У Болграді на Одещині пройшов Bolgrad Wine Fest 2025. Під час фестивалю кореспондентка «Одеського Життя» вирішили дізнатись, якими інструментами користуються винороби-аматори зараз для виготовлення вина? Чи збереглися ще дідусеві методи? Чи вже впроваджуються нові технології?
Ключові моменти
На схилах озера Ялпуг, де сонце відображається у величезному дзеркалі води, а вітерець прогулюється берегами, дозрівають грона винограду пенсіонера Валерія Абаджієва.
Колись він керував фінансовим управлінням Болградської райдержадміністрації. Часи були непрості – економили на всьому. Але Валерій Васильович зумів знайти в бюджеті кошти на справжню розкіш – новий білий рояль для дитячої музичної школи. Чорний у них вже був, білий хотілося для повного щастя.
Сьогодні повне щастя – це виноградник. Плантація – головний кабінет Валерія Васильовича.
– Коли людину пригощаєш вином, не треба нічого пояснювати, – каже винороб, наливаючи у скляний келих вишуканий «Піно нуар». – Вино як музика, не потребує перекладачів.
Винороб-аматор прагне досконалості у всьому. Колись придбав бочки з нержавійки – легкі, сучасні. Але зараз повертається до дерев’яних.
– У дубі вино виходить справді кращим, – ділиться досвідом Валерій Абаджієв. – Чому? Зараз, на початку листопада, «Каберне» ще не завершило процес бродіння, потрібна стабільна температура. Якщо бочка з нержавійки, вона за ніч охолоджується, вино теж холоне – а це недобре. Велика дерев’яна бочка тримає тепло, дріжджі самі себе підігрівають.
У господаря є дві бочки по 500 літрів. На підготовку кожної потрібно два-три тижня важкої праці.
– Це не просто важко – це каторга: воду нагріти, в бочку залити, її щодня крутити. За цей час стаєш Гераклом! – розповідає пан Валерій. – Але результат того вартий.
Іван Арутюнян – людина, яка не просто робить вино, а продовжує родинну традицію. Він народився в Азербайджані, за національністю – вірменин. Тридцять три роки тому приїхав до Болграда. Оселився, пустив коріння, відкрив магазин канцелярських товарів – став підприємцем. Але справжнє натхнення прийшло пізніше.
– Вино я почав робити дванадцять років тому, це стало моїм хобі, – розповідає Іван Михайлович. – Мій дід мав невеличкий винний заводик на історичній батьківщині. Діда я не застав, але його глиняні караси* бачив і пам’ятаю. Це були, уявіть собі, вісім величезних цегляних посудин – по півтори-дві тонни кожна! Вони були закопані в землю. Коли почалася колективізація, дід віддав їх у колгосп. Викопати та перенести було неможливо, тому просто пересунули паркан.
Сам Іван Арутюнян не має власного виноградника – сировину закуповує.
– Роблю від трьох до п’яти тонн вина за сезон, – каже він. – Щороку експериментую із сортами, але незмінно у колекції присутні «Одеський чорний», «Аліготе» та «Рислінг». Це мої улюбленці. Я використовую сучасне обладнання. В мене дробака з гребневідділювачем – гілки потрібно забирати, щоб не давали кислотності. Уся тара – нержавійка або якісний пластик. Дерев’яні бочки вже не використовую – вони важкі, займають багато місця, а нові купити дорого.
Та навіть відмовляючись від старого, Іван Арутюнян не забуває минуле. Він залишив у сараї стару дробарку та прес – своєрідні реліквії, що нагадують про перші кроки виноробства.
– Мрію зробити маленький домашній музей, –— зізнається він. – Щоб люди бачили, як колись робили вино і яке обладнання використовують зараз.
*Карас – велика глиняна посудина еліпсовидної форми, що використовується у Вірменії для виготовлення та зберігання великих об’ємів вина.
– Я подав заявку на участь у фестивалі заради спілкування – це найцінніше, що ми маємо сьогодні, – сказав Іван Аврамов, пенсіонер, що приїхав із села Калчева.
Село Калчева Болградського району ніби заблукало у степу. Свіже повітря – аж до обрію. Тут і живе Іван Аврамов, пасічник, винороб, краєзнавець, який видав декілька книг. Має вісімдесят вуликів, варить медовуху за старовинним рецептом, а ще робить вино – близько трьохсот літрів на рік.
– У мене збереглася дуже стара дробарка німецького виробництва, – розповідає Іван Іванович. – Дідусь купив її ще в 1940 році у німецькому селі. Тоді звідси виселяли німців, і вони розпродавали своє майно. Звісно, за стільки років дробарка зносилася, але руки в мене ростуть звідки треба: розібрав її до останнього гвинтика й зробив точну копію кожної деталі. Коли зібрав – вийшла нова дробарка за старим зразком. Перевага цього механізму – в дрібницях: вона не перемелює зерна між валиками, а саме розриває їх, зберігаючи букет смаку і ароматів. А ще стара дробарка одночасно очищає ягоди від гілочок, які відкидає вбік. Отаке досконале обладнання мали німецькі колоністи ще минулого століття!
Єдине, про що шкодує Іван, – що не зберіг старовинну «стяску» (давилка, прес), якій було понад півтора століття.
– Вона була унікальна – з дерев’яним гвинтом. Та з часом дерево потріскалося, і мені довелося купити вже заводський прес, – розповідає господар. – А от лінь*, або, як кажемо болгарською, шарпана, я зберіг для історії. Хоч працюю вже на новому, власноруч зробленому. Взагалі справжнє те, що зроблено своїми руками.
*Лінь – це великий дерев’яний піддон, в якому проходить процес дроблення винограду та отримання першого соку.
На подвір’ї пахне виноградом і прілим осіннім листям. Сюди часто приїжджає Захар Дульгер – міський житель, але серце його належить селу Долинське Ренійської громади, де на півтора гектара землі розкинувся його виноградник. Тут дозрівають «Каберне», «Мерло», «Піно нуар» і «Піно грі». А біля старої хати тягнеться вгору традиційна виноградна арка – як жива пам’ять дитинства.
– Дуже люблю приїжджати в село й працювати на винограднику, – посміхається Захар. – Але під час збору врожаю без помічників не впоратись.
Для переробки винограду він використовує італійську дробарку, що відділяє гребені від ягід. А от прес – старий, ще дідуся, з «румунських часів». Також у господаря є давній лінь – не раз відремонтований, але надійний.
– Маю дубові бочки, – розповідає винороб. – У них вино особливо гарно дозріває: за три роки стає марочним. У дереві воно «дихає» – не так, як у пластику чи металі.
Вина Захара Дульгера – натуральні, нефільтровані, без хімічних консервантів.
– Ми, аматори, не женемося за заводською технологією, не використовуємо спеціальні хімічні консерванти, – каже він. – Хочемо, щоб у кожній пляшці було життя, аромат землі й сонця.
Захар Дульгер переконаний: авторське виноробство на півдні Одещини лише набирає обертів. І мріє, що за десять років на Болградському фестивалі буде не шістдесят експозицій, як цього року, а в рази більше. Бо поки є люди, які вкладають у вино душу, – ця традиція житиме.
Читайте також:
Друзі, з Новим Роком! Якщо ранок 1 січня зустрів вас не надто привітно — ви… Read More
Перший день 2026 року розпочався з геомагнітних збурень. За даними сонячних лабораторій, Земля потрапила в… Read More
З Новим 2026 роком, наші дорогі читачі! Вся команда «Одеського життя» щиро вітає вас із… Read More
Всесвітньо відома мелодія «Щедрика», що понад сто років звучить на найпрестижніших сценах світу, отримала нове… Read More
31 грудня центр Одеси перетворився на живу сцену давньої української традиції. Лунали щедрівки, а перехожі… Read More
У перший день 2026 року погодні умови в Одесі та області будуть відчутно холодними. Нічні… Read More
