Журналістка «Одеського життя» розповідає про Великдень у своїй родині в Балті — як святкували колись і як підтримують ці традиції сьогодні. Паска з печі, нічна служба і кошик до храму залишаються незмінними навіть попри триваючу війну та радянські заборони у минулому.
2025 року у родині Любові Кузьменко освячували декілька видів пасок
Ключові моменти:
Наша родина – з діда-прадіда ремісників – Великдень завжди святкувала з великими урочистостями. Це благоговіння передалося і нам.
Починалося все із приготувань. Найперше, святковості надавалось хаті. Чистилися найвіддаленіші закутки оселі. Мати прала фіранки, чистила килимки. Ми, малі, теж прагли допомогти – мили вазони, протирали стільці. Кімнати обов’язково білилися. Тоді ще в кухні стояла велика піч, яку мама щороку до Великодня розписувала квітами.
Пізніше я дізналась, то був петриківський розпис.
З усіма справами старалися впоратися до Страсного тижня – останнього перед Великоднем. Потім вже готувалися скоромні страви до Великоднього столу, паски, крашанки, писанки. Традиційними були: холодець із півня, голубці, картопля зі свининою, запечений сир, буженина, печеня зі свинини, узвар та кисіль. Звичайно ж, паска, хрустики та балтський струдель із вишнями, який готували як на Різдво, так і на Великдень.
У Чистий четвер мама на світанні садила у піч паски. Ввечері всій сім’ї влаштовувалось купання. В хаті пахло паскою, свіжістю. І в такі моменти здавалося, що не тільки оселя виблискує чистотою, а й ми світимося разом із нею.
У п’ятницю, по обіді, бабуся Клава збирала всіх онуків, і ми йшли до плащаниці, щоб, як казала бабуся, вклонитися їй на знак вдячності і скорботи.
В суботу, пізнього вечора, вся родина йшла до Свято-Успенського собору на всеношну. Завжди ходили сюди, хоча на той час у місті працювали ще кілька храмів.
Храм був повний. Нас, дітей, ставили попереду. Горіли свічки, священики читали молитви, в яких ми нічого не розуміли, але слухали з благоговінням, відчуваючи свою причетність до таїнства. Тоді було і перше великоднє причастя, яке я запам’ятала на все життя.
Потім була хресна хода. По колу великого храмового подвір’я стояли віряни з великодніми кошиками та свічками. Пам’ятаю, у хресній ході ми брали участь у свиті священиків. Люди пригощали нас крашанками, пасочками, пряниками.
Нам із сестрою мама готувала до храму свої невеликі великодні кошики із запеченим сиром, пасками та писанками, які ми розписували з маминою поміччю. У великому кошику разом із пасками, яйцями, сиром та домашньою ковбасою завжди було татове вино, яке він готував спеціально до цього свята та зберігав у дерев’яних бочках.
Після освячення частина великоднього кошику залишалась у храмі, частину роздавали людям і трохи несли додому, щоб пригостити друзів та розговітися. Адже після служби, у неділю, снідали освяченою їжею: яйця з хроном, нарізане м’ясо, домашня ковбаса, якою Балта завжди славилась, кисіль, узвар та паска.
А в обід за святковим столом збиралася вся родина. Адже Великдень – це родинне свято, яке єднає покоління роду.
Стіл був накритий білим вишитим обрусом, який бабуся тримала для урочистих подій. На столі – розмальований полив’яний посуд, розписані дерев’яні ложки. Цікавим був ритуал діставання з печі чаплією горщиків та казанів зі стравами. Ми завжди переживали, щоб горщик не випав із того хитромудрого пристрою.
Страви з печі мали особливий смак, таких на відкритому вогні не приготуєш. На жаль, згодом піч винесли з хати, як і у більшості українських родин, а всі атрибути для її обслуговування стали, в найкращому разі, експонатами музеїв.
Святковими вважалися три дні. В поливаний понеділок, якщо було тепло, ми жартома обливали одне одного. А у вівторок зустрічали гостей. Батьки наші були дуже гостинними. У такі дні за великим столом, який, за доброю традицією, накривали у вишневому саду, величали Воскресіння Христове, лунали українські народні пісні, з якими росли не тільки ми, а й наші онуки.
Пам’ятаю як у нашому місті у 1960-му закривали Свято-Успенський собор, як йшли на його захист віряни, на сполох били дзвони. Храм вдруге закрили. Вперше він був закритий за радянських часів у 1924-1930-х роках. У 1960-му біля нього, а фактично на його території, почали будівництво школи-інтернату №1. Храм перетворили на склад, згодом – на історико-краєзнавчий музей, потім тут був будинок атеїзму. Відкрили храм через довгих 19 років.
А до тих пір працювала лише Миколаївська церква. Та пускали до неї тільки людей старшого віку. Навіть на Великдень молодь туди потрапити не могла, а школярі й поготів. Біля хвіртки стояли представники райкому комсомолу, райкому партії, шкіл, міліція та записували прізвища тих, хто хотів потрапити до храму, а потім ганьбили. У школах перевіряли, чи не пофарбовані у дітей руки від крашанок. Але наші вчителі здебільшого робили вигляд, що не помічають наших пофарбованих долонь.
В ті часи боялися голосно згадувати і святкувати Великдень, бо влада забороняла відзначати релігійні свята. Не дозволялось школярам відвідувати на проводи – поминальні дні після Великодня – цвинтар. Але люди зберігали традиції і все це робили нишком – паска на столі була в усі часи.
Коли я вже стала мамою, то Воскресіння Христове дозволялось святкувати. Але, на жаль, часи репресій зіграли свою негативну роль – церкви були напівпорожні. Згадуючи ті часи, отець Георгій казав, що коли прийшов до парафії, до храму ходили всього кілька осіб поважного віку. Він дуже переживав, що ці люди відійдуть і храм буде пустувати.
Але, слава Богу, прийшов той час, коли українці святкують Великдень разом із усім світом, єднаються у вірі і надії на краще і у храмах завжди велелюдно.
Великдень в Україні сьогодні затьмарений війною і втратами. Але ми так само наготуємо пасок і розділимо їх із нашими захисниками на єднання і перемогу світла і добра.
Журналістка «Одеського життя» Любовь Кузьменко розповіла про Великдень у її родині з Балти, міста на Одещині. У ньому — деталі, які не вигадаєш: як білили хату перед святом, розписували піч, пекли паски ще до світанку і йшли всією родиною на службу до храму.
Через ці спогади проступає й більший контекст: часи, коли храми закривали, а людей могли засудити навіть за спробу потрапити на Великдень до церкви. Такі історії добре відомі для України і підтверджуються історичними фактами про радянські заборони релігійного життя.
Сьогодні ці традиції не зникли — їх продовжують у родині, попри війну і складні обставини. Саме в цьому — цінність матеріалу: він показує не лише, як святкували раніше, а й як ці звичаї живуть зараз.
Раніше Любов Кузьменко ділилася родинними рецептами пасок: сирної, такої, яку не потрібно випікати, та «багатої», яка довго не черствіє.
Ще ми розповідали про підготовку до Великодня на Одещині за традиціями болгар, молдаван та українців.
Читайте також: Передчуття Великодня: на ринках і в магазинах Одеси з’явилися святкові товари
У центрі Одеси працює унікальна майстерня, де відроджують стародавнє церковне гаптування — мистецтво, яке могло… Read More
В Одесі поліцейські розкрили справу про масштабну пожежу на складах у Хаджибейському районі, що сталася… Read More
Сьогодні, у вівторок, 7 квітня 2026 року – 1504-й день від початку повномасштабної війни в… Read More
За минулу добу енергетики Одеської області виконали колосальний обсяг роботи. Фахівці відновлювали мережі, пошкоджені як… Read More
На зміну весняному теплу до Одеси та області поспішає підступний циклон із незвичною назвою «Рапунцель»… Read More
Ранок вівторка, 7 квітня, в Одесі затьмарився трагічною подією на вулиці Балківській. Внаслідок зіткнення мікроавтобуса… Read More
