«Я плакав, мамо»: історія захисника з Одещини, що потрапив додому тільки на хвилину

– Якими шляхами, сину? – сполохалась я.

– Мамо, я на хвилинку – у відрядження, неподалік. Дай, думаю, загляну додому, адже їду біля рідної хати.

Син обійняв маму, поклав до її долонь хлібину. А з машин за ними спостерігали десятки спраглих очей. Очей військових, які теж давно не бачили рідного дому. Давно не клали свою голову на мамине плече, не відчували потиску дужих батькових рук, ніжного цілунку коханої і дотику дитячих вуст.

Він побіг до машини, і колона рушила. А коротка зустріч, немов промінчик сонця, все ще торкалася теплою хвилею сердець і бриніла вслід від’їжджаючій машині.

Олександр вийшов у відставку у званні підполковника за кілька років до повномасштабного вторгнення Росії. А коли над країною запалали заграви, він, військовий у п’ятому коліні, з першого дня став до лав опору, організувавши з односельцями блок-пости на підступах до Києва.

Тоді доля подарувала йому зустріч з національною легендою України, непереможним українським боксером Олександром Усиком.

– Хлопці, у вас є в чомусь потреби? – запитав боксер, зупиняючись біля блок-посту.

– Так, – відповів його тезка. – Є потреба у набоях.

І вже через сорок хвилин набої були доставлені на пост.

Коли російського окупанта погнали з Київщини, Олександр пішов до військкомату і попросив мобілізувати його до лав Збройних сил України. Разом з ним у різних містах України поповнили ряди захисників і його двоюрідні брати, племінники, племінниці та син.

– Я вчився захищати Батьківщину. Хто, якщо не я? Бойовий характер та бажання наближати перемогу не словами, а діями – це у нас родова карма, – казав він тим, хто запитував його, для чого це йому треба.

За цей час його історія війни поповнилася бойовими сторінками нескореного Мощуна, Куп’янська, Часового Яру… І поки триває бій за Україну, він залишається в строю своїх побратимів.

…Під вечір батьки отримали коротке повідомлення: «Веду колону по нашій вулиці»…

Зустрічати і водночас проводжати військову колону вийшли не тільки батьки. Люди стояли на узбіччі і прагли крізь сльози, за бронею, розгледіти обличчя сміливих і мужніх українських воїнів.

Наступного дня син надіслав повідомлення:

– Я вчора колону пустив по своїй вулиці. І пригадав, як колись малим я теж стояв і зустрічав колони, в яких їхав мій тато. А вчора мій тато зустрічав мене… Я плакав, мамо!