Як Сербія допомагала Україні під час Голодомору 1921–1923 років і яку роль відіграла Одеса

У 1923 році сербський православний священнослужитель Стефан Димитрієвич приїхав до України з гуманітарною місією. Він побував в Одесі, Миколаєві, Херсоні та інших містах, де люди продовжували помирати від голоду.

Автор колонки «Одеського життя» Валерій Боянжу звертається до звіту сербського богослова та публікацій того часу, щоб відновити історію цієї незвичайної місії, завдяки якій в Україну доставили продовольство, ліки, одяг і взуття.

Ключові моменти:

• У 1921–1923 роках голод охопив південні та східні регіони України.
• Сербський богослов Стефан Димитрієвич дізнався про масштаби лиха.
• Він зібрав пожертви й організував відправлення 53 вагонів допомоги.
• Гуманітарна місія розпочалася в Одесі та охопила кілька українських округів.

Голод в Україні у 1921–1923 роках: скільки людей загинуло

І ЗНОВУ Сербія на слуху в Україні. Там відбулися дострокові парламентські вибори. Їхній результат дозволяє нам сподіватися, що до влади прийде нова політична сила, яка, на відміну від нинішньої, вже не хитатиметься, як г… в ополонці, — між бажанням прогнутися перед Москвою та записатися до Євросоюзу, а твердо стане на бік добра і справедливості.

Чому ЗНОВУ? А тому, що саме із Сербії до голодуючої України на початку минулого століття надійшла воістину неоціненна допомога. Уточню: говорячи про Голодомор, ми найчастіше маємо на увазі голод 1930-х років. І іноді забуваємо, що у 1921–1923 роках був перший масовий штучно організований більшовиками голод у постраждалих від посухи південних і східних регіонах України.

Тоді загинуло, за різними оцінками, від 500 тисяч до приблизно 1,5–2 мільйонів людей.

Стефан Димитрієвич: сербський богослов, який полюбив Україну

Жертв було б більше, якби не допомога із Сербії. Але організувала її тоді не держава і не король Сербії Александр, а великий друг України Стефан Димитрієвич (1866–1953) — сербський православний священнослужитель, богослов, історик церкви та університетський професор.

У 1894 році він вирушив до Російської імперії та вступив до Київської духовної академії. Закінчив її у 1898 році. Навчання в Києві сильно вплинуло на його подальше життя. Він полюбив Україну та український народ, був зачарований Києвом і його святинями.

Його вразило, як багато читали українці. Саме від них він навчився цінувати світ літератури. Після закінчення навчання Димитрієвич залишився в Києві ще на рік — досліджувати архіви. Здобувши звання магістра богослов’я, його обрали членом-кореспондентом Церковно-археологічного товариства при Київській духовній академії.

Як Сербія збирала допомогу для голодуючої України

У 1923 році сербський патріарх Димитрій направив саме його до Радянського Союзу. Офіційним церковним завданням було налагодження відносин між православними церквами двох країн. Але поїздка набула й гуманітарного значення. В Україні, яку він полюбив, тривали наслідки голоду 1921–1923 років, і Димитрієвич перейнявся організацією доставки продовольства, ліків, одягу та взуття для голодуючих.

Спочатку він звернувся до прем’єр-міністра Ніколи Пашича з проханням замовити слівце про допомогу голодуючим перед королем. Прем’єр повністю проігнорував прохання, і тоді Димитрієвич під час одного з офіційних вечорів звернувся особисто до Його Величності.

Почувши від співрозмовника про жахи в голодуючій Україні, Його Величність розчулився й пообіцяв дати гроші. Але особисто від себе, а не від імені держави, оскільки тоді в європейській Сербії на дикий СРСР дивилися, м’яко кажучи, без особливої поваги. Але набагато більші суми Димитрієвич зібрав за принципом «з миру по нитці» у вигляді пожертв від багатьох пересічних співгромадян.

Може виникнути запитання, чому Димитрієвич зайнявся гуманітарною місією лише на третій рік Першого Голодомору. Річ у тім, що тільки у 1923 році він дізнався про це, побувавши в СРСР. Радянська влада довго приховувала масштаби лиха в Україні. І, до речі, згодом спочатку спрямовувала міжнародну допомогу переважно до Поволжя.

Коли Максиму Горькому нарешті дозволили повідомити про цей небачений голод, «ми за першим же закликом поспішили на допомогу рідним братам», — написав Стефан Димитрієвич у своєму звіті про гуманітарну місію Сербії.

Голод у СРСР, за інформацією радянської влади, на той час уже почав вщухати, тому просили допомогти переважно медикаментами. «Совєти» навіть почали експортувати жито, але в Україні у 1923–1924 роках голод усе ще лютував, і щодня помирало дедалі більше людей.

Одеса у 1923 році: з чого почалася гуманітарна місія

У цьому одразу ж особисто переконався Стефан Димитрієвич, чия місія розпочалася в Одесі у червні 2023-го і тривала 269 днів. Для сербської місії Одеса була зручним пунктом доставки та розподілу вантажів завдяки морському порту й залізничному сполученню з іншими містами.

Скрізь, куди він привозив сербську допомогу, — а загалом це було 53 (!) вагони продовольства, медикаментів, одягу та взуття, — сербський гуманіст ставав свідком жахливих картин. З його звіту випливає, що небачений голод лютував в Одесі та в усьому Одеському окрузі. Те саме відбувалося і в Миколаївському, Херсонському, Олександрівському (Запорізькому), Бердянському та Єлисаветградському (місто Кропивницький, раніше Кіровоград) округах.

Масштаб лиха безпосередньо в Одесі допомагає зрозуміти публікація Єврейського телеграфного агентства JTA від 31 липня 1923 року. У ній повідомлялося про нові спалахи голоду в Одесі та прибуття до Констанци (Румунія) 152 біженців із міста. За їхніми свідченнями, люди помирали від голоду просто на вулицях, а тіла вивозили на возах.

Від’їжджаючи у травні 1924 року з Одеси на батьківщину, герой цієї публікації відчував величезну втому та виснаження (зокрема й тому, що через нечувані зловживання представників місцевої влади — усюди! — був змушений особисто розвозити допомогу містами).

До речі, особливу увагу він приділяв Єлисаветграду (нині Кропивницький, раніше — Кіровоград): він не забув тих тяжких часів, коли після поразки сербського повстання (1804–1813 роки) десятки тисяч його співвітчизників тікали через Дунай спочатку до Румунії, а вже звідти їх переправляли в Україну, де в Єлисаветграді вони знайшли нову батьківщину. До слова, тут «на злобу дня» доречне запитання: чи не заслужив Стефан Димитрієвич мати «свою» вулицю в тому ж Кропивницькому? Чи, можливо, в Одесі?

Читайте також:

• Свідок системи: як комуніст Кравченко відкрив світові правду про Голодомор
• Як змінювалися правила поводження з військовополоненими: від перших конвенцій до війни в Україні

Валерій Боянжу, Херсон — Одеса