Одеситка подолала наркозалежність, туберкульоз, гепатит С, щоб допомагати іншим

Хвіртку відчинила дівчинка років 9. У подвірʼї, устеленому газономи, затишно й охайно. Це — реабілітаційний центр в Одесі для звільнених з місць позбавлення волі та тих, хто має алко- чи наркозалежність. 

Дівчинка провела всередину, де зустріла усміхнена жінка. Ірина Туаєва — координаторка FREE ZONE у напрямі протидії ВІЛ. В один із таких центрів Ірина потрапила 13 років тому, маючи багаторічну залежність. Сьогодні це — як її місце роботи, так і дім.

Ірина згодом розповість: саме у реабілітаційному центрі познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Нині він — керівник кількох таких центрів. 

Жінці вдалося кардинально змінити своє життя після 11 спроб лікування наркозалежності — і ось уже 13 років вона допомагає людям, що опинились в обставинах, з яких їй вдалось вийти. 

«Якщо ми зійдемо зі шляху, нам перестануть вірити»

Ірині 48 років. Вона має чоловіка, сина й доньку, якими дуже пишається, і двох собак. 

«Мої каратисти», — ласкаво звертається вона до дітей. Обоє й справді займаються карате. Ледь не кожна поличка їхньої кімнати заставлена нагородами. 

— Це мої медалі, — гордо показує син. 

— Не твої, а наші, — виправляє донька Ірини — дівчинка, що зустрічала біля хвіртки. 

Здається, жінка, що готує обід на кухні, теж з родини. Аж потім дізнаюся, що вона — одна із резиденток реабілітаційного центру. 

— Ми живемо разом із реабілітантами. Маємо бути прикладом, відкривати своє життя. Адже якщо ми зійдемо зі шляху, нам перестануть вірити, — розповідає Ірина. 

Напрямом реабілітації та соціального супроводу звільнених з місць позбавлення волі, людей, які живуть з ВІЛ, мають туберкульоз, гепатит С, наркозалежних, тих, хто опинився у важких життєвих обставинах, Ірина займається з кінця 2011 року. Це — справа, якій вона присвятила життя. Адже, як каже, й сама пройшла «три кола пекла».

«У палаті зі мною лежали ті, до кого ніхто не навідувався. Тоді я й збагнула потребу в соціальних працівниках»

— Я знаю цю «кухню» зсередини. Перехворіла на гепатит С, туберкульоз суглоба, пережила багато захворювань, які мають люди з ослабленим імунітетом. У мене було дві важких операції. Чотири роки я пролежала і два роки проходила на милицях. Тож дуже добре знаю, чого відчайдушно потребують такі люди. Допомоги та підтримки. В основному — соціальних працівників, — ділиться Ірина.

На туберкульоз суглоба Ірина захворіла у 2015 році, за 5 місяців після народження другої дитини. 

Були сильні морози, згадує жінка. Тоді вони з чоловіком допомагали місцевій владі ставити обігрівальні намети для безхатченків. Пропонували чай, каву, запрошували до себе, мили, перевдягали. 

— Зараз, коли ми приймаємо на реабілітацію, то насамперед веземо людину на флюорографію. Якщо у людини немає туберкульозу, залишаємо в спільному колі. Якщо є — кладемо в лікарню. Тоді ж ми цього не робили. Думаю, так я й підхопила туберкульоз, — розповідає Ірина. 

Біль, який відчувала тоді Ірина, був нестерпним. Жінка згадує: бувало, так кричала, що син боявся заходити до неї в кімнату. Тоді ж вона й потрапила в лікарню. 

— Мій чоловік, маючи серйозне робоче завантаження і залишившись сам з двома маленькими дітьми (3 роки сину і 5 місяців доньці), встигав щодня приїжджати до мене, привозити їжу. Але в палаті зі мною лежали ті, до кого ніхто не навідувався. Одну жінку я протягом трьох місяців годувала з ложечки, бо вона не могла рухати ані руками, ані ногами. Мала туберкульоз хребта. Тоді я й збагнула потребу в соціальних працівниках, які могли б допомогти у такій ситуації, — розповідає жінка. 

Лікарі довго не могли поставити діагноз. Поки шукали причину болю, суглоб вже майже зруйнувався. Минав час. Через навантаження в коліні здорової ноги почала збиратися рідина. 

— Лікар, який видаляв цю рідину, поцікавився моєю хворою ногою. Я розповіла, зокрема, й про те, що немає такого хірурга, який міг би мене прооперувати. Принаймні, мене у цьому запевняли. Тоді доктор дав мені контакти ще одного лікаря. Саме він зміг допомогти з усім моїм фоном: ослабленим імунітетом, туберкульозом, гепатитом С. «Якби ви звернулись до мене в перші півтора року, я б міг зберегти ваш суглоб, скласти його, сформувати», — сказав він мені. Але на той момент минули вже чотири роки. Було запізно. Суглоб довелось видаляти, — згадує Ірина. 

Вилікувавши туберкульоз, Ірина розпочала лікування гепатиту С. У 2019 році це було непросто. Попри те, що в Україні на той час вже були затверджені нові схеми лікування, деякі препарати доводилось шукати за кордоном. 

На запитання, чи варто було пройти все це заради того, щоб бути там, де зараз, жінка впевнено відповідає «Так». Каже, що замість того, щоб запитатувати «За що?», вона завжди шукає відповідь «Для чого?». 

Щоб сьогодні допомагати іншим. 

Покликання тих, хто пройшов через труднощі, — допомагати іншим подолати їх

Вперше наркотик Ірина спробувала у 17 років. 

— У мене була неповна сімʼя. Мама постійно працювала. Нас у неї було двоє. Ми ні в чому не були обмежені. Але потрапили в погану компанію. Не було когось, хто б міг нам розповісти, що нас очікує в майбутньому, — згадує Ірина. — Зараз уже є такі люди, як я, які не бояться говорити з тими, хто став на шлях залежності. 

До 35 років Ірина 11 разів проходила лікування у наркодиспансері, але затриматись у тверезості надовго їй не вдавалось. 

— Людина може фізично перетерпіти абстинентний синдром (ред. – ломку). Зрештою, вона розуміє, що настане той день, коли їй стане краще. Але чи настане день, коли вона знайде собі місце у цьому суспільстві, коли воно прийме її такою, якою вона є? — розмірковує жінка.

Ірина впевнена, що самореалізація — одна з найважливіших потреб. Однак людина, яка бореться із залежностями, часто зіштовхується з упередженнями та відчуженням. Не маючи змоги реалізувати себе, вона повертається у свою компанію. Туди, де її приймають і чекають. Так було і з Іриною. 

У 2011 році вона востаннє прийшла до свого лікаря-нарколога. Тоді він дав їй візитівку організації, що займалась реабілітацією наркозалежних. Так Ірина потрапила в реабілітаційний центр. Відтоді її життя кардинально змінилось.

— Тут я опинилась серед однодумців, людей, які були в такій же життєвій ситуації. І тут знайшла в собі сили йти далі. Почала волонтерити. Потім — працювати у соціальних структурах. Зрештою, змогла реалізувати себе.

Тоді Ірина й познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком, який на той час був старшим консультантом в ребцентрі, а тепер — керівник кількох таких центрів і директор громадської організації «Шлях подолання» в Одесі. Загалом у сфері реабілітації він вже 18-й рік. 

Люди, які пройшли через  труднощі в житті й змогли щось змінити, покликані допомагати іншим, впевнена жінка. 

Крім роботи в реабілітаційному центрі, Ірина також організовує соціальні проєкти з допомоги людям, які потрапили у скрутну життєву ситуацію, займається супроводом наркозалежних, людей, які мають ВІЛ, туберкульоз та тих, хто нещодавно звільнився з місць позбавлення волі. 

В Одесі колишні засуджені, а також їхнє близьке оточення, можуть звернутись до Ірини, щоб протестуватись на ВІЛ, гепатит С і сифіліс, за номером +380 97 978 82 90.

Знайти найближчий пункт тестування в іншому місті можна у застосунку FREE LIFE. На інтерактивній карті позначені адреси, де швидко, конфіденційно та безоплатно зроблять тест на ВІЛ, а також нададуть іншу допомогу. У разі, якщо відвідати пункт немає можливості, замовити тест можна додому на сайті ТестВдома.

Також в Україні є сайт #ТЕСТпоруч, розроблений проєктом USAID «Інновації для подолання епідемії ВІЛ» у партнерстві із Центром громадського здоров’я МОЗ.

На інтерактивній карті позначені населені пункти та адреси, де можна швидко, конфіденційно та безоплатно зробити тест на ВІЛ. 

Стаття підготовлена громадською організацією FREE ZONE