У Болграді на Одещині пройшов Bolgrad Wine Fest 2025. Під час фестивалю кореспондентка «Одеського Життя» вирішили дізнатись, якими інструментами користуються винороби-аматори зараз для виготовлення вина? Чи збереглися ще дідусеві методи? Чи вже впроваджуються нові технології?
Ключові моменти
На схилах озера Ялпуг, де сонце відображається у величезному дзеркалі води, а вітерець прогулюється берегами, дозрівають грона винограду пенсіонера Валерія Абаджієва.
Колись він керував фінансовим управлінням Болградської райдержадміністрації. Часи були непрості – економили на всьому. Але Валерій Васильович зумів знайти в бюджеті кошти на справжню розкіш – новий білий рояль для дитячої музичної школи. Чорний у них вже був, білий хотілося для повного щастя.
Сьогодні повне щастя – це виноградник. Плантація – головний кабінет Валерія Васильовича.
– Коли людину пригощаєш вином, не треба нічого пояснювати, – каже винороб, наливаючи у скляний келих вишуканий «Піно нуар». – Вино як музика, не потребує перекладачів.
Винороб-аматор прагне досконалості у всьому. Колись придбав бочки з нержавійки – легкі, сучасні. Але зараз повертається до дерев’яних.
– У дубі вино виходить справді кращим, – ділиться досвідом Валерій Абаджієв. – Чому? Зараз, на початку листопада, «Каберне» ще не завершило процес бродіння, потрібна стабільна температура. Якщо бочка з нержавійки, вона за ніч охолоджується, вино теж холоне – а це недобре. Велика дерев’яна бочка тримає тепло, дріжджі самі себе підігрівають.
У господаря є дві бочки по 500 літрів. На підготовку кожної потрібно два-три тижня важкої праці.
– Це не просто важко – це каторга: воду нагріти, в бочку залити, її щодня крутити. За цей час стаєш Гераклом! – розповідає пан Валерій. – Але результат того вартий.
Іван Арутюнян – людина, яка не просто робить вино, а продовжує родинну традицію. Він народився в Азербайджані, за національністю – вірменин. Тридцять три роки тому приїхав до Болграда. Оселився, пустив коріння, відкрив магазин канцелярських товарів – став підприємцем. Але справжнє натхнення прийшло пізніше.
– Вино я почав робити дванадцять років тому, це стало моїм хобі, – розповідає Іван Михайлович. – Мій дід мав невеличкий винний заводик на історичній батьківщині. Діда я не застав, але його глиняні караси* бачив і пам’ятаю. Це були, уявіть собі, вісім величезних цегляних посудин – по півтори-дві тонни кожна! Вони були закопані в землю. Коли почалася колективізація, дід віддав їх у колгосп. Викопати та перенести було неможливо, тому просто пересунули паркан.
Сам Іван Арутюнян не має власного виноградника – сировину закуповує.
– Роблю від трьох до п’яти тонн вина за сезон, – каже він. – Щороку експериментую із сортами, але незмінно у колекції присутні «Одеський чорний», «Аліготе» та «Рислінг». Це мої улюбленці. Я використовую сучасне обладнання. В мене дробака з гребневідділювачем – гілки потрібно забирати, щоб не давали кислотності. Уся тара – нержавійка або якісний пластик. Дерев’яні бочки вже не використовую – вони важкі, займають багато місця, а нові купити дорого.
Та навіть відмовляючись від старого, Іван Арутюнян не забуває минуле. Він залишив у сараї стару дробарку та прес – своєрідні реліквії, що нагадують про перші кроки виноробства.
– Мрію зробити маленький домашній музей, –— зізнається він. – Щоб люди бачили, як колись робили вино і яке обладнання використовують зараз.
*Карас – велика глиняна посудина еліпсовидної форми, що використовується у Вірменії для виготовлення та зберігання великих об’ємів вина.
– Я подав заявку на участь у фестивалі заради спілкування – це найцінніше, що ми маємо сьогодні, – сказав Іван Аврамов, пенсіонер, що приїхав із села Калчева.
Село Калчева Болградського району ніби заблукало у степу. Свіже повітря – аж до обрію. Тут і живе Іван Аврамов, пасічник, винороб, краєзнавець, який видав декілька книг. Має вісімдесят вуликів, варить медовуху за старовинним рецептом, а ще робить вино – близько трьохсот літрів на рік.
– У мене збереглася дуже стара дробарка німецького виробництва, – розповідає Іван Іванович. – Дідусь купив її ще в 1940 році у німецькому селі. Тоді звідси виселяли німців, і вони розпродавали своє майно. Звісно, за стільки років дробарка зносилася, але руки в мене ростуть звідки треба: розібрав її до останнього гвинтика й зробив точну копію кожної деталі. Коли зібрав – вийшла нова дробарка за старим зразком. Перевага цього механізму – в дрібницях: вона не перемелює зерна між валиками, а саме розриває їх, зберігаючи букет смаку і ароматів. А ще стара дробарка одночасно очищає ягоди від гілочок, які відкидає вбік. Отаке досконале обладнання мали німецькі колоністи ще минулого століття!
Єдине, про що шкодує Іван, – що не зберіг старовинну «стяску» (давилка, прес), якій було понад півтора століття.
– Вона була унікальна – з дерев’яним гвинтом. Та з часом дерево потріскалося, і мені довелося купити вже заводський прес, – розповідає господар. – А от лінь*, або, як кажемо болгарською, шарпана, я зберіг для історії. Хоч працюю вже на новому, власноруч зробленому. Взагалі справжнє те, що зроблено своїми руками.
*Лінь – це великий дерев’яний піддон, в якому проходить процес дроблення винограду та отримання першого соку.
На подвір’ї пахне виноградом і прілим осіннім листям. Сюди часто приїжджає Захар Дульгер – міський житель, але серце його належить селу Долинське Ренійської громади, де на півтора гектара землі розкинувся його виноградник. Тут дозрівають «Каберне», «Мерло», «Піно нуар» і «Піно грі». А біля старої хати тягнеться вгору традиційна виноградна арка – як жива пам’ять дитинства.
– Дуже люблю приїжджати в село й працювати на винограднику, – посміхається Захар. – Але під час збору врожаю без помічників не впоратись.
Для переробки винограду він використовує італійську дробарку, що відділяє гребені від ягід. А от прес – старий, ще дідуся, з «румунських часів». Також у господаря є давній лінь – не раз відремонтований, але надійний.
– Маю дубові бочки, – розповідає винороб. – У них вино особливо гарно дозріває: за три роки стає марочним. У дереві воно «дихає» – не так, як у пластику чи металі.
Вина Захара Дульгера – натуральні, нефільтровані, без хімічних консервантів.
– Ми, аматори, не женемося за заводською технологією, не використовуємо спеціальні хімічні консерванти, – каже він. – Хочемо, щоб у кожній пляшці було життя, аромат землі й сонця.
Захар Дульгер переконаний: авторське виноробство на півдні Одещини лише набирає обертів. І мріє, що за десять років на Болградському фестивалі буде не шістдесят експозицій, як цього року, а в рази більше. Бо поки є люди, які вкладають у вино душу, – ця традиція житиме.
Читайте також:
Не встигла в Одесі вщухнути сьогоднішня денна атака ударними безпілотниками, як через деякий час почалася… Read More
Приморський бульвар у листопаді — це тиша, прозоре морське повітря та місто, що живе всупереч… Read More
Президент України Володимир Зеленський передав орден «Золота Зірка» родині загиблого Героя України Івана Кедика із… Read More
Провулок генерала Вишневського в Одесі перейменували на Анатра. За цим стоїть не просто зміна таблички,… Read More
Сьогодні, у неділю, 16 листопада 2025 року, в Одесі дещо скоригували графіки стабілізаційних відключень світла:… Read More
Сьогодні, в неділю, 16 листопада 2025 року, саме зараз Одесу атакують ударні дрони. Повідомляється про… Read More
