Чим ближче до села Мощун, що біля Гостомеля, тим більше узбіччя та ліси покраяні окопами, бліндажами, піднавісами. Це залишки бойових позицій — саме тут українські захисники стримували російську орду на підступах до Києва. До кінця березня 2022 року у цих місцях йшли жорстокі бої. Оборону тримали військові 72-ї бригади ЗСУ. За офіційними даними, шквальним ворожим вогнем понад 70% житлових будинків у селі були знищені, інші — понівечені.
— Зараз тут тихо і дорогу не впізнати. А після боїв стояли розстріляні машини цивільних. А он там, в ліску, — розбиті ворожі танки і тіла окупантів. Ними були всіяні і вулиці. А під цим деревом закатували дідка. Його ми знайшли прив’язаним до дерева, — розповідає офіцер українського війська Олександр, який супроводжував мене у поїздці до Мощуна.
— Діду, тікай, поки не накрили ракети, — казали військові, які займали позиції. Семеро захисників оселилися і в нашому будинку. Дружина готувала всім їжу, — розповідає житель Мощуна Сергій Миколайович Ільчук.
В дорогу вони з дружиною зібралися за лічені хвилини. З собою взяли тільки документи. Сергій Миколайович і Тетяна Миколаївна виїхали 9 березня. А на другий день у сусідський будинок прилетіло. Дісталося і будинку Ільчуків.
У квітні 2022-го, після визволення і розмінування села, жителі стали повертатися. Хоча повертатися особливо і не було куди. Тут більше зруйнованих будинків, ніж уцілілих. І все ж хазяї пробують навести бодай якийсь лад на своїх обійстях — хто власними силами, хто з допомогою місцевої влади, волонтерів.
Подружжя Ільчуків повернулося додому одним із перших на початку квітня.
— А в нашій хаті було повно котів. Одного залишили собі, а тих роздали. Он і Олександр має мощунського кота, — каже чоловік, вказуючи на мого супровідника. — На будинок було боляче дивитися. Два вікна і двері поставили за державні кошти, інше — власними силами. Ми хоч маємо дах над головою, а більшість земляків залишилися просто неба. Але, слава Богу, живі.
Зою Олексіївну Макушенко ми зустріли біля її будинку, точніше біля того, що залишилося від нього. Жінка закидала землею вирви від снарядів. Від її двох будинків російська ракета залишила купи цегли.
— Ми з сестрою були в Мощуні до 9 березня. А потім почалися такі обстріли, що ми два дні сиділи в погребі, не могли вийти погодувати собак. Потім ворог кинув щось отруйне — тут неможливо було залишатися. Як виїжджали, собак повідпускали. Люди свиней, курей випускали, — розповідає Зоя Олексіївна.
Їх відвезли до Івано-Франківська.
— Зустріли нас добре. Але ж вдома найкраще. Як взнали, що можна повертатися, — поїхали. Коли від’їжджали, хата ще була, а приїхали — одні руїни. Зараз живемо з сестрою у модульному будиночку. Дуже сподіваємось на допомогу держави, щоб відбудувати свій дім. Збираємо документи, — каже Зоя Олексіївна.
Нині з сестрою зимуватимуть у модульному, який поставив благодійний фонд «Мій дім», а буржуйку і дрова дали голландці. Є електробатарея.
— Почало холодати, і тут стало холодно — у двері і вікна задуває. Я корінна жителька, але мене чомусь не включили до списку першочергової відбудови. Сказали, що буде ще один список, — ділиться Зоя Олексіївна.
Cтаростою села Вадим Жердецький працює десять місяців. Він мав свій бізнес, магазин, пилораму, новий будинок. Вони з дружиною підняли на ноги шестеро дітей, мають десятеро онуків. Двоє синів — військові. З приходом російської орди вцілів лише магазин і, як каже Вадим, найголовніше — сім’я.
— О п’ятій годині прокинувся від вибухів. Дружина каже: «Це твій брат дрова привіз». А я дивлюся у вікно, а там вже видно заграви, — згадує Вадим Жердецький.
Коли бомбили Гостомельський аеропорт, сільські чоловіки зібралися на площі. Отець Миколай — військовий капелан — розподілив, хто чим має займатися. Вадим з товаришами доставляли борошно, хліб, воду. Власник готелю «Пуща Лісна» Влад Зайченко віддав готель для базування військових.
— Такого єднання я не пам’ятаю. Працювали всі. Село було схоже на мурашник. В селі вціліла одна піч, в ній жінки пекли хліб цілодобово — моя дружина, невістки, ще дві жінки. Діти робили коктейлі Молотова, а ми соляру доставляли, — згадує староста.
Ввечері 24 лютого зайшла 72-га бригада ЗСУ, нацгвардійці, «азовці», тероборона. Один із синів Жердецьких був у теробороні, другий — на охороні «Пущі Лісної», третій видавав продукти. Сьогодні менший син воює на Херсонському напрямку.
Вадим разом з побратимами доставляли їжу, возили медиків, перевозили поранених у «Лелеку» — приватний пологовий будинок у Пущі-Водиці, де надавали допомогу і оперували поранених за необхідності.
— 27 лютого прилетіло в наш дім. Я якраз відчинив двері. Тоді мене й контузило. Перша ракета попала у кімнату, де відпочивав син. Друга — заблокувала дружину, сина, невістку, трирічну внучку у ванній кімнаті. Мені вдалося їх винести з-під завалів живими. Згорів будинок, «бусик», але я дякую Ангелу-охоронцю і Богу за те, що оберігають нас. А тих двох росіян, які наводили ракети, зловили і здали в ГУР. З’ясувалося, що вони оселилися у селі за півтора роки до війни, — каже Вадим.
Тепер староста із сім’єю живе у кімнатці над магазином.
На початку березня тут було пекло. Якось три з половиною години накривало — все летіло, вибухало і руйнувало.
Між жорстокими боями в мікроавтобусах евакуювали по 8-10 людей.
В селі залишилося з десять чоловік, серед них і Вадим Жердецький. Він відвіз рідних на Черкащину і повернувся у Мощун, щоб допомогти відстояти його. Повернувся з хлібом та їжею, що передали для наших бійців черкащани.
Українські воїни втримали Мощун.
З болем згадує староста дядька Сашка — господаря, який пережив Голодомор і хазяйнував, аби ніхто більше не знав голоду. У нього єдиного в селі були пойми, стояв млин. А росіяни його розстріляли. І дружину його застрелили у погребі.
— Зараз у Мощуні ліплять вареники, печуть, готують сухі борщі для ЗСУ. Дівчата шиють нижню білизну для шпиталю. Ми з Ярославом Бойком і Сергієм Кравчуком тричі возили допомогу на Херсон. З гуманітаркою були в Антонівці, Бериславі. Як не хватало грошей, йшов до бізнесу: «Добрий день — тища гривень». І люди давали, бо знали, що це заради Перемоги, — каже Вадим Жердецький.
Днями представники Червоного Хреста провели реєстрацію мешканців на отримання теплиць — було подано 50 заявок. Отже, наступна весна мощунцям принесе ранні овочі та зелень.
У Мощуні 470 будинків, з них 197 зруйновані — це першої категорії. А є ще друга і третя, каже староста. Немає такого будинку, який би не постраждав.
До війни тут проживало близько тисячі людей (це за пропискою, а фізично — близько двох тисяч), вже повернулося 800.
— Наразі по програмі єВідновлення працюємо з документами. Зобов’язання по відбудові села взяла на себе держава, — розповідає староста. — Близько двохсот сімей сьогодні мають тимчасове житло.
Жителі кажуть, що хотілося б прискорити процес відбудови. На їхню думку, забагато бюрократичної тяганини, адже Кабмін ще навесні затвердив план «Відбудувати краще, ніж було». Але справа вперлася у Генеральний план села, який і досі не затверджено. Тож Мощун, який не дав ворогу прорватися до столиці, став заручником бюрократії.
Однак мощунці сподіваються, що генплан Верховна Рада таки затвердить, адже, як наголосив староста Вадим Жердецький, село має нестримне бажання жити.
У сучасному світі стабільний та швидкісний інтернет дуже важливий для виконання бізнес-завдань та повсякденного користування.… Read More
В Одесі правоохоронці затримали завідувачку одного з відділень "Дитячої міської клінічної лікарні №3". Її підозрюють… Read More
22 листопада 1954 року, тобто рівно 70 років тому «скопитився» Андрій Януарович Вишинський. «Фі!», —… Read More
У частині Приморського району Одеси у п'ятницю, 22 листопада 2024 року, тимчасово відключать воду. Причина… Read More
В ЮНЕСКО дали відповідь на гучний «Одеський лист», в якому противники деколонізації топонімів, названих на… Read More
Завтра, у п'ятницю, 22 листопада 2024 року, в Україні та, зокрема, в Одесі та Одеській… Read More
