Більше сотні будівель, понад сімдесят храмів, двісті куполів, два монастиря – у Немирові та Херсоні, десятки скульптурних композицій та близько сотні пісень. Це створила одна людина – мешканець села Пиріжна, що на Кодимщині, Михайло Грінченко. Отже, давайте знайомитися з цією творчою людиною з багатьма талантами.
Михайло Грінченко народився 31 липня 1954 року в селі Пиріжна у великій родині. Змалку був привчений до праці, навчався добре у школі, потім в Одеському профтехучилищі, де здобув професію маляра. Згодом відслужив в армії і почав працювати на будівництві.
Ще у шкільні роки хлопець пробував із залишків гіпсу різьбити фігурки. Серйозними роботами почав займатися під час служби в армії, яка проходила в Угорщині. Там він для військової частини виліпив скульптурну композицію «Дружба» – це були два воїни, радянської і угорської армій.
Вже у цивільному житті зваяв погруддя Героя Радянського Союзу Франца Карпинського, яке встановлено на батьківщині героя у селі Івашків, погруддя Тараса Шевченка, скульптурні композиції при в’їзді в села Загнітків, Пиріжна, Івашків та у парку біля Сербівської медичної амбулаторії. Є його роботи у школах, у храмах, біля цілющих джерел краю.
У 1977 році його скульптурна група «Початок нової епохи» зайняла перше місце в області.
Після армії Михайло повернувся у рідне село та став художником-оформлювачем у Пиріжній та Івашкові. Він оформляв, декорував, писав портрети. Його героями ставали комбайнери, доярки, нормовиці. Роботи майстра і сьогодні зберігаються у сільських родинах.
Крім того, всі у селі знали, що Михайло Грінченко – майстер на всі руки. Чи то треба було налагодити агрегат для подрібнення корму, чи постелити підлогу у школі – йшли до нього: «Михайле, виручай».
Сьогодні згадує, як вночі (бо вдень був на роботі) виготовляв плити, щоб відокремити теплотрасу під час заливки підлоги у школі. Лише місяць пройшов після операції грижі, але не міг відмовити сільському голові. Підлогу було відновлено, але це коштувало Михайлові повторного оперативного втручання.
Багато хто з читачів, напевно, пам’ятає 90-ті. Коли кожен виживав як міг. Занепадали ферми, тракторні бригади. Не було елементарних речей. Таких, як, наприклад, коліс на вози – за відсутності пального саме підводами возили корм худобі. І тоді Михайло застосував свій універсальний станок, який виготовив ще коли починав будувати власний будинок. До речі, і будинок, і все у будинку зроблено його руками: вікна, двері, підлога, коминок.
Вони із братом у старій фермі відкрили цех і на цьому станку майстрували колеса для возів. Таким чином, по суті, врятувавши колгосп від збитків. А селянам виготовляв столярку, заробляючи на прожиття сім’ї, бо зарплату в ті часи майже не платили.
У Пиріжній здавна розвивалось гончарство. Наприкінці XIX століття тут проживали 150 гончарів. Коли у селі згорів гончарний цех, керівництво звернулось, знову ж таки, до Михайла Грінченка.
– Взявся я його відновлювати. Згодом вже разом з односельцями випускали гончарні вироби, – розповідає пан Михайло.
А потім, зважаючи на те, що пиріжненські надра багаті на поклади глини і піска, майстру запропонували збудувати у селі цегельний завод та стати його директором.
– Про виробництво я нічого не знав. За досвідом спочатку звернувся до Кодимського цегельного заводу – був вражений цією важкою роботою. А потім поїхав до Брацлава, зустрівся з директором заводу, який провів мені екскурс цехами. Там я побачив безперервний автоматизований цикл. Приїхав і почав запроваджувати подібне й у нас, – згадує Михайло Васильович.
Підібрав команду будівельників та почав шукати все, що потрібно для цегельного виробництва. Наприклад, вали для роздавлювання глини виміняв на зерно з власного горища. За рік завод збудували і запустили виробництво, випускаючи по десять тисяч цеглин за годину.
Однак робочих рук на заводі не вистачало. Тож директор був і слюсарем, і наладчиком із зарплатою у 80 рублів.
Коли почали організовуватися колективні сільгосппідприємства і голова взяв свояків до правління, Михайло вирішив залишити цегельне виробництво.
Дружину Анастасію, яка працювала поваром у дитсадку, на той час перевели на чверть ставки – 25 рублів. І чоловік запропонував їй теж звільнитися з роботи, бо то були копійки.
Щоб утримувати сім’ю, Михайло Грінченко разом із братами та родичами створили будівельну бригаду. Зовсім скоро будівельники здобули авторитет, адже працювали на совість. Так, за один день вони могли вимурувати з цегли хату розміром 16 на 8 метрів.
Згодом панотець із села Петрівка запросив їх на будівлю церкви. Довірили пиріжненцям робити і куполи на ній. А потім були храми в Кодимі, Подільську, Немирові, Херсоні, Чечельнику та інших містах України.
Також він творив скульптурні композиції, пам’ятні знаки, які й досі оздоблюють в’їзди до сіл та цілющі джерела. До речі, саме вода із Фотининої криниці допомогла йому вилікувати хворобу очей. А іконостас його роботи був першим у Кодимському храмі.
– Якось мені до рук потрапила «Історія міст і сіл Одеської області», і там я прочитав: «Село Пиріжна входить до Івашківскої сільради». І на цьому все. Мені так стало боляче, що про село з такою славною історією та багатою культурою не знайшлося що сказати у цій книзі. І я вирішив написати історію села, яку назвав «Подорож у минуле», – згадує Михайло.
Він збирав матеріали в архівах, ходив до старших жителів села і розпитував їх про життя, воєнні літа, про традиції і обряди, віднаходив старожитності, документи й фотографії.
– У мене вісім класів і профтехучилище, я думав, що хтось із вчителів допоможе відредагувати матеріал. Але ніхто не відгукнувся. Довелося все робити самому.
В результаті книга «Подорож у минуле» побачила світ, нею надзвичайно тішаться жителі села.
Крім цього, Михайло почав віршувати. Спочатку – складав гуморески, потім пішла лірика, мелодійні пісні. Задля того, щоб покласти їх на музику, навіть купив акордеон і навчився на ньому грати. А коли онукам купив «Ямаху», то освоїв гру і на цьому інструменті.
Загалом пан Михайло написав понад вісімдесят пісень, створив гімн села, видав п’ять книжок, серед яких поетичні збірки. А ще – зібрав вірші всіх поетів Пиріжної (а їх у селі дев’ятнадцять!), і видав збірку.
Сам автор – переможець обласного фестивалю поетів-аматорів «Осінь у Бірзулі». Сьогодні у його творчій скарбниці ще є неопубліковані нариси, які чекають свого часу. А точніше, чекають доброчинників, які б допомогли автору їх видати.
Вже сім років, як необачність лікарів зробила Михайла Грінченка інвалідом – під час операції на серці заділи нерв, порвали голосові зв’язки. Тому щоранку і ввечері – купа пігулок. Але він не здається.
– Ми з дружиною щодня і за будь-якої погоди ходимо на прогулянки і долаємо шість кілометрів. Ведемо здоровий спосіб життя, працюємо по господарству. І це тримає в тонусі, – каже Михайло Васильович.
Дружина Анастасія розповідає, як під час однієї з прогулянок вони зустріли жінку, яка тягнула в’язку дров. І Михайло, незважаючи на те, що сам нездужає, на другий день взяв бензопилу та нарізав їй дров.
– Він невиправний, – сміється Настя. – Всім хоче допомогти. В аптеках і ліки людям купує, якщо чує, що у них не вистачає грошей. Хоча і самі живемо на пенсію.
Михайло щиро тішиться успіхами рідних. Дякує Богу, що поруч по життю з ним іде талановита жінка. Анастасія – чудова вишивальниця, відома на Кодимщині колекцією вишитих рушників і сорочок, наволочок і простирадл.
А їхня онука Юлія пише картини і знає турецьку, англійську, та італійську мови.
– Вона талановита україночка. Зараз онучка живе за кордоном, працює менеджером готелю і творить красу, – ділиться пан Михайло.
Картини Юлії користуються попитом в Туреччині, Австралії, Нідерландах, Англії, Сполучених Штатах Америки. І це дуже тішить її талановитого дідуся.
Читайте також:
Такий універсальний елемент оформлення як прапор може використовуватися в найрізноманітніших сферах: від реклами до інтер’єру.… Read More
Міністерство економіки, довкілля та сільського господарства України завершило підготовку до двосторонніх зустрічей з Європейською Комісією… Read More
У вівторок, 26 серпня 2025 року, в Одесі та області синоптики оприлюднили оновлений прогноз погоди.… Read More
24 серпня пішов із життя видатний одеський художник-графік та карикатурист, Віктор Вікторович Джевага. Народився у… Read More
У 2019 році у напрямку селища Котовського пішов перший трисекційний трамвай. Для мене це стало… Read More
Прокурори Одеської обласної прокуратури та слідчі Територіального управління Державного бюро економічної безпеки припинили протиправну діяльність… Read More
