Скарби Одещини: кургани, чумацькі шляхи та історії людей села Бобрик Великий

Ключові моменти:

• Бобрик Великий має історію, яка почалася задовго до появи сучасних кордонів і районів.

• Через село століттями проходили чумацькі шляхи, якими везли сіль і збіжжя до Причорномор’я.
• Тут збереглися кургани, народні легенди та пам’ять про козацькі й чумацькі часи.
• Сьогодні село не лише згадує минуле, а й шукає нове життя через культуру та зелений туризм.

Коротка довідка про село

Прадавнє село Бобрик Великий (тепер Бобрик Перший) знаходиться на лівому березі річки Кодими, – справжня перлина мальовничої Любашівщини.

У селі здавна мирно уживалися українці; поляки – польські прізвища носять чимало жителів села, а на цвинтарі є польські кам’яні хрести; волохи – дотепер є прізвища Волошин. Існувала і значна єврейська громада, винищена нацистами в часи Голокосту. А знаменитий Бобрицький базар проіснував декілька віків аж до 1996 року.

За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року, у селі проживало 657 мешканців. За масштабами це невеликий населений пункт, характерний для північної Одещини, з розрідженою забудовою і тісним зв’язком із сусідніми громадами.

Бобрик Великий розташований приблизно в 19 кілометрах від Любашівки (по автомобільній дорозі) — адміністративного центру громади, де зосереджені залізнична станція, лікарня, установи та основна інфраструктура.

До адміністративної реформи 2017 року Бобрик Великий був центром окремої сільської ради, що об’єднувала кілька сіл. Після укрупнення громад сільраду ліквідували, а село включили до складу Любашівської громади.

Поблизу села проходить регіональна автомобільна дорога місцевого значення, яка з’єднує Бобрик Великий із Любашівкою, Балтою та іншими населеними пунктами півночі області, а через них — з міжобласними трасами.

У північному напрямку, вздовж долини Кодими, знаходиться Криве Озеро на Миколаївщині — відомий населений пункт і транспортний вузол, до якого з Бобрика також можна дістатися місцевими дорогами. Відстань – 14 километрів.

Яку тайну зберігає Морозова Могила і чому її не можна чіпати?

Про давнє залюднення Надкодимського краю свідчать численні кургани войовничих кочівників, які бовваніють у степу, на сільських околицях та й у самому Бобрику.

Ще у ХІХ ст. три з них селяни розкопали для влаштування бджолиних погребів і знайшли в них кістяки та горщики. Багато степових могил поселяни розорили в пошуках міфічного скіфського золота, але місце, яке здавна називали Морозова Могила в Гедзвіловому яру, ніколи не чіпали. Ця місцина, овіяна віковими тайнами, навіювала жах на місцевих жителів і вони побоювалися її тривожити, щоб не «випорпати» на світ Божий якесь лихо. Хто тут був похований – чи то степова шаманка, чи то вбита донька скіфського вождя, достеменно невідомо.

Неподалік села в річку Кодиму впирається Траянів (Зміїний) вал, який тягнеться через Ятрань та Буг аж від Київщини. Ця масштабна земляно-дерев’яна фортифікаційна система зведена, ймовірно, давніми слов’янами ще в VI-V ст. до н.е. для захисту Русі від аварів та інших кочовиків.

Тут бували й Кармелюк, і Котляревський

Віками через Бобрик проходив один із трьох магістральних шляхів, який торували українські чумаки. Поляки цей тракт йменували Чорним шляхом, в народі – Шпаковим, а турки називали Керван-Іолм (Караванний шлях).

Від Умані він звертав на Балту, а далі вздовж Кодими вів до соляних промислів Причорномор’я та великих торговищ збіжжям та рибою. Старожили ще пам’ятають багатовікову вербу, яка приваблювала подорожніх своїм затінком, життєдайним цілющим джерелом. Та на зорі Незалежності від неї навіть пенька не залишилося.

Українсько-польські землероби, скотарі та мисливці Бобрицького порубіжжя завжди гостинно зустрічали валки чумаків. Хоробро протистояли загарбницьким набігам ногайських людоловів на село. Часто у відповідь селяни разом із запорожцями, які мали тут зимівники та рибні тоні, громили татарські кочовища й турецькі гарнізони. Османи, щоб убезпечити себе від козаків, навпроти Бобрика на правому березі Кодими (тепер тут село Антонівка) навіть облаштували артилерійську батарею.

З окупацією краю 1791-го російською імперією, козацький дух ще довго тримався на чумацькому шляху. Його підтримував відважний народний месник Устим Кармелюк (1787-1835). Переховуючись від жандармів, від часто добирався з чумаками до Одеси через Балту та Бобрик.

Цим трактом неодноразово мандрував автор «Енеїди» письменник Іван Котляревський (1769-1838). Полк, в якому він служив, перед задунайським походом проти турків квартирувався у Балті.

Як бобричани з собою церкву забрали

Землі Бобрика до 1817 року належали польському князю Любомирському, відкуплені ним у магнатів Конєцпольських. Для їх освоєння вельможа переселив у Бобрик велику кількість селян та дрібної шляхти з Волині та Польщі.

Саме з цих селян дехто Арчепита заснував Арчепитівку, поміщик Янишевський – слобідку Янишівка, біглі від кріпацтва українці – Бобрик Малий.

Зі створенням 1796-го Балтського повіту Подільської губернії, Бобрик Великий став потужним волосним центром, якому підпорядковувалися добрий десяток сіл, хуторів та колоній від Ясенового до Кривого Озера.

На лівому березі Кодими був ще Бобрик Казенний (нині село Бобрик Другий), який належав до Ананьївського повіту Херсонської губернії. Щоб його залюднити, царська влада вирішила переселити з Бобрика Великого частину селян. Тоді люди разом із пожитками забрали з собою і свою церкву. Дерев’яний храм св. Димитрія вони розібрали, колоди перенесли на плечах, а храм заново зібрали на новому місці та освятили.

У Бобрику Великому церкву звели нову. За радянської влади 1935-го святиню розвалили. Цеглу використали для будівництва клубу, а дерево – на покрівлю сільської школи.

Про силача, який автівку генерала з багнюки витягнув

Живе пам’ять у селі про силача Петра Олійника – соратника знаменитого борця Івана Піддубного. Простий селянин випадково став спортсменом і цирковим артистом. Якось на початку Першої світової війни на бобрицькому шляху в багнюці застряг генеральський автомобіль. Пара гнідих не змогла витягнути автівку, і лише силачу Петру це вдалося. Вражений генерал забрав юнака до Одеси, де влаштував до цирку навчатись вільній боротьбі.

Пізніше Петро Олійник співпрацював з Піддубним, виступаючи з гастролями в багатьох містечках та селах Одещини. Будучи пенсіонером, спортсмен якось влаштував у рідному селі показові виступи з силовими трюками. Лігши на бите скло голою спиною тримав на сталевій балці 12 чоловік, голіруч зав’язував на шиї товсту металеву арматуру тощо.

Господарник, який заасфальтував усі вулиці трьох сіл

Більше трьох віків Бобрик Великий, як волосний центр та сільрада, був представницьким органом місцевого самоврядування в Любашівському районі. З 2020-го село – центр Бобрицького старостату Любашівської громади, який також гідний стати осередком зеленого туризму регіону.

Сільський голова Дмитро Бущан разом із місцевим митцем Федором Шевченком спорудили в центрі Бобрика Першого монумент лелекам.

Років зо п’ять представник однієї з українських компаній Василь Заплітний активно розвиває зелений туризм. І вже десяток старих хатин під очеретом, викуплених у власників, відновлені та розписані Федором Шевченком національними орнаментами. Також віднайшлися ентузіасти, котрі планують створити садибу-музей митця Альбіна Гавдзинського в хатині, де він народився, та перетворити старі мозаїчні зупинки на туристичну локацію.

Славен край і землеробами. Пам’ятають мешканці старостату голову колгоспу Олександра Міщенка, який дбав про врожаї та надої, а ще більше – про людей. Він, мабуть, єдиний на Одещині господарник, який зумів заасфальтувати всі сільські вулиці трьох сіл – Бобрика, Арчепитіки та Янишівки.

Бобрицькі хлібороби й зараз славляться своєю землеробською працею, ставши міцним тилом для захисників та усієї громади.

До речі, колишній очільник сільради Дмитро Бущан та старостинського округу Павло Шмаленюк стали на захист країни з початком великої війни.

Цікаві факти

• За офіційними даними, Бобрик Великий заснований після 1684 року, за правління короля Речі Посполитої Яна Собеського, який заохочував польську шляхту обживати Кодимське порубіжжя.
• Письмово село вперше згадується 1767-го, коли гайдамаки Коліївщини громили поляків від Умані до Балти.
• Найдавніший документ про Бобрик – жалувана грамота литовського князя Федора Коріятовича, видана своєму слузі Пашку Васневичу, датована серпнем 1392 року. Вельможа дозволяв підданому добувати куниць та бобрів у Саврані, Сарадчині й Боброві. Саме Бобров науковці ідентифікували як сучасний Бобрик Великий. Тож дату заснування можна сміливо віднести до 1391 року.
• За народними переказами, село названо прізвищем мисливця за бобрами Івана Бобрика.
• Нащадкам Івана Бобрика приписують заснування 1770-го м. Бобринця, що на Кіровоградщині.

Відомі люди села

• Тут народився видатний український скульптор Аркадій Мацієвський (1931-2006), який працював у Кропивницькому і залишив по собі помітну творчу спадщину.
• Походить з Бобрика одеський художник Альбін Гавдзинський (1923-2014), картини якого були викрадені окупантами з Нової Каховки. Полотна митця з помпою презентував у Москві син колишнього мера Одеси Володимир Боделан. Парадокс у тому, що Боделани колись мешкали у сусідній Гвоздавці, за десять кілометрів від Бобрика.

• Уродженець Бобрика Микола Солом’яний (1927-2012) став видатним київським митцем та педагогом.
• Бобричанин капітан Павло Улицький (1923-1996) за мужність, проявлену у борні з фашизмом, удостоївся звання Героя Радянського Союзу. У мирний час трудився в Міністерстві лісового господарства України.

Раніше ми розповідали історію села Лісне, яке колись звалося – Манзир та яке заснувала графиня Стурдзе.

Читайте також про Кам’яні хрести Шершенців на Одещині: звідки вони та що розповідають про Рахманський Великдень.

Ще по темі: Магічне значення настінних розписів: про що розповідають сільські хатини Одещини