Одеса на військовому положенні, день 43-й: безкоштовний обід, одяг, сльози

Червоний хрест, таблички з необхідною інформацією, навіть біотуалет… За цим спостерігає пам’ятник Бабелю. У письменника – блокнот у руці. Немов фіксує все, що відбувається.

Хтось їсть щойно підвезений гарячий суп, хтось вибирає необхідний одяг… Більшість людей стоять у черзі – хтось на облік, хтось отримати відповіді на запитання, яких дуже багато.

Осторонь тихо плаче жінка похилого віку. Відразу розумію: краще не підходити, не ставити запитань, не намагатися заспокоїти. Немов почувши мої думки, одна з волонтерів центру каже мені:

– Коли плачуть, це навіть добре. Хай виплачеться. Їй стане легше.

Ще за темою: Гроші, стеження та війна: як проходить звичайний день одеського волонтера?

Люди в черзі дуже нервово реагують на фотоапарат та спробу поставити якісь питання. Волонтери розповідають, що вже звикли до “суцільних нервів”, кажуть, що набагато гірше, коли починається “зашквал емоцій”.

Тут біженці та незаможні одесити. А ще ті одесити, які прийшли по допомогу для тих незаможних і старих, що живуть поруч із ними – наприклад, літня сусідка залишилася сама, або старий на подвір’ї самотній живе, сам за допомогою не в змозі звернутися.

– Яких тільки історій ми тут не почули, скільки болю та страждань!.. Дехто навіть у такому стані, що одразу розумієш: без допомоги психолога не обійтись.

Молодий хлопець стоїть з крихіткою на руках. Крихітка – його донька, вона «позувати» не хоче, хниче. Пізніше до них приєднується мати дівчинки. Це Єгор та Тетяна Рєпіни та їхня донька. Вони із Донецької області. Потрапили до Одеси вчора.

– У нас там бойові дії – постріли, «прильоти». Такий жах… Виїхали поїздом, безкоштовно… Спасибі одеситам: одразу дали необхідні речі, дитяче харчування, житло надали, нас із дружиною нагодували.

Ви також можете дізнатись: Кому допомагає фонд «ЛюдіІкс»?

Інна з дитиною – з Харкова. Історія – приблизно та сама, хіба що вона в Одесі вже не перший день. Жінка просить її не знімати. Втім, і багато інших наполегливо просять їх не знімати.

Волонтер Марина посміхається:

– Треба ж, люди мені квіти щойно піднесли. Дякують за допомогу.

Марина не встигає особливо порадіти квітневим тюльпанам – її вже кличуть вирішити чергове питання.

Господи, скільки ж тут питань, які треба вирішувати та вирішувати – щодня, година, щохвилини!

А людей все більше… Їм потрібна допомога – найрізноманітніша, часом така, яку й не передбачиш заздалегідь. Втім, Волонтерський гуманітарний центр Центрального району працює вже не перший день, багато напрацювань. Одна з них – вміння приймати необхідні рішення тут же, “по ходу” і бажано оптимально.

Така вона, ще одна сторінка війни.

Читайте також: Військовий стан в Одесі, день 42-й: Молдаванка, її магазини-аптеки та маленькі радості

Фото Марії Котової