Від Дерибасівської до Брайтон Біч: як українці створюють сучасну Америку та чого одеситів вчить США

Ключові моменти:

• Одесити назвали головні риси американського суспільства
• Українці зробили помітний внесок у розвиток США
• Емігранти розповіли, як війна змінила українську громаду
• Америка допомогла багатьом ще більше полюбити Одесу

4 липня США святкують День незалежності. Цього року країні виповнюється 250 років. Для тисяч українців, які нині живуть за океаном, це ще одна нагода замислитися над тим, що об’єднує дві країни. Журналіст «Одеського життя» Олексій Овчинніков особисто поспілкувався з одеситами, які переїхали до Америки в різні роки. Їхні історії — про свободу, повагу, працю, демократію і про те, чому, навіть живучи в Нью-Йорку чи Каліфорнії, вони не перестають любити Одесу.

Українці дали Америці золоті руки та мізки

Леся Верба – відома одеська співачка, музикантка, дизайнерка. В Нью-Йорку живе з травня 2021 року. На її думку, в американців можна повчитися поважному ставленню до особистих кордонів інших людей.

– В Америці звертають увагу на професійні якості людини (обговорювати зовнішність та роздавати поради чи коментарі до особистого життя – нікому не спаде на думку).

Мені імпонує поважне ставлення американців до часу та їх почуття самоцінності. Як на мене, саме через усвідомлення природного прийняття самоцінності виникає цей вайб гідності та свободи, – зауважує Леся.

Серед речей, яким можна повчитися – ставлення до людей з особливими потребами та особливостями розвитку. Також Лесі імпонують вміння спілкуватися у незнайомій компанії та щирі компліменти перехожім на вулиці.

Щодо українського впливу, насамперед це про «золоті руки та мізки», впевнена одеситка.

– Суперздібності українців – не тільки навички «виживання». На жаль, через війну та суворе минуле – це базові налаштування. Налагодити побут, бізнес в будь-яких умовах та створити надихаючу для усіх навколо красу і затишок – це дуже по-українськи, – каже Леся Верба.

Американці пишаються своєю історією

Одесит Сергій Ковалинський живе в США вже 22 роки, тож мав достатньо часу, щоб добре вивчити нових сусідів.

Перше, на чому він акцентує, це вміння не просто жити «зручно», а всіляко, скрізь і завжди створювати ці зручності.

– Нам від батьків генетично передано: нічого, потерпимо, згодом нашим дітям буде краще! Американці ж живуть тут і зараз. При цьому вони дуже консервативні. Оскільки країна дуже молода, вони з усього роблять історію. І дуже пишаються нею, – пояснює Сергій. – Куди не приїдеш – музей, меморіальний парк, історичний центр. І немає значення, що він присвячений історії, якій років 50. Неважливо! Це їхня історія! Вони взагалі генії локального маркетингу: у будь-якій глушині, де зроду нічого не відбувалося, обов’язково побудують «Найбільший у світі стілець» або «Найбільший клубок шпагату», поставлять покажчик на хайвеї – і вуаля, потік туристів забезпечений. А якщо Вашингтон до цього села не доїхав, то стоятиме меморіальний знак про те, що це єдине село в США, куди не дістався Вашингтон!

К вже 22 рокиілька років тому до Нью-Йорка привезли новорічну ялинку і, коли її ставили, виявили у гілках маленького совенятка. За півроку у містечку, звідки привезли ялинку, було організовано фестиваль совенятка-мандрівника. Провели конкурс скульптур пташеня. Скульптури встановили на вулицях, зробили мапу для туристів, де їх шукати.

Також Сергій Ковалинський підкреслює особливе ставлення американців до природи:

– Це щось надзвичайне. У містах бігають білки, бабаки, гуляють олені, плавають лебеді, гуси, качки. Пам’ятаєте, який фурор у Нью-Йорку викликала залітна качка-мандаринка у Центральному парку? Звичайний, хоч і яскравий, птах миттєво став головним селебриті міста. До неї шикувалися черги з професійною оптикою, про неї писали в газетах, а поліція виставляла огорожі, щоб птахові ніхто не заважав відпочивати! Мені все це дуже подобається. І дуже хотілося б, щоб українці, які приїжджають до США, перестали говорити, побачивши лебедя в Нью-Йорку: «О, обід поплив!».

Одесити та українці, які досягли успіху в США

При цьому внесок вихідців з України в американську історію та культуру – просто колосальний.

• Судіть самі: Ігор Сікорський – не просто вигадав гелікоптери, які літають у небі США. Він буквально подарував Америці «Борт номер один» (Marine One) – саме на його машинах з п’ятдесятих років і досі літають всі американські президенти.
• Любомир Романків придумав магнітні головки для комп’ютерних дисків, без яких не було б сучасних жорстких дисків. Народився в Одесі, зробив фундаментальний внесок у створення теорії Великого вибуху, досліджував генетичний код.
• Макс Левчин – співзасновник найбільшої платіжної системи PayPal. Народився в Києві.
• Ян Кум – співзасновник месенджера WhatsApp. Народився в Київській області.
• Лазар Мейєр – народився на Київщині, емігрував до Америки та став одним із засновників легендарної кіностудії Metro-Goldwyn-Mayer (MGM). Саме він вигадав премію «Оскар» і створив систему голлівудських «зірок».
• Інженер із Києва Анатолій Кокуш. Його техніку використовували на зйомках фільмів «Титанік», «Потрійний форсаж», «Гаррі Поттер», «Трансформери» та «Залізна людина». За свої винаходи Кокуш отримав два інженерно-технічні «Оскари». Він створив унікальні операторські крани серії «Авторобот» (Cascade) та гіростабілізовані системи, які кріпилися на дахи машин, що рухаються. Це дозволило знімати неймовірно динамічні сцени погонь без трясіння.
• Володимир Горовиць – один із найвидатніших піаністів XX століття. Народився або в Києві, або в Бердичеві, закінчив Київську консерваторію.
• Давид Новаковський – видатний композитор і хормейстер. Народився у Малині на Житомирщині, в юності співав у Бердичеві, а потім довгі роки творив у Бродській синагозі в Одесі, ставши ключовою фігурою у розвитку єврейської хорової музики.

До речі, американська музична індустрія та Бродвей початку XX століття багато в чому створювалися саме емігрантами цієї хвилі. Наприклад, знаменитий неофіційний гімн США «God Bless America» написав Ірвінг Берлін, який народився за межею осілості і дитиною втік до Нью-Йорка. Останні роки він провів у Нью-Йорку, де й похований у Брукліні.

Американці бʼються за свою демократію

Юлія Городецька, журналістка та волонтерка. Незважаючи на те, що її родина переїхала в США одинадцять років тому, кожні півроку вона проводить в рідному місті, в Одесі.

Головне, вважає Юлія, чому ми маємо повчитися у американців – це відстоюванню своїх прав та демократії. Останні півтора роки ми спостерігаємо, як нинішній президент Дональд Трамп та його команда намагаються змінити не лише закони, а самий дух країни. Так, наприклад, були спроби вигнати емігрантів, але суд заборонив змінювати важливі закони. Або нещодавно Трамп намагався перейменувати Кеннеді-центр на свою честь. Але, знов таки, американці виграли суд, який заборонив перейменування установи.

– Я вважаю, ми маємо також відстоювати нашу демократію, що врешті-решт і робимо, – впевнена Юлія.

Українці багато чого дали США. Наприклад, подарували Америці головну різдвяну мелодію – «Щедрика». Якщо говорити про останню хвилю переїздів, то Юлія каже про те, що саме українки змінили місцеву бʼюті-індустрію:

– По-перше, вони зробили ї доступною. По-друге, виросла якість цих послуг.

Також Юлія відзначає, що українські кафе та кавʼярні користуються неабиякою популярністю, зокрема в Нью-Йорку. І це не лише через підтримку, яку нам хочуть показати, а через те, що це просто дуже смачно.

В Америці у всіх рівні можливості

Ірина Вишневська – художниця, письменниця, колишня авторка видання «Одеське життя» приїхала в США за декілька місяців до початку повномасштабного вторгнення і залишилась там на декілька років. На відміну від інших наших героїв, вона живе в маленькому патріархальному містечку в центральній частині країни.

– У нашому містечку не закривають вхідні двері, у п’ятницю їдять рибу, у неділю ходять до церкви, а після церкви вирушають на сніданок до кафе, – розповідає Ірина. – Здебільшого всі – і чоловіки, і жінки, які володіють зброєю, ходять на полювання та рибалку. На багатьох будинках, крім американського прапора, можна побачити зірки – теж один із символів США.

На погляд Ірини, перше, чому Україна може повчитися в Америки – це тому, як держава гарантує своїм громадянам рівні права та можливості. Причому гарантує не лише на папері, не лише у Конституції, а й у повсякденному реальному житті.

– Наприклад, мій добрий знайомий, почесний сенатор штату Каліфорнія Бен Уеса, виріс у багатодітній родині іммігрантів. Його батьки не мали навіть середньої освіти, а мати ледве вміла читати. Проте він здобув добру освіту і зміг стати сенатором. Він знайшов людей, які повірили в нього та вклали кошти у його виборчу кампанію, – каже Ірина Вишневська.

Ще один момент, який особливо вразив Ірину, стосується відносин в родині:

– Цілком випадково восени я дізналася, що у мого онука немає теплого одягу. Йому вісімнадцять років, він навчається у коледжі, самостійно оплачує свою освіту та після навчання щодня працює. І при цьому він не мав теплого одягу. Я сказала про це дочці. Вона відповіла: «Це не мої проблеми. В Америці у всіх рівні можливості. Якщо йому не вистачає грошей, він може знайти ще одну роботу, працювати більше або змінити роботу на ту, де краще платять». Мене це вразило. Вразила сама культура стосунків. І, можливо, це справді правильна культура – коли батьки не опікуються дорослими дітьми нескінченно, не носяться з ними, а відпускають їх у самостійне життя і дозволяють жити відповідно до їхніх власних амбіцій, бажань і готовності працювати заради своєї мрії.

Ірина впевнена, що українці, які виїхали під час війни, дають бонуси саме Україні. І мова йде не про гроші, а саме про репутацію.

– Насамперед, кожен українець, хоче він того чи ні, усвідомлює це чи ні, є Україною. І по тому, як він живе, як працює, як поводиться в громадських місцях, як виглядає, американці судять і про нього, і про Україну. Так ось, здебільшого українці дуже добре працюють, їх цінують на виробництвах, через що власники бізнесів роблять для них робочі візи.
Українські жінки та діти – це окрема тема: жінки красиві, доглянуті, позитивні, а діти – старанні, талановиті та цілеспрямовані – всі хочуть стати щонайменше мільйонерами! Усе це – ніщо інше, як народна дипломатія, яка має величезний вплив на формування позитивного іміджу України, – переконана Ірина.

Америка навчила мене ще більше любити Одесу

Сергій Осташко – фізик, журналіст, учасник КВК, письменник, один із авторів нашого видання. Живе в США з травня 2022 року. Тоді, говорить Сергій, виїжджали з Одеси на 2-3 місяці.

Перше, що його вразило – кількість українських прапорів на будинках американців.

Сергій відзначає, що з початком агресії багато чого змінилося. З назв газет, магазинів вилучили слово «російський». Так газета «Російська реклама» стала просто «Рекламою». З назв багатьох ресторанів та магазинів зникла національна ідентифікація, а деякі просто закрилися чи змінили власника. Навіть радіостанція RUSA FM, яку всі називали «Руса», змінила логотип і почала називатися Радіо USA.

А ще Сергій відзначає охайність навколишнього простору. Доволі дивно звучить, адже він живе в Нью-Йорку.

– У районі, де ми живемо, будинки на номерних вулицях, паралельних нашій Ocean Avenue, переважно високі одноповерхові з підвалом, рідко двоповерхові. Майже біля кожного будинку – доглянутий палісадник з акуратно підстриженою травою, фантастично винахідливо обрізаними деревами та екзотичними квітами. На бельетаж ведуть сходи, а в напівпідвалі – гараж. Тротуари зазвичай доволі вузькі, часто засаджені величезними платанами, – розповідає Сергій.

На районі він постійно зустрічає одеситів, спілкується з ними та знаходить спільних знайомих. Про ці зустрічі, як каже Сергій, скоро можна буде видати окрему книжку. Можливо, саме цим він і займеться вже дома, куди вони з дружиною прагнуть повернутися.

– Чого мене навчила Америка, то це ще більше любити Одесу. Сумуємо, переживаємо, стежимо за новинами. З нетерпінням чекаємо, коли закінчиться весь цей жах і можна буде повернутися, – підсумовує Сергій.

Нагадаємо, що знамениті одесити записали звернення через постійні обстріли Одеси. 

Раніше ми розповідали, як в Америці готують нестоїтський борщ з Одещини та надавали його рецепт.

Читайте також: «Таке відчуття, що пів Манхеттену тримають одесити»: розповідь українки про життя в Нью-Йорку.