Одеський фронтовий кіт: звільняв Херсон та боронив Соледар

Але все ж таки бойові плацдарми для кота — не найкраще середовище проживання. А залишити на призволяще беззахисну істоту, що прив’язалася до тебе, теж неможливо.

— Не хочу, щоб він бився за кірку хліба, залишки консервів з іншими котами,— писав мені син.

Пухнасті та гладкошерсті, вусаті та хвостаті друзі з’явилися під час військових дій у багатьох наших захисників. Зрозуміти це просто. Кіт, собака — частка рідного дому, мирного життя. А на війні — істота, про яку можна піклуватися тут і зараз.

— Дуже шкода людей. Але, якщо їм якось допомогти можна, то тварини абсолютно беззахисні, — ділився син.

Його товариш по службі під Соледаром підібрав молоду вівчарку. Після поранення бійця відправили до тилу. Собаку він забрав із собою. Розповідав, що коли перебував у шпиталі, на час його лікування там їй надали притулок.

А син, отримавши відрядження в тилове місто неподалік Одеси, вирішив відправити свого бойового кота додому. І котика нам таки доставили. В нас же, крім свого кота, ще й тимчасово переміщена з селища Котовського кішка проживає. Загалом, вийшов, такий собі, «котячий будинок» як у відомій казці, тільки без казкової пишноти.

Фронтовий кіт всіх обшипів і також вирвав прямо з зубів у хазяїна шматок м’яса. Отже, доводиться з виховною метою і для упокорення агресивних інстинктів наших котів з пульверизатора обприскувати.

От би так з людьми можна було! Припустимо, почне Соловйов про «денацифікацію», бризка отруйною слиною, брехати — у рило йому з балончика пирснути. Нервово-паралітичним газом. Упевнена, у кровожерливості у цьому випадку мене ніхто не звинуватить.

Загалом, чого тільки в голову не прийде, проводячи довгі вечори без електрики в компанії сварних котів.

Син обіцяв, коли з перемогою повернеться, забрати свого бойового котейку до себе. І дуже хотілося б, щоб свій будинок знайшли безліч домашніх тварин, що опинилися бездомними. Іноді – ті, що втратили своїх господарів, іноді – просто кинуті ними.

Часто, ті що залишили напризволяще своїх вихованців, пояснюють зраду тим, що, мовляв, переселенцям винаймати квартиру з домашньою твариною — практично, неможливо. І тоді з’являються на вулицях наших та європейських міст схудлі вівчарки та «перси»… Щоправда, розповідали мені історію про жінку, яка не виїхала з-під Херсона, бо трьох собак не було на кого залишити…

«Ми відповідаємо за тих, кого приручили» — думаю, фразу цю знають навіть ті, хто не чув про Екзюпері. А від зради свого вихованця – один крок до зради людини. І ми не повинні собі дозволити його зробити.