Від шкільних пустощів до міжнародних виставок: роботи одеського карикатуриста змушують посміхнутися весь світ

Звідки беруться ідеї?

Все дуже просто. Достатньо сісти в тролейбус і проїхати від однієї зупинки до іншої (не обов’язково навіть їхати до кінцевої), і ціла купа виникає. Усі мої роботи взяті із життя.

Мої роботи є у приватних колекціях. Як вони там опинилися? Якщо розповідати по порядку, то 1989 року я прийшов до Одеського клубу карикатуристів, де, до речі, й познайомився вже з метрами карикатури — Петею Сігутою та Ленею Левицьким. Я тоді був зовсім молоденький і недосвідчений. У клубі поширювався список усіх виставок у світі – Японія, Китай, Іран, Бельгія, Болгарія, Данія, Італія, Португалія, Іспанія, Канада, США, практично всі країни світу. Я посилав туди свої роботи. Роботи купувалися, а мені лише надходило повідомлення про те, яка робота до чиєї колекції потрапила.

Роботи яких художників вам подобаються?

Я завжди захоплювався роботами Левицького: чудова графіка, чудові теми. У його голові завжди був «мільйон тем». Коли ми разом з ним працювали в журналі «Фонтан», за ним неможливо було наздогнати — він цілими днями малював, малював, малював. А головний редактор Валерій Ісаакович Хаїт вибирав із цієї величезної кількості робіт: щось у номер, щось у архів. Деякі роботи із цієї маси Левицький сам відправляв на виставки та брав на них призи. Його роботи — гостро соціальні та завжди відрізнялися тонкою сатирою. Метр одеської карикатури Леонід Левицький останніми роками жив у Австралії. На жаль, він уже помер.

Кого можете виділити з українських карикатуристів?

Серед українських художників-карикатуристів я виділив би одесита Сашу Барабанщикова (він дуже успішно брав участь у багатьох міжнародних виставках), Валентина Стоянова. З київських художників заслуговують на увагу учасник та організатор багатьох міжнародних виставок Володя Казаневський, Костянтин Казанчев та Юра Кособукін, який теж, на жаль, пішов від нас. Юра взагалі був унікальною особистістю — в якій би виставці не брав участі, він завжди отримував призове місце. Найбільший приз – 20 тисяч доларів – він отримав від японської газети, яка щороку влаштовує конкурси карикатур.

Поняття «українська карикатура» існує. Українські карикатуристи зображують усе, що не далеко від людини: любов, гордість, соціальні відносини, все що завгодно. Хоча, на мій погляд, жанр карикатури перебуває зараз у «тяжкому стані». Все через те, що через кризу багато газет та журналів закрилися. Для того, щоб гумористичний журнал хоч якось тримався на плаву, потрібне фінансування — спонсори, меценати, якісь великі фірми.

А що з молодим поколінням?

«Розворушити» молоде покоління ми намагалися багато разів, але це ні до чого не призвело. Якось ця тема сучасної молоді не цікава. Є перспектива, але вони чомусь не приєднуються до нас. Дуже багато талановитих художників, але карикатуристом, мабуть, треба народитися. Треба бачити світ трохи по-іншому — не так, як його бачать звичайні люди.

Я був у Музеї карикатури у польському місті Лейбніц. Це дуже милий містечко за 50 кілометрів від німецького кордону. Я був вражений масштабами музею та представленими у ньому роботами. Перший його поверх нагадує наш Одеський археологічний музей — із гробницями та старовинними монетами. А на другому поверсі – Музей карикатури. Щороку поляки в ньому влаштовують Міжнародний конкурс карикатур і, на мій погляд, нам є чому повчитися.

«Для душі» я люблю малювати шаржі на американських та радянських акторів. Кожна людина унікальна і завжди є якісь деталі (очі, ніс, форма голови), які можна трохи спотворити. Виходить дуже смішно. Але на жінок намагаюсь шаржі не малювати — це дуже тонке заняття.