Село купоранців на Одещині: чому з маленького Рівного виходять артисти, спортсмени і підприємці

Ключові моменти:

• Село Рівне у Бессарабській громаді має історичну назву Купорани, а його мешканців називають купоранцями — нащадками болгарських переселенців XIX століття;
• У селі зберігають давні обряди: на Тодоровдень прикрашають коней, печуть ритуальний хліб і проводять традиційні перегони;
• Рівне відоме спортивними традиціями та творчими колективами — у Будинку культури працюють народні ансамблі, а у школі діють спортивні секції;
• У місцевому ліцеї понад сотня дітей вивчають болгарську мову та культуру, а частина випускників вступає до університетів Болгарії.

Журналістка «Одеського життя» побувала у селі Рівне Бессарабської громади та поспілкувалися з представниками місцевої влади, освітянами і діячами культури.

Староста Рівненського старостинського округу Валентина Узун розповіла про життя громади, розвиток інфраструктури та допомогу місцевих підприємців селу.

Про збереження традицій та проведення обрядових свят журналістам розповіли директор Будинку культури Яков Новосельчан та керівник народного вокального колективу «Златогласці» Валентин Новосельчан.

Директорка Рівненського ліцею Катерина Деренжі повідомила про освітній процес у школі, викладання болгарської мови та кількість учнів.

Історичні дані про заснування села у 1830 році, походження назви Купорани та розвиток болгарської колонії в Буджаку журналісти перевірили за архівними джерелами та довідковими матеріалами з історії болгарських поселень Півдня України.

Вариш курбан – кличеш сусідів

У двадцяти кілометрах від Бессарабського розташоване село Рівне. В колишньому Тарутинському районі всі називають його на болгарський манер Купорани, а його мешканців – купоранцями. У чому унікальність цього села, які люди тут живуть та чому навчають своїх дітей – читайте у нашому матеріалі.

Хто бував у Рівному, знає, що село зовсім не рівне – воно розташоване серед пагорбів. Є у селі Будинок культури, крамниці, двоповерхова школа, дитсадок, стадіон.

– Купоранці – вправні господарі, тож постійно щось ремонтують, саджають, фарбують, впорядковують, –  розповідає Валентина Узун, староста Рівненського старостинського округу. – Минулого року зробили огорожу навколо стадіону, у цьому – будемо там фарбувати лавки. Незважаючи на війну, місцевий підприємець розпочав у Рівному будівництво торговельного центру. Фермери завжди надають допомогу селу, як фінансами, так і технікою, робочою силою.

У селі налагоджене цілодобове водопостачання, є вуличне освітлення – за це відповідає комунальне підприємство, яке очолює Валентин Балан.

– Знаєте, купоранські болгари відрізняються від інших – вони горді, з таким собі норовливим характером, і не люблять жалітися. Якщо ви образили купоранця, то ця образа назавжди. Але якщо потоваришували, то і дружба назавжди. Вам будуть раді, вас підтримають, пригостять смачною бринзою, іскристим вином та ще з собою дадуть. Багато односельців, що виїхали, створили власну справу, встали на ноги. Це помітно навіть по Бессарабському, де майже кожен третій підприємець – із нашого села. І при цьому ніхто не забуває рідні Купорани, завжди готові допомогти.

Добросусідство для купоранців – не пустий звук.

– У нас досі зберігається традиція: якщо хтось ріже кабанчика чи вівцю, то обов’язково ділиться із сусідом, якщо варить курбан – кличе знайомих. Так робили наші пращури, так робимо і ми, – пояснює староста.

 

Тодоровдень: коней мало, то віслюки віддуваються

Якщо вас запросять у Рівне, то постарайтеся тут побувати на Тодоровдень – його відзначають у першу суботу Великого посту на честь святого Теодора Тирона. Це свято родючості, весни та вшанування коней, які є головними учасниками ритуалів: їх прикрашають, годують обрядовим хлібом та проводять кінні перегони. Село Рівне – один із небагатьох населених пунктів Одещини, де зберегли цей національний обряд.

– В народі існує вірування, що всі обряди, які виконуються цього дня, забезпечують здоров’я та гарний приплід коням, – розповідає Валентин Новосельчан, керівник колективу «Златогласці».

Згідно з віруваннями, після цього дня починається поступове потепління. Тому його ще називають «кінська пасха».

– На жаль, коней у селі залишилося мало, тому ми прикрашаємо вінком із квітів не тільки коней, а й віслюків. Як і завжди, жінки цьогоріч спекли обрядовий хліб, що готується до дня Тодора, – він має форму підкови та ковзана. На хліб кладуться часник, горіхи, зерна кукурудзи – щоб щастило, оберігало від зла та щоб був багатий урожай. Цим хлібом пригощають гостей свята і коней. Потім на околиці села влаштовують перегони. Також цього дня люди ходять по селу рядженою кампанією з віслюками, на яких катають дітей, пригощаються вином, міліною, кавармою тощо.

Якщо ти не спортсмен, значить – артист

Чим ще славиться Рівне? Класними волейболістами і народними колективами.

Рівне – одне з небагатьох сіл колишньої Тарутинщини, де є два великі спортзали – у школі та Будинку культури. У школі займаються – діти, в Будинку культури – дорослі. Тут є традиція: кожної суботи чоловіки грають у волейбол, а після тренування – посиденьки за чаркою доброго бессарабського вина. В селі заведено так – якщо ти не спортсмен, значить, артист.

У Рівненському Будинку культури є велика глядацька зала, репетиційні, костюмерна, спортзал, фольклорно-етнографічний центр і навіть зимовий сад.

На його базі відбуваються фестивалі, конкурси, концерти. Багато років поспіль тут проходить Міжнародний етно-фестиваль слов’янської писемності.

Яке свято найбільше люблять купоранці?

У Будинку культури працює творче родинне тріо Новосельчан: Яков – директор Будинку культури, його дружина Світлана – художній керівник, і син Валентин – керівник народного вокального колективу «Златогласці».

– Разом із дружиною ми працюємо тут вже майже 35 років. Наші діти виросли в глядацькому залі, – розповідає Яков Новосельчан. – Для нас творчість – це не робота, це – життя. Маємо і свій родинний колектив. У сільській культурі грошей особливо не заробиш, тому граємо на весіллях, ювілеях.

Світлана чудово співає, вона є і тамадою, а Яков із сином грають на музичних інструментах. До речі, Валентин також добре співає.

– Мене часто питають, чи не складно працювати усією родиною разом. Знаєте, у нас давно поєдналися робота і життя, вдома ми частіше говоримо про роботу, ніж про якісь домашні справи. І у нас не буває сімейних сварок – усі сварки робочі, – сміється Яков Новосельчан.

У Рівному люди охоче ходять до Будинку культури. Тут працюють народний колектив «Купорани», в якому місцеві жінки танцюють народні болгарські танці, народний вокальний колектив «Златогласці» та дитячий танцювальний колектив.

Для купоранців традиції – невід’ємна частина життя. На свято Трифон Зарізан навіть старенька бабуся підрізає виноград та окроплює його вином.

– Ми дбайливо бережемо наші традиції, пишаємося своїм фольклорно-етнографічним центром, де зібрано багато предметів старовини. Проводимо народні обрядові свята – Трифон Зарізан, Бабиндень, Георгієвдень, Тодоровдень. До народних звичаїв привчаємо дітей змалечку, – пояснює директор. – Найулюбленіше свято купоранців – День Святої Трійці, адже саме тоді ми святкуємо день народження села. До війни на це свято до нас приїздило багато гостей. Вже після війни влаштуємо велике свято.

Учнів з кожним роком стає все менше

Ще один осередок традицій – школа. Велика, двохповерхова, вона така ж, як у Бессарабському, різниця лише в кількості дітей.

– У школі зараз навчається 112 дітей, 28 з них привозять із сусідньої Лужанки. Навчають їх 20 досвідчених вчителів у добре обладнаних кабінетах. Звичайно, є укриття. Всі діти харчуються безкоштовно, –  розповідає Катерина Деренжі, директорка Рівненського ліцею. – З першого класу діти вивчають болгарську мову, і згодом вступають до вишів Болгарії. Неабияка заслуга в цьому педагога-організатора Тетяни Джигової, яка є керівником дослідницьких робіт секції етнографії МАН України – саме вона постійно проводить із дітьми народні свята, відновлює старовинні обряди.

Проводяться у школі й благодійні ярмарки на підтримку ЗСУ, усі виручені кошти від яких передають на фронт землякам, адже двадцять рівненців зараз захищають країну.

– З кожним роком учнів стає все менше. Минулого року в перший клас пішло десятеро дітей. Добре, що у нас навчаються діти з Лужанки, а то було б зовсім сумно, – каже Катерина Деренжі. – Нам уже повідомили, що в рамках шкільної реформи у 2027 році школа втратить статус ліцею. Це означає, що після 9-го класу дітям доведеться вступати в коледжі, технікуми, і більшість із них вже не повернуться додому. Сумно спостерігати, як колись велике село поступово пустіє. Але ми тримаємося, вчимо дітей шанувати традиції, жити чесно і любити свою країну.

Довідка «ОЖ»

• Село Купорани засноване в 1830 році на території історичної області Буджак. Засновники – православні болгари, вихідці з області Румелія, з однойменного села Купаран.
• У 1840-му в селі відкрито першу школу, перетворену в 1879-му на Міністерське училище, тоді ж збудовано кам’яне приміщення школи.
• Перша кам’яна церква була споруджена тут у 1875 році коштом мешканців.
• За даними 1859 року, у болгарській колонії Купорань Аккерманського повіту мешкало 792 особи, налічувалось 105 дворових господарств.
• У 1886-му тут мешкало вже 1312 осіб, налічувалось 171 дворове господарство, існували православна церква, школа, дві лавки.
• За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 1895 осіб.
• Купоранці займалися рільництвом, гуртову торгівлю городиною проводили через ринки Ізмаїла та Аккермана. Вовну обробляли у цехах Тарутиного.
• З 1918 до 1944-го село перебувало у складі Румунії.
• Одними з перших переселенців були родини Узун, Деренжи, Стоянови, Писарогло, Кисеолар, Чебан, Дандалі, Джигови, Марашлець.

Що означає назва?

Купаран або Купоран з тюркської означає «відламаний сук дерева». Саме частина задунайських болгар колись «відламалася» від свого рідного села і оселилася в Буджацьких степах.

Раніше ми розповідали про село Ярославове, яке має сім назв, три озера та церкву з «дикуна».

Ще «Одеське життя» писало про село Манзир-Лісне на кордоні двох світів, яке заснувала графиня Стурдзе.

Читайте також, як вивчають рідні мови молдавани та болгари Одещини.