В Одесі відроджують майже втрачене мистецтво: де навчають золотошиттю

Ключові моменти:

• В Одесі діє єдине в Україні золотошвейне відділення при жіночому монастирі
• Тут навчають стародавніх технік: від візантійських швів до фарбування ниток натуральними барвниками
• Випускники працюють не лише в монастирях, а й у реставрації та навіть весільній індустрії
• Мистецтво церковного шиття відроджується лише останні 20–30 років після тривалого занепаду

Наша авторка Світлана Комісаренко відвідала золотошвейну майстерню в Одеському Свято-Архангело-Михайлівському жіночому монастирі, поспілкувалася з викладачкою Оленою Шелюто та ученицями відділення.

Тож у тексті ви знайдете багато пряміих цитат майстринь, а також підтверджені історичні дані про занепад церковного шиття наприкінці XVIII століття та його відродження лише з кінця 1990-х років.

Також ви дізнаєтеся про освітню програму та подальше працевлаштування випускників, про що нам розповіли безпосередньо у навчальному відділенні.

Мистецтво тиші та зосередженості

Коли ми заходимо до храму, нас заворожує сяйво ікон та розкішне вбрання священиків. Проте мало хто знає, що за кожною золотою квіткою на ризах чи перлинним візерунком на плащаниці стоять місяці терплячої, майже ювелірної роботи.

В Одеському Свято-Архангело-Михайлівському жіночому монастирі працює єдине в Україні золотошвейне відділення, де відроджують традиції, що ледь не зникли два століття тому. Ми зазирнули за двері майстерні, щоб побачити, як сучасні молоді люди опановують мистецтво тиші, вчаться «розмовляти» з намистом та фарбувати шовк за рецептами ХІХ століття.

Щодо мене, то я ніколи не мала хисту до гаптарства та шитва. Ці заняття були для мене занадто нудними та складними. Тому дивлячись на дівчат, які терпляче створюють гарні візерунки, прикраси для ікон, відчула велику повагу до них.

Адже вони знаються на швах – візантійських, європейських, східнословʼянських. Вміють фарбувати нитки натуральними фарбниками з цибулі, горіхів, квітів та корінців. Володіють різними техніками шитва. Їм передають навички та знання, що накопичились з моменту створення монастиря, ще з ХIХ століття.

Одна з учениць, Марійка, з дитинства вишивала хрестиком. Їй дуже подобається створювати художні твори, хоч і потребує це багато часу. Але вона терпляче вчиться і хоче вдосконалювати свою майстерність.

Чи знаєте ви?

Хоча сьогодні шиття вважається жіночим хобі, у давнину гаптарські цехи були суто чоловічими об’єднаннями, куди жінок не допускали. Микита, учень золотошвейного відділення в Одесі, продовжує цю забуту традицію.

– Наші випускниці далі працюють як в релігійних, так і у світських установах, – розповідає викладачка церковного шитва Олена Шелюто. – У майстернях при монастирях, в реставраційних майстернях, весільних салонах, хтось працює вдома, а потім надсилає свої роботи до інших місць. Зокрема роблять митри – головні убори, що означають приналежність служителя церкви до вищого духовенства. Головне, щоб талановиті ручки в майстрині були. А освіта в них досить широка – і основи малюнка, і декоративне мистецтво, і богословські дисципліни, – тому дозволяє знайти себе в різних напрямках творчості.

Секрети золотошвачок: нервувати – немає сенсу

Матінка Дарія прийшла до монастиря вже дорослою людиною, маючи за плечима навчання в Київській національній музичній академії. Як хормейстер, вона мала розраховувати на продовження професійної діяльності. Але, крім роботи з хором, отримала завдання освоїти гаптарство.

Тоді вона почала згадувати, коли ж востаннє тримала голку в руках. Але той вибір заняття випадковим не був. За двадцять років перебування у монастирі матінка Дарія зробила багато цікавих робіт. Наприклад, можна побачити чудові ризи, вишиті бісером та перлами. Їх роблять для захисту ікон, щоб вони не ушкоджувались, і надягають зверху.

Першою роботою для матінки Дарії тоді, двадцять років тому, була риза для ікони Касперовської Божої Матері – покровительки Одеси. Мабуть, вона благословила молоду майстриню, бо далі все пішло добре.

– Інколи буває, коли починаю працювати, не знаю, який колір обрати, який малюнок, – каже матінка Дарія. – Але поступово, з молитвою, вдається налаштуватися та визначити подальшу стратегію. Нервувати, якщо щось не виходить, немає сенсу, треба звернутись по допомогу – і Господь допоможе. І тоді можна навіть почати розмовляти з бусинками, посміхатись їм, заспокоїтись і добре налаштуватись на роботу.

Зараз матінка Дарія працює над ризою для ікони Святителя Миколая. Сподівається навчитись чомусь новому у золотошвейній майстерні, де викладають чудові педагоги.

Дивлячись на її роботи, важко повірити, що церковне шитво, унікальний і суто специфічний вид декоративного мистецтва, після періоду розквіту почало занепадати наприкінці ХVIII століття. Його традиції могли бути повністю втраченими.

Лише до кінця 1990-х років з’явилася можливість формування перших майстерень церковного гаптарства. До цього долучився і Одеський Свято-Архангело-Михайлівський жіночий монастир. Але трохи більше ніж два десятки років відродження церковного шитва – мить для історії мистецтва. І ми з вами є сучасниками цього яскравого періоду відродження.

Раніше ми розповідали про мову традиційного українського орнаменту та як вишити визерунками своє імʼя.

Також ми розповідали про майстер-класс для переселенців з виготовляння прикрас.