовував мітинги. З 1908 по 1911 роки працював, а 1911-го був засланий до Архангельської губернії. Після амністії 1913 року виїхав до США, де вступив до Соціалістичної партії Америки й профспілки кравців.

Під час Першої світової війни разом із Троцьким і Бухаріним у Нью-Йорку видавав тижневик «Новий світ». Навесні 1917 року повернувся до росії, вступив до РСДРП, став головним агітатором Петроградського комітету більшовиків, а з 1918 року — комісаром із питань преси Петрограда та всього Півночі росії.

Він організував цензуру й репресії проти опозиційної небільшовицької преси. Зрештою Володарського влітку 1918 року застрелили на вулиці дорогою на мітинг.

У СРСР на його честь масово називали топоніми. Частину з них згодом повернули до попередніх назв — не лише в наші дні. Наприклад, Литейний проспект у Ленінграді носив ім’я Володарського з 1918 по 1944 рік.

Читайте також:

• Та яка різниця? Як Одеса заплуталася в назвах своїх вулиць
• Як вулиця двох Гончарових в Одесі стала вулицею Бориса Жолкова
• Провулок в Одесі назвали на честь ерцгерцога Габсбурга: як австрієць загинув за Україну

Валерій БОЯНЖУ, Херсон — Одеса