Пережила окупацію, залишила Британію та оселилася в Рені: історія художниці

Ключові моменти:

• Під час окупації Тетяна Сергієнко пережила холод, голод і небезпечний виїзд.
• Майже два роки у Британії не втамували туги за домом.
• У Рені художниця облаштувала сад із 70 кущами троянд.
• Тепер вона малює квіти й опікується п’ятьма собаками та чотирма котами.

У Рені на березі Дунаю Тетяна Сергієнко створила власний квітучий світ після окупації рідного Приазов’я та вимушеного від’їзду за кордон.

Журналістка «Одеського життя» Антоніна Бондарева познайомилася з художницею в Ренійському музеї, куди та прийшла запропонувати виставку своїх картин, а згодом побувала в її домі.

За стінами, прикрашеними полотнами, та серед троянд і врятованих тварин відкрилася історія жінки, яка пройшла крізь жахи окупації, але не втратила любові до рідної землі й бажання бачити красу.

Чергу за хлібом займали до світанку

З 24 лютого 2022 року мешканці окупованого Маріуполя та навколишніх містечок опинилися між двох вогнів: або йти у ворожу Росію, або прориватися через пекло на підконтрольну Україні землю. В останньому випадку потрібно було зробити майже неможливе – перетнути лінію фронту.

– Люди з Маріуполя добиралися до Запоріжжя через наше селище: хто в капцях, хто в халатах – вискочили з палаючих домівок у чому були, – розповідає Тетяна про перші дні окупації. – У нашому селищі – ані води, ані світла, ані газу. Порожні полиці магазинів і розтрощені лікарні навкруги. Тієї весни лютували морози до мінус дванадцяти, ми ховалися у холодному підвалі. На щастя, в хаті збереглася стара піч – це давало змогу хоч іноді зігрітись. Набирали відрами сніг і топили його, щоб здобути бодай трохи води. Жили впроголодь. На все селище працювала маленька пекарня: місцеве сільгосппідприємство поділилося запасами борошна, і там пекли хліб. Видавали по одній хлібині в руки. Чергу за буханцем треба було займати до світанку. А ще в наших краях було заможне господарство з великою фермою – молоко їм більше не було куди здавати. Директор наказав роздавати його людям задарма: до нашого селища щодня привозили цистерну. Від холоду та голоду в мене загострилися давні хвороби.

«Ті шляхи для багатьох стали останніми…»

Навесні 2022-го Маріуполь та прилеглі селища стирали з лиця землі – там тримав оборону полк «Азов». Залишатись вдома означало чекати на загибель під безперервним шквалом артилерії та авіаударів. Тетяна наважилася на відчайдушний крок – прориватися на Запоріжжя, а далі – до Британії, де мешкали її далекі родичі. Але всі шляхи вже перекрили блокпости.

– Та знайшлися безстрашні місцеві водії, які польовими дорогами, в обхід блокпостів та смертельних зон, вивозили людей, – розповідає Тетяна. – З одним із таких відчайдухів я й пробиралася на Бердянськ. Подейкували, що там формувався гуманітарний конвой. Колись квітуче, сонячне курортне містечко Бердянськ, де я народилася, було не впізнати. Я відвідала могилу мами – вона пішла у засвіти, коли мені було чотири рочки. Простилася з рідненькою. Щодня я приходила на місце збору машин, де формувалися невеликі колони, аби прориватися на Запоріжжя через палаючу лінію фронту. Але вільних місць не було – кожен прагнув вивезти своїх рідних. Нарешті мені пощастило – в одній автівці знайшлося місце. Досі перед очима ті зелені українські поля, засіяні з осені, але всі в чорних плямах від вибухів. Вздовж доріг – міни: один хибний рух керма – і все. Дорогою ми потрапили під щільний обстріл. Один снаряд розірвався поруч. Чудом проскочили… А для багатьох українців ті шляхи стали останніми в житті – на дорозі було безліч згорілих авто.

Пошук домівки за картою: чому саме Рені?

– У Запоріжжі розгорнули центр допомоги біженцям, де було безліч людей, – продовжує Тетяна. – Мене одразу повели до лікаря – після пережитого жаху ноги відмовляли. Дали таблетки, погодували. Поселили в дитсадку. А потім посадили на евакуаційний поїзд до Львова. Безкоштовно. Втім, грошей у мене все одно не було. У поїзді, вперше за два пекельні місяці, я заснула спокійним сном. У Польщі мене зустріли рідні й допомогли дістатися Британії. Там діяла  урядова програма підтримки біженців з України, я отримала безкоштовне лікування, відвідувала басейн. В Британії прожила майже два роки. Все було влаштовано чудово, але туга за рідним домом була просто нестерпною. І я вирішила повертатися в Україну.

Але куди? Рідне Приазов’я у вогні.

– Я розклала перед собою карту України. Згадала щасливий 2021 рік, коли я, виходячи на пенсію, зробила собі подарунок – поїздку до Одеси. Ще тоді в голові виринула думка: як же чудово було б жити на Одещині! А у якого міста найкрасивіша назва? Де є мальовнича річка? Ось воно – місто Рені на березі Дунаю. Я почала шукати світлини в інтернеті. Побачила тендітний місток над водою – краса неймовірна! Знайшла оголошення про оренду житла. Так і опинилася в Рені й оселилася в хаті на самісінькій околиці. Тут я нарешті сплю спокійно.

Найцінніші скарби з окупованого краю

Ми сиділи з Тетяною на затишній кухні, де стіни прикрашали її картини, і пили чай із домашнім яблучним пирогом.

Власне, саме з цих картин розпочалось наше знайомство: ми зустрілись у Ренійському музеї, куди Тетяна Сергієнко прийшла запропонувати виставку своїх полотен.

Виявилося, що ми – колеги. Тетяна багато років працювала в регіональних медіа на півдні Донеччини. У райцентрі, де мешкала, вона створила районне радіо, під її приємний голос прокидалися тисячі людей – і слухали новини. Згодом колеги переманили її до іншого міста, де Тетяна писала для районної газети.

Вона дістала кілька пожовклих газетних вирізок зі своїми статтями і фотографію рідного колективу – ці спогади у валізі пройшли через вогонь. А ще – збірку поезій маріупольських авторів, де надруковані її вірші. Та найцінніше – чорно-біле фото батьків.

Сад, троянди і дев’ять веселих хвостиків

Сьогодні хатина, де вже третій рік плекає свій спокій Тетяна Сергієнко, потопає у квітах. Перед фасадом та на городі вона висадила 70 кущів троянд дивовижної палітри.

У неї буяють пишні іриси та різнобарвні тендітні лілії. Вона вирощує ці квіти, а потім переносить їх на свої полотна.

– А ще я виписала саджанці й розбила фруктовий сад – яблуні, груші, персики, виноград, – розповідає Тетяна. – Цьогоріч вони вже подарували перші плоди. А скільки в мене було полуниці!

Тетяна каже, що вирішила залишитися в Рені.

Окрім саду, який став для неї продовженням життя, Тетяна прихистила цілий чотирилапий пухнастий загін.

– У хаті, де я оселилася, уже жив один собака, – розповідає господиня історію своїх друзів. – А потім у листопаді, у лютий холод, мені під хвіртку підкинули крихітне цуценя – воно так скавучало, що серце стискалося. Згодом приблукав нещасний Нафаня: самі ребра та шкіра, від слабкості ледве на ногах тримався. Почала його підгодовувати. Якось він пришкандибав увесь у ранах, майже напівмертвий… Вилікувала його, зробила ще одну будку. Загалом в мене п’ять песиків та чотири котики.

З ранку до пізнього вечора Тетяна – у коловороті турбот: то на присадибній ділянці, то коло веселих хвостиків. А коли на місто спускаються сутінки, вона бере до рук пензлі й починає творити свої яскраві картини.

Квіти під час війни стали ще яскравішими

Малює Тетяна з дитинства. У мирні роки брала участь у виставках маріупольських митців. Навіть опинившись у далекій Британії, вона не покинула живопис, рятуючись ним від туги.

– Будинок уряду організував цілу виставку моїх робіт, і половину з них одразу розкупили, – Тетяна показує фото картин, що залишилися жити в Британії.

Ми поцікавились, чи відрізняються полотна, написані під час війни, від полотен за мирного життя?

– Вони стали ще яскравішими. Ще більше хочеться жити та бачити красу навколо себе, – відповіла нова мешканка міста Рені. – Дуже хочу, що моя виставка у Ренійському музеї подарувала людям бодай крихту тепла та підняла настрій.

Блакить Азовського моря на березі Дунаю

Серед лілій, троянд, яблуневого цвіту та мальовничих пейзажів була особлива робота: вітрильники – символ свободи, що легко рушають по бірюзовій гладі.

– Це ж Азовське море, правда?

– А як ти здогадалася?

– На Одещині водойми зовсім інші, тут не буває такої сяючої блакиті.

– Це наше рідне, тепле Азовське море. Знаєш, найстрашніше у житті – це втратити свою малу батьківщину. Але я вірю у світле майбутнє України. Вона обов’язково відродиться й розквітне ще краще. А я, знаєте, не раз помічала за собою дивний дар передбачення.

Раніше ми розповідали, які незвичайні речі колекціонують мандрівники з Рені.

Нагадаємо, що майстриня з Одещини створює неймовірні букети з мила – такі квіти “не в’януть” роками.