Журналістка «Одеського життя» розповідає про Великдень у своїй родині в Балті — як святкували колись і як підтримують ці традиції сьогодні. Паска з печі, нічна служба і кошик до храму залишаються незмінними навіть попри триваючу війну та радянські заборони у минулому.
2025 року у родині Любові Кузьменко освячували декілька видів пасок
Ключові моменти:
Наша родина – з діда-прадіда ремісників – Великдень завжди святкувала з великими урочистостями. Це благоговіння передалося і нам.
Починалося все із приготувань. Найперше, святковості надавалось хаті. Чистилися найвіддаленіші закутки оселі. Мати прала фіранки, чистила килимки. Ми, малі, теж прагли допомогти – мили вазони, протирали стільці. Кімнати обов’язково білилися. Тоді ще в кухні стояла велика піч, яку мама щороку до Великодня розписувала квітами.
Пізніше я дізналась, то був петриківський розпис.
З усіма справами старалися впоратися до Страсного тижня – останнього перед Великоднем. Потім вже готувалися скоромні страви до Великоднього столу, паски, крашанки, писанки. Традиційними були: холодець із півня, голубці, картопля зі свининою, запечений сир, буженина, печеня зі свинини з чорносливом, узвар та кисіль. Звичайно ж, паска, хрустики та балтський струдель із вишнями, який готували як на Різдво, так і на Великдень.
У Чистий четвер мама на світанні садила у піч паски. Ввечері всій сім’ї влаштовувалось купання. В хаті пахло паскою, свіжістю. І в такі моменти здавалося, що не тільки оселя виблискує чистотою, а й ми світимося разом із нею.
У п’ятницю, по обіді, бабуся Клава збирала всіх онуків, і ми йшли до плащаниці, щоб, як казала бабуся, вклонитися їй на знак вдячності і скорботи.
В суботу, пізнього вечора, вся родина йшла до Свято-Успенського собору на всеношну. Завжди ходили сюди, хоча на той час у місті працювали ще кілька храмів.
Храм був повний. Нас, дітей, ставили попереду. Горіли свічки, священики читали молитви, в яких ми нічого не розуміли, але слухали з благоговінням, відчуваючи свою причетність до таїнства. Тоді було і перше великоднє причастя, яке я запам’ятала на все життя.
Потім була хресна хода. По колу великого храмового подвір’я стояли віряни з великодніми кошиками та свічками. Пам’ятаю, у хресній ході ми брали участь у свиті священиків. Люди пригощали нас крашанками, пасочками, пряниками.
Нам із сестрою мама готувала до храму свої невеликі великодні кошики із запеченим сиром, пасками та писанками, які ми розписували з маминою поміччю. У великому кошику разом із пасками, яйцями, сиром та домашньою ковбасою завжди було татове вино, яке він готував спеціально до цього свята та зберігав у дерев’яних бочках.
Після освячення частина великоднього кошику залишалась у храмі, частину роздавали людям і трохи несли додому, щоб пригостити друзів та розговітися. Адже після служби, у неділю, снідали освяченою їжею: яйця з хроном, нарізане м’ясо, домашня ковбаса, якою Балта завжди славилась, кисіль, узвар та паска.
А в обід за святковим столом збиралася вся родина. Адже Великдень – це родинне свято, яке єднає покоління роду.
Стіл був накритий білим вишитим обрусом, який бабуся тримала для урочистих подій. На столі – розмальований полив’яний посуд, розписані дерев’яні ложки. Цікавим був ритуал діставання з печі чаплією горщиків та казанів зі стравами. Ми завжди переживали, щоб горщик не випав із того хитромудрого пристрою.
Страви з печі мали особливий смак, таких на відкритому вогні не приготуєш. На жаль, згодом піч винесли з хати, як і у більшості українських родин, а всі атрибути для її обслуговування стали, в найкращому разі, експонатами музеїв.
Святковими вважалися три дні. В поливаний понеділок, якщо було тепло, ми жартома обливали одне одного. А у вівторок зустрічали гостей. Батьки наші були дуже гостинними. У такі дні за великим столом, який, за доброю традицією, накривали у вишневому саду, величали Воскресіння Христове, лунали українські народні пісні, з якими росли не тільки ми, а й наші діти та онуки.
Пам’ятаю як у нашому місті у 1960-му закривали Свято-Успенський собор, як йшли на його захист віряни, на сполох били дзвони. Храм вдруге закрили. Вперше він був закритий за радянських часів у 1924-1930-х роках. У 1960-му біля нього, а фактично на його території, почали будівництво школи-інтернату №1. Храм перетворили на склад, згодом – на історико-краєзнавчий музей, потім тут був будинок атеїзму. Відкрили храм через довгих 19 років.
А до тих пір працювала лише Миколаївська церква. Та пускали до неї тільки людей старшого віку. Навіть на Великдень молодь туди потрапити не могла, а школярі й поготів. Біля хвіртки стояли представники райкому комсомолу, райкому партії, шкіл, міліція та записували прізвища тих, хто хотів потрапити до храму, а потім ганьбили. У школах перевіряли, чи не пофарбовані у дітей руки від крашанок. Але наші вчителі здебільшого робили вигляд, що не помічають наших пофарбованих долонь.
В ті часи боялися голосно згадувати і святкувати Великдень, бо влада забороняла відзначати релігійні свята. Не дозволялось школярам відвідувати на проводи – поминальні дні після Великодня – цвинтар. Але люди зберігали традиції і все це робили нишком – паска на столі була в усі часи.
Коли я вже стала мамою, то Воскресіння Христове дозволялось святкувати. Але, на жаль, часи репресій зіграли свою негативну роль – церкви були напівпорожні. Згадуючи ті часи, отець Георгій казав, що коли прийшов до парафії, до храму ходили всього кілька осіб поважного віку. Він дуже переживав, що ці люди відійдуть і храм буде пустувати.
Але, слава Богу, прийшов той час, коли українці святкують Великдень разом із усім світом, єднаються у вірі і надії на краще і у храмах завжди велелюдно.
Великдень в Україні сьогодні затьмарений війною і втратами. Але ми так само наготуємо пасок і розділимо їх із нашими захисниками на єднання і перемогу світла і добра.
Журналістка «Одеського життя» Любовь Кузьменко розповіла про Великдень у її родині з Балти, міста на Одещині. У ньому — деталі, які не вигадаєш: як білили хату перед святом, розписували піч, пекли паски ще до світанку і йшли всією родиною на службу до храму.
Через ці спогади проступає й більший контекст: часи, коли храми закривали, а людей могли засудити навіть за спробу потрапити на Великдень до церкви. Такі історії добре відомі для України і підтверджуються історичними фактами про радянські заборони релігійного життя.
Сьогодні ці традиції не зникли — їх продовжують у родині, попри війну і складні обставини. Саме в цьому — цінність матеріалу: він показує не лише, як святкували раніше, а й як ці звичаї живуть зараз.
Раніше Любов Кузьменко ділилася родинними рецептами пасок: сирної, такої, яку не потрібно випікати, та «багатої», яка довго не черствіє.
Ще ми розповідали про підготовку до Великодня на Одещині за традиціями болгар, молдаван та українців.
Читайте також: Передчуття Великодня: на ринках і в магазинах Одеси з’явилися святкові товари
Більшість людей звикли до стандартної домашньої чи автомобільної аптечки. Зазвичай у ній знаходяться бинти, пластирі,… Read More
Одеса офіційно закріпила за собою статус кулінарної столиці, якщо йдеться про головний стріт-фуд країни. Наші… Read More
Одеська мерія планує перерахувати всі дерева, чагарники та газони в Київському районі міста. На масштабну… Read More
Сьогодні вдень, 22 травня, на трасі Одеса – Рені сталася серйозна аварія, в якій постраждали… Read More
За прогнозами Гідрометцентру Чорного та Азовського морів, завтра, у суботу, 23 травня 2026 року, в… Read More
З 12 до 21 червня в Одесі пройде 13-й Чілдрен Кінофест — найбільший в Україні… Read More
