«Чекайте, пані Наталіє»: дівчина з Кодими вже третій рік б’ється за визволення брата з полону

Парадокс у тому, що українська сторона розглядає полон Анатолія як цивільної особи, а росія влаштувала судилище над ним як над одним із командирів.

На сьогодні він знаходиться в Ростовському СІЗО. Над ним та такими ж як він нашими полоненими знущаються та тижнями не годують. Його сестра Наталія Грицик стукає у всі двері, але…

Цивільний чи військовий полонений?

Анатолій Грицик — один із 22 військовополонених «азовців», над якими росія практикує судову розправу. Якщо обвинувачених визнають винними, їм загрожує від 15 років до довічного ув’язнення.

Анатолій став на захист цілісності держави у 2014-му. Тоді він приступив до обов’язків заступника командира полку «АЗОВ». Командир разом з підлеглими бував під обстрілами. Мав тяжкі поранення. І завжди цінував міцний характер та витримку хлопців, з якими виконував бойові задачі.

Він і сам був загартований у боях — брав участь у бойових діях в Югославії та Боснії. Віддано служив народу України і залишається вірним сином своєї країни. Має нагороди і подяки, серед яких медаль «За бездоганну службу» III ступеня. Все це при арешті було вилучено. Його послужний список викликає агресію у окупантів. І хоча у 2018-му він вийшов у відставку за станом здоров’я — далося взнаки поранення, — його судять як військовополоненого.

Сплять на підлозі серед щурів

— Перед новим роком всіх полонених відправили у Донецьк, там утримували у підвалі і щодня били. У брата піднялась температура, у нього йшло каміння з нирок. Це пекельний біль. Але ніхто медикаментів не дав. Брат потребує постійного прийому ліків. Зараз полонені у Ростові. Його і ще двох хлопців утримують в камері розміром два на півтора метра, де для нього немає ліжка і він змушений спати на підлозі серед щурів. Якось вночі щурі відгризли йому брову. Над полоненими дуже знущаються: їм не дають ні пити, ні їсти тижнями, їх б’ють. Від брата залишилися шкіра й кістки, — бідкається пані Наталія.

Тривалий час хлопців тримають в очікуванні судового засідання у металевій буді без води і під пекучим сонцем — там як у газовій камері. Всіх полонених утримують в кайданах, скутими між собою. Коли ведуть їх до суду, на сходах конвой першому кладе підніжку. Падаючи, бідолашний тягне всіх за собою. Такі «розваги» у конвою.

«Чекайте, пані Наталіє»

— Я зверталася по допомогу в Національне інформаційне бюро 16-48, до Координаційного штабу з питань поводження з полоненими, у відділ поліції, до Служби безпеки України, до Міжнародного Червоного Хреста. Але жодна інстанція не допомогла мені у поверненні брата додому. Я чула у відповідь: «Чекайте, пані Наталіє, наразі нам нічого не відомо». Скрізь б’юсь сама! Правда, з допомогою адвоката хоч дещо можу дізнатися про брата, — скаржиться жінка. – Толік дуже погано почувається і довго не протягне у щоденних тортурах.

Як жити тим, у кого рідні в полоні?

Сестра полоненого каже, що таке враження, що на наших полонених всім начхати. Україна дотримується Женевської конвенції стосовно російських полонених, а як же права своїх? Та й світ, на її думку, мовчить.

Вона була на зустрічі з представником уповноваженого з прав людини, але там відповіли, що займаються військовими, а не цивільними. Зустрічалася в Одесі з представниками Міжнародного Червоного Хреста.

Немає такої інстанції, у чиї двері не стукала б Наталка. Вона дивується і разом з тим обурюється.

— Невже ніхто нічого не може вдіяти? – бідкається пані Наталія. — Куди дивиться світ і наші організації? Через постійні тортури у одного з полонених була спроба суїциду, у іншого здали нерви і він наразі у тюремній психіатрії, – каже Наталія. – Як жити нам, тим, у кого рідні у російському полоні?

Сьогодні Наталія звернулася з проханням про зустріч до уповноваженого Верховної Ради з прав людини Дмитра Лубінця. Також прагне приєднатися до конференції, яка проводиться з рідними полонених. Вона вірить, що допоможе брату. І її надія здається тендітним вогником, який мерехтить, але не згасає, даючи сили боротися, а її брату пройти крізь усі випробування та повернутися додому. Якби ще ті, від кого залежать долі, дослухалися та почали діяти.

31 липня має відбутися суд, де «азовцям» буде винесено вирок. Наталія дуже сподівається, що Україна зможе вирвати із лабет полону своїх синів.

З повідомлень Телеграм-каналу

Джерело Gulagu.net: «У СІЗО-1 українців утримують у підвалі основного корпусу. З ними немає абсолютно ніякого контакту, оскільки вони повністю ізольовані від основної маси утримуваних і їх утримання контролює ФСБ. На 19 червня в СІЗО-1 побиті всі мусульмани, важко побито понад 100 осіб (точніше порахувати неможливо) — є переломи, черепно-мозкові травми, вивихи кінцівок, гематоми і набряки м’яких тканин. Нікому медична допомога не надається навмисно, щоб приховати сліди злочинів силовиків».