Житель Рені Віктор Дацюк, якому зараз 85 років, вже став прапрадідом — рідкісний випадок навіть за світовими мірками. Історія його родини показує, як кохання, раннє створення сім'ї та підтримка одне одного допомогли виростити п'ять поколінь, попри випробування війною, службою та численними переїздами.
Ключові моменти:
Журналістка «Одеського життя» Антоніна Бондарєва побувала в гостях у мешканця Рені Віктора Дацюка. У свої 85 він вже чотири роки як став прапрадідом — подія, яка нині трапляється вкрай рідко. Основою матеріалу стали особиста розмова з героєм, його сімейний архів і спогади кількох поколінь родини. Для демографічного контексту редакція використала відкриту статистику Євростату щодо віку народження першої дитини та пояснення фахівців про причини пізнішого батьківства в сучасній Європі.
Житель міста Рені Віктор Дацюк у 81 рік здобув надзвичайно рідкісний у наш час титул – він став прапрадідом. Це не помилка, саме так – прапра!
Аби досягти такого високого статусу, потрібно не лише самому започаткувати сім’ю у двадцять років і, не відкладаючи, народити дитину, – так само мають зробити ще три наступні покоління родини.
Порахуйте: сьогодні, коли середньостатистична українка стає мамою у 29-30 років, стати «прапра» можна, лише доживши до 120 років.
Коли Віктор Дацюк крокує містом, його видно за версту – офіцерська виправка залишилася і зараз, у 85 років.
Останнім часом Віктор Миколайович живе один у своїй квартирі – дітей, онуків та правнуків життя розкидало «по всій географії».
У квартирі є окрема кімната для чотирирічної Варвари – малечу іноді привозять до прапрадіда. На її столі на неї чекає нещодавно куплена абетка, бо вже час вчити літери. Ліворуч дідусь поставив вазочку з трояндою.
На стінах – фотографії дітей. Їхні очі та усмішки змушують посміхатися у відповідь. Малюки – це найбільший заряд бадьорості для Віктора Миколайовича.
Дитинство: у сім років запрягав коня і полював на ховрахів
Віктор народився на Донеччині напередодні Другої світової війни. Як її пережила сім’я – окрема історія.
Післявоєнні голодні часи Віктор Миколайович пам’ятає добре.
– Важливим додатком у нашому харчуванні були ховрахи. Ми на них полювали днями: ставили силки, заливали водою норки, викопували звірят разом із зерновими запасами. Ввечері мама тушкувала їх в казані – це було щастя для всієї родини. Влітку всі працювали, і діти також. У сім років я вже сам запрягав коня, хоча ледве міг накинути хомут – не діставав. На підводі возив воду на поля, здобуваючи по дорозі 4-6 ховрахів.
Він був старшою дитиною й мусив опікуватися п’ятьма братиками та сестричками. А ще господарство.
– Увечері я всіх заганяв до хати, закривав у сарай живність – і ми засинали там, де впали. Крізь сон я чув, як мама, повернувшись із батьком з роботи (вони працювали майже до ночі), волала: «Вітька-бовдур не помив дітей, не поклав спати». Батько заступався за мене: «Шуро, припини, вночі на дітей сваритися не можна». Він взагалі дуже шанобливо ставився до всіх людей.
Після закінчення технікуму Віктор Дацюк поїхав працювати в Донецьку область, де починалося будівництво зрошувальних систем. Після роботи пішов до клубу знайомитися з молоддю. Поцікавився, а хто ж секретар комсомольської організації? Йому відповіли: «Завідувачка дитячого садка Маєчка Літвінова, вона поїхала у Київ вступати до педінституту».
– Невдовзі лідерка повернулася з перемогою – вступила! Усі їй раді, всі вітають. Підійшла й до мене, я представився. Переді мною стояла дівчина неймовірної краси. Я не міг зосередитись, думки плуталися. Майя сіла біля мене. Я, не відводячи з неї очей, почав смикати чорнильну ручку, і випадково крапля чорнила впала прямо на її нову шубу. Тут я втратив себе зовсім, почав вибачатися. Вона вдала, ніби нічого страшного не трапилося і, з усмішкою, попросила продовжувати розповідь – звідки я такий взявся в цьому краї.
Незабаром ми почали зустрічатися, а вже навесні я запропонував коханій одружитися.
Мені було 20 років. Ми розуміли, що попереду – три роки розлуки: на мене чекала служба в армії. Вирішили – подолаємо.
Що ж у нареченого було «за душею», крім професії гідротехніка та зарплати у 90 рублів?
– Велике кохання! – відповів Віктор Дацюк. – Після весілля декілька тижнів я ще жив у гуртожитку, Майя – у батьків: будинок, який зводив для молодих спеціалістів радгосп, був у стадії закінчення.
Нарешті ми зібрали пожитки, які вміщалися у дві валізи, і переїхали до власної квартири, де стояв запах фарби. Нашому щастю не було меж. Ми поклали на підлогу валізу, накрили скатертиною, поставили пляшку шампанського і відсвяткували новосілля. Так, скромно, але тоді більшість людей жили небагато, але щасливо.
Коли у подружжя Дацюків народився Геннадій, новоспечений батько пішов до військкомату.
– Не було дня, щоб я не написав Маєчці, і щодня мені приходив лист від неї. Коли синові виповнилося два місяці, дружина вирішила приїхати в Луганськ, де я проходив курс молодого бійця.
Мій командир, оцінивши ситуацію, простягнув ключі: «Поживете в моїй квартирі», а сам залишився в частині. У його квартирі ми жили три дні.
Цей вчинок командира визначив усе життя подружжя.
– Коли я проводжав дружину, командир роти сказав, що розлучаємося ми тепер надовго, оскільки готують групу радянських військ для відправлення до Німеччини.
– Наше кохання витримало три роки розлуки, – продовжує наш герой. – Але я служив так, що заробив дві відпустки. Після закінчення термінової служби мені запропонували залишитись в армії, я погодився, і Майя із сином приїхали до Німеччини.
Командир дивізії запропонував їй створити групу дитсадка, і згодом вона почала працювати за фахом. У Німеччині в нас народилася Вікторія.
Йшли роки: подружжя разом було в частинах Середньої Азії, на орендованих квартирах у Москві, коли Віктор Миколайович став студентом військової академії, і на «краю географії» – в маленькому містечку Рені, де офіцер служив у понтонному полку.
фото Віктор Дацюк на службі
Віктор Дацюк у військовій кар’єрі дійшов до звання підполковника – і завжди ставився до підлеглих по-батьківськи.
До пари йому була й Майя Сергіївна – педагог і психолог.
– Пам’ятаю, коли вже служив у Рені, ротні в суботу відпускали деяких солдатів у звільнення. Я приходжу додому – а вони вже сидять на кухні, і моя Маєчка Сергіївна пригощає їх чаєм із пирогами, – сміється пенсіонер. – Коли вийшов на пенсію, працював виконавчим директором спільного українсько-німецького підприємства і їздив у відрядження. Дружина часто була зі мною. Перед кожною поїздкою вона готувала «тормозок» – котлетки, цукерки, знаючи, що ми проїжджатимемо пост біля Болграда, а там стоять солдати. Поки я розбирався з митниками, моя Маєчка збирала прикордонників і частувала їх. Я цим дуже пишався. Моя кохана пішла з життя напередодні повномасштабної війни.
Отже, як Віктор Миколайович дійшов до звання «прапра»? Його син Геннадій став батьком у 21 рік, подарувавши онука Леоніда. Той теж одружився у 20 років, і незабаром у Дацюків з’явилася правнучка Олександра. Через 20 років і вона стала мамою.
Наразі у 85-річного мешканця Рені є двоє дітей, двоє онуків, п’ятеро правнуків і одна праправнучка.
А ще є дуже багато дітей, які пройшли школу виховання у Віктора Дацюка впродовж служби і десятки років підтримують зв’язок зі своїм командиром.
У родині Дацюків є свій кінорежисер – донька Вікторія. Вона монтує сімейні фото, відео й надсилає батькові в Рені: немає більшої радості та щастя, ніж бачити близьких.
– Особливо я вдячна татові за те, що всіх моїх друзів він теж вважає членами родини, – каже Вікторія. – У відповідь усі вони його просто обожнюють.
Ця розповідь – для сучасної молоді України, яка відкладає сім’ю та дітей на «кращі часи». Попри всі виклики, Дацюки жили «тут и зараз». Це – формула щастя.
– Зараз, у тяжку для нашої неньки-України годину, хочу закликати молодь: любіть свою незалежну, багатостраждальну і суверенну Батьківщину. Ми вистоїмо! І вам будувати зовсім нову Україну. Хочу звернутися і до влади: для молоді зараз головне – виховання єдності, любові до Батьківщини, патріотизму. Особливої уваги потребують діти загиблих героїв. Саме вони мають бути окутані безмежною любов’ю. За ними – майбутнє країни та її нової армії.
За офіційними даними Євростату, середній вік жінок в ЄС при народженні першої дитини становить близько 30 років.
Демографи та соціологи виділяють декілька причин «дорослішання» батьківства в Європі: насамперед – здобуття освіти, кар’єра, житло.
На демографічну поведінку українців, крім класичних причин, суттєво впливає війна – це питання безпеки, нестабільного фінансового стану, відсутності власного житла.
Читайте також:
Понад 370 мільйонів гривень виділили Одещині на безкоштовне харчування учнів. Це найбільша сума серед південних… Read More
Від 500 гривень за шезлонг до 10 тисяч за VIP-відпочинок — цього літа ціни в… Read More
22 липня в Одесі та Одеській області очікується погіршення погодних умов. Синоптики попереджають про грози,… Read More
Жителів Одеської області попередили про можливу зустріч із каракуртами – одними з найотруйніших павуків, що… Read More
Чому ворог посилює тиск саме на Одещину? У Повітряних силах пояснили, яке значення для України… Read More
Виробництво олії — це складний ланцюжок точних дій, де кожен етап безпосередньо впливає на підсумковий… Read More
