На 1418-й день війни у Рені презентували книгу «Не брат» як вирок агресору

Ключові моменти:

• У Рені на 1418-й день повномасштабної війни презентували повість Володимира Вакарчука «Не брат», яку автор називає вироком Росії.
• Автор – колишній прикордонник з інвалідністю, написав книгу під впливом війни та видав її власним коштом.
• Повість про післявоєнну Україну, помсту за воєнні злочини та моральний вибір, з елементами детективу й містики.
• Автор мріє про екранізацію та вже майже завершив роботу над другою книгою.

Дата презентації – 11 січня 2026 року – обрана невипадково: це 1418-й день широкомасштабної війни в Україні. Рівно стільки днів тривала війна Адольфа Гітлера проти СРСР.

Як війна змусила колишнього прикордонника писати

Володимир Вакарчук – колишній прикордонник. Тринадцять років тому він постраждав у аварії, отримав важкі травми, що не дають надії стати на ноги. Але Володимир не здався. Щоденні багатогодинні тренування підтримують його фізичний стан і бойовий дух. Завжди поруч мама – пенсіонерка Олена Вакарчук, що підтримує сина. Вони живуть у двох в будиночку на окраїні міста Рені.

– Бажання написати книгу в мене виникло ще у 2014 році, після підлого захоплення Росією Криму та вторгнення з боку Донбасу, – розповідає Володимир передісторію. – Але оскільки я – не письменник, ця ідея мені здалася непосильною. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну в мене з’явилися нові ідеї щодо сюжету повісті, і я таки наважився взятися за написання цієї книги. Це моя перша проба пера.

Нам пощастило стати першими читачами повісті Володимира Вакарчука. Це було близько двох років тому, коли видання «Одеське життя» розповідало про проблеми людей з інвалідністю – ставлення оточуючих, наявність у громадах гідних умов для них. Саме тоді Володимир дав почитати текст, який був ще файлом в ноутбуці. Казав: писав майже два роки, тому що за станом здоров’я роботі міг приділяти максимум годину на добу.

Повість «проситься» до рук режисера

Книгу Володимир видав за рахунок власних грошей, що збирав на реабілітацію в санаторії. Також допомогли фінансами товариші. Автор принципово не хотів залучати гроші на видання «сильних світу цього». Сподівається, що продаж тиражу поверне вкладені кошти.

Володимир мріє про те, що його повість буде екранізована. І вона дійсно «проситься» у руки режисера.

Коротко про зміст повісті. Війна в Україні нарешті завершилась, але колишні захисники України не можуть забути військові злочини ворогів. Герой повісті Ярослав, у якого росіяни знищили сім’ю, знаходить місце проживання покидьків і вирушає в глушину Росії, щоб помститися.

Повість написана з елементами детектива, є трохи містики та несподівані повороти сюжету. І хоча відчувається, що автор уперше взявся за перо, твір читається на одному подиху.

Відгуки перших читачів

Один з екземплярів автор надіслав своєму товаришу у Луцьк. Згодом той зателефонував: «Вова, уявляєш, моя мати залишила свої серіали, а батько політичні новини – сидять і у голос читають твою книгу!».

– Справді читається легко: про досить складні речі написано простими словами, – казала на презентації повісті філолог Надія Наткіна, яка виступила у ролі коректора. – Несподівані повороти сюжету не дають відірватися від читання.

Голова Ренійського літературного клубу Лілія Олейнік казала, що дуже пишається Володимиром:

– Інколи люди мені зізнаються: «Я пишу прозу, але не знаю, що з цим робити». І рукописи десь лежать. Але Володимир пройшов весь шлях – і ми тримаємо у руках його книгу.

Мешканці Рені дякували автору за наполегливу працю, а його матусі Олені Федорівні – за розуміння, терпіння і допомогу.

Зустріч-презентація у Ренійському історико-краєзнавчому музеї була тепла та відверта.

Незалежна Україна потрібна лише нам

Володимир зізнався, що вже майже готова друга книга, але вона написана в іншому жанрі.

– Я дуже хочу, щоб ми, українці, як нація нарешті подорослішали і усвідомили: незалежна Україна НІКОМУ у світі, крім нас самих не потрібна, – каже автор. – При зручній нагоді швидко знайдуться ті, хто захоче розпаювати нашу землю, відірвавши для себе ласий шматочок. Українці нарешті повинні зрозуміти: якщо хочемо зберегтися як нація, живучі у своїй державі, на своїй землі, на своїх коріннях, і не зникнути з терен історії, – ми повинні навчитися жити своїм розумом. Незалежно від того, до якої національності, віросповідання чи партійності належить той чи інший громадянин України. Ми всі – одна сім’я, а Україна – наш дім, наша Батьківщина.

Повість «Не брат» вже у продажі. Її можна замовити за телефоном або дзвінком по Вайберу за номером: 096 366 49 66.

Уривок з повісті «Не брат»

Коли повість була вже написана, Володимир вирішив додати сповідь головного героя. Ось цей епізод:

«Повернувшись в Україну та ступивши на рідну землю, Ярослав від почуттів ледве переводив дух. Тут усе було настільки близьким і рідним, що душа тріумфувала. Вільне повітря, наповнюючи груди, мотивувало рухатися вперед, розвиватися, жити і радіти життю.

Ярославу не терпилося якнайшвидше побачити свою дружину і відчути, як рухається його синочок в утробі матері. Але перш ніж потрапити до дому, він вирішив спочатку зайти до Михайлівського Золотоверхого монастиря…

Священнослужитель звернув свою увагу на молодого хлопця, який стояв перед однією з ікон храму. Не можна сказати, що це було поодиноким випадком. З моменту підлого російського нападу і до сьогодні, незважаючи на те, що війна вже завершилася, у всі храми України потяглися люди, і серед них було чимало військових, які йшли до церкви, шукаючи відповіді на свої духовні питання.

Побачивши стурбоване обличчя хлопця, священнослужитель вирішив до нього підійти.

– Вибач, сину мій, що я перериваю твої молитви чи думи, але мені здалося, що дуже великий тягар лежить на твоєму серці…

– Я не знаю, чи заслуговую на сповідь і, тим більше, на прощення. Але якщо я можу виговоритися, то з вашого дозволу я це зроблю… Під час цієї війни я втратив усю свою родину – батька, матір, молодшу сестричку. Їх по-звірячому вбили росіяни. Поховавши їх, я взяв на себе зобов’язання знайти цих нелюдів і помститися… І ось зовсім недавно я знайшов цих покидьків. Вони насолоджувались життям в Росії, періодично святкуючи своє повернення з війни живими, при цьому радісно згадуючи про скоєні ними злочини в Україні… Не вагаючись, я вбив усіх…

Я тільки з літака. Не хотів після просоченої злістю Росії нести їхню брудну енергетику у свій будинок. Тому, сподіваючись хоч на якесь очищення, прийшов у цей храм.

Якщо говорити відверто, я жалкую, що в силу ситуації, що склалася, мені довелося робити те, що я робив! Але я не шкодую про це. Це мій хрест, і я готовий його нести, захищаючи свою сім’ю, свою Землю, свою Батьківщину…»

Читайте також:

• Про війну – з лінії фронту: про що пишуть одеські письменники на передовій;
• Ветерани приходять, коли вже вкрай потрібна допомога.

Фото авторки