Ідея «Плану Маршалла» для повоєнного відновлення України знову звучить у міжнародних переговорах — цього разу з акцентом на робочі місця, інвестиції та зростання доходів. Але історія показує: вирішальним чинником стає не обсяг допомоги, а умови, в яких її використовують. Автор пояснює, чому сліпа віра у «великі гроші» може призвести до розчарування — і чого Україна може навчитися у повоєнної Німеччини.
План відновлення України / Колаж Укрїнформ
Ключові моменти:
Тема економічного відновлення України сьогодні обговорюється не в теорії, а на рівні конкретних міжнародних переговорів і політичних рішень. Наприкінці 2025 року президент України публічно озвучив параметри можливого плану повоєнного відновлення, який обговорюється з американською стороною, зокрема з командою Дональда Трампа.
Редакція публікує авторську аналітичну колонку, що спирається на історичний досвід реалізації Плану Маршалла в Європі й, зокрема, на приклад Західної Німеччини. Текст поєднує факти, економічну логіку та особисту позицію автора — без спроб спростити складні процеси до гасел про «рятівні мільярди».
Матеріал ґрунтується на публічних заявах Володимира Зеленського, історичних даних про повоєнну Європу та економічні реформи Людвіга Ерхарда, а також на аналізі довгострокових наслідків управлінських рішень, а не лише обсягів зовнішньої допомоги.
План економічного відновлення України, який обговорюють із командою Дональда Трампа, передбачає створення нових робочих місць і суттєве зростання доходів українців — до рівня утричі вищого за нинішню середню зарплату.
Про це, як повідомила 30 грудня 2025 року «Економічна правда», президент Зеленський розповів, відповідаючи на запитання журналістів. Йдеться про пакет документів щодо відновлення всієї України, а не окремих регіонів.
Трамп, за словами Зеленського, вважає «завданням №1» саме створення робочих місць в Україні, і американська сторона «дуже хоче», щоб завдяки приходу американського бізнесу на спеціальних умовах зарплати українців були втричі вищими. Аналогічні умови планують вибудовувати й для європейського бізнесу — на основі міжурядових домовленостей.
Президент додав, що на старті Україні знадобиться значна сума коштів на відновлення, аби люди поверталися саме на нові робочі місця з вищою оплатою, і в цьому він бачить велику перспективу для повоєнного розвитку.
Що ж, як то кажуть, дай Боже Дональду Фредовичу Трампу здоров’ячка — і фізичного, і, особливо, психічного. Адже зовсім небагато часу минуло від зазначеної вище дати, а його плани щодо надання «матеріальної допомоги» вже не раз змінювалися. «Сім п’ятниць на тиждень» — це не про нього: у нього їх десять. Ну що ж, мабуть, це малозрозумілі нам елементи так званої великої політики — бовтатися, як то кажуть, у ополонці.
А сьогодні, після прочитаного вище, саме час згадати минуле й поговорити про «План Маршалла» — програму США з економічної допомоги Європі після Другої світової війни (1948–1952).
Читайте також: Мюнхенська змова і 28 пунктів Трампа: як Європа повторює помилки минулого
Якщо офіційно — «Європейська програма відновлення», спрямована на реанімацію зруйнованих економік і модернізацію промисловості. Вона дозволила досягти швидкого зростання та політичної стабільності. Зазначимо, що СРСР і його сателіти тоді відмовилися від участі. Згадали, вочевидь, фразу Вови Леніна «Ми підемо іншим шляхом», сказану ним після повішання його братця-терориста.
План Маршалла отримав свою назву тому, що був запропонований держсекретарем США Джорджем Маршаллом у 1947 році (у 1953-му він став лауреатом Нобелівської премії миру). Нижче — цей план у загальних рисах.
Відновлення економіки: надання допомоги (близько 13–17 млрд доларів на всіх) для закупівлі обладнання, сировини та продовольства, що стимулювало виробництво. Уточнимо: те, що можна було купити за 1 долар у 1947 році, сьогодні коштує приблизно 15 доларів з урахуванням середнього зростання цін через інфляцію. Тобто зараз це 195–255 мільярдів доларів.
Модернізація: упровадження американських методів управління, технологій і підвищення продуктивності праці.
Учасники: 18 західноєвропейських країн, зокрема Велика Британія, Франція, Західна Німеччина, Італія, Нідерланди, які отримали основну частину допомоги.
Результат: значне економічне зростання (на третину порівняно з довоєнним рівнем до 1950 року).
Але тут є одне дуже важливе «АЛЕ», без розуміння якого українців спіткає глибочезне розчарування, якщо ми розмріємося, що сам по собі потік «зелених» грошей в Україну все «порішає».
Ні, співгромадяни, так не буває. Виявляється, гроші — не панацея! Спробуймо ще раз переконатися в цьому на прикладі відновлення Західної Німеччини (країна отримала назву ФРН лише у 1949 році).
У цій державі, вщент розбитій унаслідок поразки в Другій світовій війні, самі по собі долари не вирішили б рівним рахунком НІ-ЧО-ГО! Але в Німеччині тоді знайшовся надзвичайно розумний чоловік — міністр економіки на ім’я Людвіг Ерхард, який виявив сміливість і мудрість піти «поперек» стандартних методів реанімації країни, що їх пропонували всі — зокрема й американці, — і сказати щось на кшталт: «Ми підемо іншим шляхом!».
Так, тоді і СРСР, і Німеччина пішли іншим шляхом — кожен своїм. До чого прийшов СРСР у вигляді свого гниючого «огризка» — ерфії, і до чого прийшла ФРН, ми сьогодні також чудово бачимо.
Нижче я коротко розповім про те, що зробив з Німеччиною і для Німеччини автор та виконавець її повоєнного відродження — Людвіг Ерхард. Це аж ніяк НЕ означає, що Україна, отримавши свою частку «матеріальної допомоги», має під копірку відтворити те, що вигадав Ерхард 80 років тому. Це «не те пальто». Україна й українці мають сказати: «Ми підемо іншим шляхом!» — своїм. Головне, щоб у нас знайшовся власний ідеолог, свій Людвіг Ерхард. І це, як на мене, найскладніше…
Отже, повоєнна Німеччина. На початку того періоду вона називалася Бізонією, оскільки це була об’єднана американська й британська зони окупації, що отримала назву від латинського «bi-» — два. З грудня 1946 року виникла криза, коли СРСР припинив постачання продовольства до західної зони, а США та Велика Британія — до радянської.
Рівень життя у випаленій країні можна описати таким прикладом: лише один із трьох німців міг розраховувати бути похованим у труні! Для решти це було недосяжно: рейхсмарки гітлерівської епохи були не грошима, а макулатурою.
Розруха і злидні… Але вже за 10 років Західна Німеччина стала лідером у Європі. Диво? Ні, див не буває — просто спрацював план Ерхарда. Цей мудрець-економіст проігнорував наполегливі вимоги окупантів і, що було значно складніше, паніку мільйонів мешканців Бізонії.
А приводів для паніки було безліч. У німців були гроші — маса ще гітлерівських рейхсмарок, але потрібного товару в країні не було. Ну, наприклад: якщо у продажу є один-єдиний радіоприймач, а охочих його купити — тисячі, то яку космічну ціну заломить за нього продавець?
Промислові підприємства були значною мірою знищені, обладнання вцілілих заводів і фабрик у рахунок репарацій вивозилося за кордон, але навіть ті підприємства, що залишилися, працювали далеко не на повну потужність, безробіття було масовим.
Так, у 1947 році Німеччина була злиденною, і жодних утішних перспектив на найближчі роки й десятиліття, здавалося, у неї не було. Німці голодували в буквальному сенсі слова: виробництво зерна й картоплі порівняно з 1936 роком у ЗАХІДНІЙ частині країни скоротилося вдвічі, поголів’я худоби — утричі, імпорту продовольства практично не було, а населення за рахунок вимушених переселенців зі Сходу зросло більш ніж на 6 мільйонів осіб.
Що зробила влада? Звично скомандувала заморозити ціни. Результат — миттєвий і катастрофічний: повний параліч економіки. Вкрай дефіцитні продовольчі товари розподілялися за картками, процвітав чорний ринок, організовані злочинні угруповання та бартер. Чого прагнула влада? Ще більше посилити систему регулювання цін, планування, державного контролю та розподілу всіх дефіцитних товарів.
І ось після 20 червня 1948 року Ерхард зміг сказати своє слово — союзники того дня провели грошову реформу. Настав час Ерхарда.
Раніше цього зробити було неможливо, адже у березні 1946 року західні союзники погодили зі Сталіним секретний «Індустріальний план» для Німеччини, який передбачав, що обсяги промислового виробництва в країні в майбутньому мають становити 50–55% довоєнного рівня, важке машинобудування, авіа-, суднобудування та ще 11 галузей важкої промисловості мали бути повністю «обнулені», експорт зводився до вугілля й інших видів сировини, а рівень життя населення не мав перевищувати 74% довоєнного.
Тож плани Ерхарда зі створення в Німеччині ефективної соціально-економічної системи хоч і існували, але просто не були потрібні західним союзникам. У той час його міністерству економіки доводилося займатися реалізацією розпоряджень окупаційної адміністрації, яка загалом проводила курс на деіндустріалізацію Німеччини.
Але до 1948 року політична ситуація принципово змінилася — почалася «холодна війна». У радянській зоні окупації створювали свій варіант Німеччини, і штучна консервація повоєнної розрухи в західній частині країни грала на руку Сталіну. Тому американські політики дійшли висновку, що західним німцям слід дати шанс відновити економіку й забезпечити хоча б прийнятний рівень життя.
До того ж Конрад Аденауер, якого західні союзники розглядали як майбутнього лідера Західної Німеччини (що зрештою і сталося), зумів переконати їх, що держава, яку він очолить, не становитиме загрози західним демократіям, а навпаки — стане важливим чинником у боротьбі проти ймовірних спроб СРСР встановити контроль над усією Європою. Як бачимо, сьогодні це вже не «ймовірні спроби», а реальність…
20 червня німці отримали по 40 новеньких «твердих» — уже не рейхс-, а дойчмарок, згодом — ще по 20. Зарплати й пенсії надалі мали виплачуватися у співвідношенні 1:1, половина готівки та заощаджень громадян обмінювалася у пропорції 1:10, друга половина — пізніше у співвідношенні 1:20.
Реформа справді мала грабіжницький характер, але давала шанс припинити гіперінфляцію й почати економічний розвиток з «чистого аркуша». Саме Ерхард указав, як це зробити. Він заявив, що проблема не в нестачі державного контролю за цінами, а в його надмірі.
Товари існували, але виробники не хотіли продавати їх за «макулатурні» рейхсмарки. А тепер, коли з’явилися «тверді» гроші, потрібно було дати максимум економічної свободи й відпустити ціни.
Окупаційна влада категорично забороняла ЗМІНЮВАТИ правила регулювання цін. Мудрий Ерхард вирішив: так, змінювати правила заборонено, але ніхто не забороняв СКАСУВАТИ ці правила. І він їх скасував — навіть не попередивши владу!
Це був ризик, але… Уже наступної ночі (це не образно, а буквально) порожні полиці магазинів — і промислових, і продовольчих — виявилися переповненими! Проте ціни були жахливими. Почалося невдоволення обивателів, союзників, опозиції, заклики до страйків, вимоги повернути контроль.
Ерхард категорично заперечував, запевняв, що «лихоманка» (читай — конкуренція) змусить економіку одужати, конкуренція з’явиться й нормалізує ціни. Він дохідливо пояснював: припустімо, Фріц у мініпекарні випік хліб і продає його по 3 марки. Так, дорого, але люди змушені купувати.
Але тут за рогом Адольф відкрив власне виробництво й продає хліб, аби швидше розкупили, по 2,50. Фріц змушений знизити ціну до 2 марок. Нижче — вже у мінус, і тоді Адольф відповідає випуском хліба по 2 марки, але з більшою вагою. Фріц не залишається в боргу: за тієї ж ціни він робить хліб смачнішим — скажімо, з кунжутом. Хто тут у максимальному виграші? Звісно, покупець.
Тут на хвилинку відволічуся й нагадаю читачам наші реалії. У нас усе це теж працює, але, на жаль, з точністю до навпаки. Зараз усе дорожчає, але раніше, коли виробники цього ще соромилися, «стабільну» ціну брали за фасований товар дедалі меншої ваги. За роки з 1 кг до 600 г «схудли» буханці хліба, з 1 літра до 800 мл «усохли» кефір і молоко, що вже й казати про упаковані крупи, цукор, макарони…
А Ерхард не помилився — і вже за рік це побачили всі: конкуренція таки стала двигуном німецької економіки. А от «паливом» для неї стали американські гроші — 3 мільярди доларів.
Саме вони допомогли умовним Адольфу й Фріцу розпочати пекарський бізнес. Але що архіважливо — товарами полиці в Німеччині наповнилися ДО надходження доларів, лише завдяки конкуренції, породженій Ерхардом. А долари потрапили вже в підготовлену цим патріотом своєї країни колію.
Англія та Франція тоді ж отримали значно більші суми, але реформи там розтягнулися на кілька років. Тому що саме німець Ерхард, саме в Німеччині створив такі умови, що кожен долар від «Маршалла» породжував товарів і послуг на 20 доларів. Отже, не гроші в таких ситуаціях «роблять погоду», а умови. А їх створюють лідери — патріоти.
І вже за якихось 10–15 років у ФРН сталося справжнє диво — країна фактично реалізувала гасло «Добробут для всіх» (як це космічно далеко від «Почую кожного» злочинця Януковича!). Уже на початку 1960-х пересічний «західний» німець був власником окремої квартири або будинку, їздив на власному автомобілі й раз на рік міг дозволити собі сімейний відпочинок на теплих морях.
А в нас у той час ходив популярний анекдот про те, хто, на чому й куди їздить. Німець: їжджу на маленькому економному «Фольксвагені» на роботу, а на комфортному «Мерседесі» — влітку до Італії чи Франції, на курорт. Росіянин: та плював я на ваші буржуйські замашки! Я, вважай, задарма на роботу тролейбусом добираюся — всього за 4 копійки. А за кордон, до Угорщини, Польщі, Чехословаччини мене держава відправляє безкоштовно. На танку…
Підсумовуючи, повторю ще раз: повоєнна Україна (якою вона буде) і повоєнна Бізонія (Німеччина) — це «дві великі різниці». І копіювати щось 1:1 — справа дурна. Потрібно просто вдуматися й зробити керівництвом до дії (але з урахуванням наших реалій) мудру думку патріота своєї країни Людвіга Ерхарда:
«Звільнення економіки від бездарного й завжди деструктивного впливу бюрократії є вирішальним кроком до відродження в народі моральних принципів, що ґрунтуються на визнанні свободи й відповідальності кожного».
До речі, Ерхарда почули й творчо адаптували до своїх умов у Сінгапурі та Південній Кореї — результати не потребують коментарів. Та що там вони: позбувшись божевільного Мао Цзедуна, саме таким шляхом із колін піднявся злиденний Китай, перетворившись на планетарного гіганта. Хоча точніше — монстра.
Увесь світ знає й пам’ятає, що в «німецького дива» був цілком конкретний «батько». Його звали Людвіг Ерхард. Дай Боже, світ дізнається і про «українське диво». І головне для цього — зовсім не гроші на реанімацію. Нам потрібен Патріот біля штурвала, нам потрібен український Людвіг Ерхард.
Читайте також:
Валерій БОЯНЖУ, Херсон — Одеса
В Одесі стався трагічний інцидент — у сміттєвому контейнері виявили тіло новонародженої дитини. Обставини події… Read More
Укрзалізниця пропонує змінити підхід до ціноутворення на квитки та оновити правила їх повернення. Йдеться про… Read More
В Одесі готують масштабну реформу управління транспортом і дорогами. Вже 11 лютого міськрада розгляне проект… Read More
На сайті президента України з'явилася петиція з проханням присвоїти звання «Герой України» морському піхотинцю В'ячеславу… Read More
В Одесі невідомі пошкодили інформаційний стенд на старовинній трамвайній зупинці в Маячному провулку — об'єкті… Read More
Сьогодні, 8 лютого, в Україні діють екстрені відключення електроенергії через атаки на енергетичну інфраструктуру. Погодинні… Read More