Село Шершенці на півночі Одещини колись було заможним і людним, а сьогодні поступово вимирає: молодь виїжджає, роботи немає, аптека може закритися, а школу — скоротити до початкової. Та попри це місцеві жителі не здаються. Лариса та Іван Ямпольські тримають господарство, обробляють покинуті городи і вірять: краще мати можливість поділитися з іншими, ніж самому просити допомоги.
Ключові моменти:
Українське село сьогодні переживає один із найважчих періодів за останні десятиліття. За даними Державної служби статистики та урядових програм розвитку громад, населення сільських територій скорочується через трудову міграцію, старіння людей і нестачу робочих місць. Війна лише посилила ці процеси
Журналістка «Одеського життя» побувала у селі Шершенці Кодимської громади, поспілкувалася з місцевими жителями Ларисою та Іваном Ямпольськими, побачила порожні будинки, городи, які обробляють уже замість сусідів, і почула, як люди намагаються втримати звичне життя навіть у час великої війни. Саме через такі особисті історії найкраще видно, чим насправді живе українська глибинка сьогодні.
Ларису та Івана Ямпольських можна вважати аборигенами Шершенців. Адже народилися тут, на землі прадідів. Тут закінчили школу, поєднали свої долі, поставили на ноги двох синів, які отримали вищу освіту і… подалися із села, як і інша молодь.
– Наше село доволі віддалене від міста. Автобус до нас заходить той, що йде на Олексіївку або з Олексіївки на Кодиму тричі на тиждень. Роботи тут немає, тож немає і молоді. Вона виїхала до міста. В селі залишилися переважно пенсіонери. Багато хат стоять порожні, без догляду стіни тріщать, будівлі розвалюються. Крім того, через зміни клімату багато криниць без води, – розповідає Лариса Ямпольська.
Читайте також: Кам’яні хрести Шершенців на Одещині: звідки вони та що розповідають про Рахманський Великдень
Річка, що протікає через село, в минулому називалася «Золотою». Ні. Золота тут не знайдено, зате на її берегах діяло одинадцять млинів, які мололи добірне зерно, що на вагу золота. До наших часів тільки у Шершенцях збереглися два водні млини, один з яких працює й досі.
– Наше село могло би процвітати за рахунок туризму. Адже нам є чим дивувати. У нас є унікальні «будинки хобітів», які вціліли з XVIII століття, мури, зведені методом сухої кладки, старовинна церква кінця ХІХ століття і два водяні млини на річці Білочі. А ще ми вдало поєднуємо українські та молдовські традиції, адже село межує з Молдовою. Було розроблено культурно-туристичний маршрут «Шпаків шлях», який проходить через наше село. Але все припинилося спочатку через пандемію, а потім – через велику війну, – ділиться думками пані Лариса.
Але і без того село занепадало. Кожна реформа сільського господарства не йшла на користь сільській громаді та призводила до збагачення одних і зубожіння інших. Зникали робочі місця, погіршувалась медична та соціально-побутова сфери, понижувався статус школи і, як наслідок, село залишали молоді й працездатні люди, шукаючи заробіток у містах та за кордоном. А нині ще й війна забрала чоловіків на захист держави.
Поки що у Шершенцях школа є. Але кажуть, що наступного року тут залишиться тільки початкова. А це призведе до нового витка відтоку молодих сімей. Адже відомо: «немає школи – немає села».
Заради економії коштів сільську амбулаторію розмістили в будівлі школи.
– Куди це годиться? До амбулаторії приходять люди з різними захворюваннями. А там школярі й малеча в дитячому садочку. Коло аптеки є будівля з вільними кабінетами, чому б туди не перевести амбулаторію сімейної медицини? Що треба: бинт, спирт, зеленка, анальгін чи таблетки від тиску – все під рукою. На жаль, аптеку планують закрити, мовляв, немає прибутку. А про вартість ліків всі знаємо – зайшов в аптеку та й лишив пенсію, – розмірковує пані Лариса.
В амбулаторії сімейної медицини працює медсестра і санітарка. Сімейний лікар приїжджає із Загніткова за потреби. Тож здебільшого люди їдуть до Кодимської лікарні.
Читайте також: Будинки “башки” та суха кладка: як на Одещині зберігають секрет тисячолітньої міцності
У селі роботи немає, а до пенсії Ларисі ще треба дотягнути. Тож жінка місяць на громадських роботах від центру зайнятості. Вони з колегою наводить порядок на території села. За це житлово-комунальне господарство платить за місяць 1190 гривень і 1100 – біржа.
Чоловік має інвалідність – переніс інсульт у тридцять три роки. Але роботу не полишає. Колись відомий на Одещині комбайнер Іван Ямпольський завжди був у передовиках. І сьогодні, незважаючи на вади здоров’я, він теж не пасе задніх. Збирає високі врожаї та не цурається жодної роботи. Працює також на тракторі, на навантажувачі.
Життя на селі – це самозабезпечення, де підсобне господарство та город є основними джерелами доходу. Корова, кури, свині, поросята і кролі – це необхідність, яка дозволяє заощадити на продуктах харчування і зібрати трохи коштів на одяг та ліки. А ліки Івану потрібні щодня, адже наслідки інсульту далися взнаки. Крім того, двічі на рік він проходить профілактичне лікування у стаціонарі. А медицина у нас безплатна тільки на папері: багато ліків маєш придбати за власний кошт.
Загалом, сім’я живе за рахунок праці на власній землі, не сподіваючись ні на чию допомогу.
Ямпольські колись тримали на обійсті дві корови. Згодом Лариса залишила тільки одну.
– Вже не ті сили. Тяжка робота виснажує. А тут ще війна додала переживань і стресу. Подивишся на наших жінок – ніби ще молоді, а вже виснажені нелегкою працею та переживаннями за рідних, які боронять Україну, – розповідає жінка.
Труднощів з коровою багато. Адже у селі немає череди. Ведуть самі на пасовище до тракторної бригади. Потім йдуть в обід, щоб худобу перепняти (перев’язати на інше місце – прим. авт.), напоїти, подоїти. Можеш – не можеш, а до корови треба. Раніше на кожному обійсті були одна-дві корови, а тепер по селу їх мало. Та й пасти нема кому.
– Діти мене запитують: «Нащо тобі та корова?», а я не уявляю життя без неї, – зізнається Лариса. – Раненько треба встати, подоїти, процідити молоко, вигнати на пасовище. А це все рух, трудотерапія (сміється). Та й чоловік не буде пити молоко від чужої корови. Загалом вважаю, що краще мати і ще комусь дати, ніж не мати і просити.
А ще сім’я здає молоко заготівельникам по 13 гривень за літр.
– Це дешево, – каже Лариса. – Але у селі постійних клієнтів не знайти, а на базар везти невигідно.
– На нашій вулиці залишилося три сім’ї. Люди повиїжджали, полишали хати, передали мені ключі, і я як ключниця. Кажуть «бери сади городи», – говорить Лариса. – Я і саджу. Понабирали з Іваном тих городів на вулиці, і всі доглядаємо. Жалко, щоб земля порожньою стояла. Колись із дітьми косили сіно, зараз самі скошуємо трактором, мотокосою. Немає кого попросити про допомогу. А пам’ятаю, як або якась клака, або треба допомогти зібрати кукурудзу, чи то підсипати вулицю гравієм – збиралися всією магалою і до темноти працювали, бо ж завтра раненько на поле чи на тік. Сходилися всі. А після завершення робіт накривали на стіл (вареники, паляниці, вино), їли, співали. Зараз немає кого просити про допомогу.
Довідка ОЖ
Магала (від тур. mahalle, ар. maḥalla – квартал) – це історично сформована назва частини передмістя, міського кварталу, околиці або кутка села. В Україні, особливо на Буковині та Бессарабії, цей термін означає окрему частину населеного пункту, найчастіше околицю.
Лариса згадала свого діда Андрія Бурдіяна, який воював під час Другої світової, пройшов голод і дожив до 87 років.
– Дід розказував, як ходив у Катеринівку, в Молдавію, і там шукав, може хтось якусь лушпину з картоплі викинув. Не один він ходив, багато їх таких було. Збирав жолуді, затірку робили. А як хлопці грались у «войнушки», він дуже сердився і просив знайти іншу гру. Я раніше не розуміла його. А як нас це лихо застало, я його часто згадую і розумію, – згадує Лариса Ямпольська.
Відколи почалася війна, жінка почала ходити до церкви. Там разом із прихожанами просить у Бога миру для України та повернення всіх захисників живими і здоровими додому.
– Здається, ще тільки вчора наші сини були маленькі, а ми переживали за них. А зараз начебто вже подорослішали, а ще більше думаєш: що на них чекає, – розмірковує Лариса. – Молодший син каже, що за ці роки я дуже постаріла. А я дивлюсь на наших людей і бачу: постаріли всі – війна виснажує.
Це мальовниче село називають «Одеською Швейцарією». Таку назву воно отримало через унікальний для степової Одещини ландшафт. Село розкинулось у долині річки Білочі, а навкруги височіють пагорби, помережані ярами та балками. Через поєднання кам’янистих схилів та водної долини село порівнюють зі Швейцарією.
Раніше ми писали, чи потрібен випускний під час війни – що кажуть родини з Одещини.
Читайте також:
В Одесі у День вишиванки започаткували нову щемливу традицію «Вишита стрічка пам’яті». На Алеї Героїв… Read More
Цього літа Одеса, як і вся Україна, може зіткнутися з новими відключеннями світла. Енергетики попереджають:… Read More
В Україні ветеранам і військовим обіцяють безкоштовну стоматологічну допомогу за програмою НСЗУ. Кореспондентка «Одеського життя»… Read More
Екологи повідомляють про критичне забруднення прибережної зони Чорного моря рослинною олією, яке вже призвело до… Read More
В Одесі перед судом постане 41-річний місцевий житель, який у гонитві за легким заробітком підпалив… Read More
Поки Росія продовжує атаки на українські міста, студенти «Одеської політехніки» шукають технологічні рішення, які можуть… Read More
