Механіка, шарніри та зайва вага: як одеський театр створює ляльку для своїх вистав (ВІДЕО)

Лялькова трупа: складна механіка та боротьба із зайвою вагою

У своєму кабінеті Світлана Анатоліївна ніколи не лишається сама — з усіх боків за нею спостерігають хитрі мордочки та веселі обличчя. Ось на столі стоїть прекрасна балерина. Вона повітряна, і здається, за секунду виконає складний пірует…

— За всією цією легкістю, — розповідає Світлана Анатоліївна, — захована дуже складна механіка, а важкі шарніри прикриті найніжнішим фатином.

А ось ще один герой — Комарик із вистави «Муха-Цокотуха». Це вже приклад планшетної ляльки. Вона працює на столі, може присідати і танцювати, у неї крутиться голова. Здебільшого в кабінеті у Світлани Анатоліївни живуть ті персонажі, які вже не зайняті у виставах. Вона демонструє «пенсіонерів» усім, хто цікавиться їхнім устроєм, — школярам, студентам театрального училища, акторам самодіяльних театрів.

Тут сусідять ляльки різних років і видів. Тут же живе і найповажніша — зроблена вона була ще наприкінці тридцятих — на початку сорокових років минулого століття.

Поруч із «артистами, що пішли на спочинок», — новенький Колобок. Він виготовлений із сучасних, легких матеріалів. Але всередині в нього все одно живе металевий механізм. Виявилося, проблема зайвої ваги існує не тільки у світі людей.

— Ми боремося за кожен грам. Обираємо, що легше — поролон, синтепон чи ізолон? Постійно шукаємо шляхи, як полегшити акторові роботу. Але разом з тим, потрібно зробити ляльку міцною. Адже якщо вона буде крихкою, то може розвалитися на очах у публіки. Тому хочемо ми чи не хочемо, у нас присутні пружинки, гаєчки, шурупчики, скоби… І багато що залежить від розміру. Чим більша лялька — тим вона важча. Але все одно ми намагаємося знайти нові відповідні матеріали. Ось зараз з’явився дуже легкий ізолон. Активно його використовуємо.

Це тільки збоку здається, що актори-лялькарі, просто грають у ляльки під час вистави. Однак ця легкість дається непросто. У середньому тривалість вистави — 45-60 хвилин. І весь цей час виконавці головних ролей перебувають на сцені. Отже, на витягнутій руці несуть увесь вантаж ляльки. Причому актори ходять, танцюють, співають. Від цього страждає здоров’я, насамперед — хребет.

Відточувати майстерність потрібно все життя

Світлана Анатоліївна дуже полюбляє тростинні та петрушкові ляльки (ті, що одягаються на руку). Коли одягаєш петрушечну ляльку — відчуваєш її дуже близько. На руці ніби оживає невеликий шматочок матерії, і лялька через це виходить дуже живою. Тростеві теж наближені до актора, дуже тісно з ним пов’язані.

— У нас нещодавно була прем’єра, «Три поросятка». Там брали участь саме тростинні ляльки. Вони настільки живі! Вони живіші за живе порося! Я на них дивилася і думала: як можна зробити ляльку, щоб вона була такою живою?! Це майстерність. Я весь час захоплююся, наче вперше таке бачу.

Є в театрі вистави, в яких використовуються маріонетки — ляльки на нитках. «Золоте курча», «Червона шапочка», «Мрії маленького ослика» — у театрі їх називають «золотими». Це естетично вишукані, незвичайні постановки. У них працюють із дуже складними маріонетками. Кількість ниток у ляльках доходить до п’ятнадцяти! (Зазвичай — три-чотири.) Вони оживають від найменшого дотику до нитки. І коли в театрі з’явилися такі ляльки, згадує Світлана Анатоліївна, актори годинами перед дзеркалом відточували рухи. Для одеських вистав маріонетки виготовляв відомий майстер із Києва Михайло Яремчук, творець і керівник київського Театру маріонеток. Цього майстра називають «українським Резо Габріадзе», настільки він віртуозний.

Молоді майстри приходять в Одеський ляльковий, в основному, з Театрально-художнього училища, з «Греківки». Є й самоучки. Якщо людині подобається працювати з м’якою іграшкою, вона може освоїти технологічний процес і доволі швидко навчитися ремесла. А майстерність і віртуозність з’являться з часом.

Чи то люди, чи то ляльки

Виготовлення ляльки — процес складний. Починається все з креслення. Потім ліпиться скульптура з глини або скульптурного пластиліну. Потім ліпиться пап’є-маше, зачищається, обтягується, склеюється. Задіяно багато людей — інженер, механізатор, збирачі, швачки… Як правило, паралельно виготовляються всі ляльки до вистави. На реалізацію постановки дається місяці два. Але якщо робити тільки одну ляльку, можна витратити й місяць.

Живуть ляльки в спеціальних скринях, де зібрані всі герої історії. За ними доглядає спеціальна людина — реквізитор. Після кожної вистави всі «актори» акуратно упаковуються до наступної зустрічі з глядачем. Є ляльки, які зустрічають глядачів у холі театру. Усі вони раніше були задіяні або у виставах, або в капусниках, які, виявляється, бувають і в театрі ляльок. Саме після одного такого капусника в театрі з’явилися лялькові копії всіх директорів одеських театрів. Так, можна побачити на одному з дзеркал поруч із Чарлі Чапліном і Мерилін Монро — Надію Бабич, директора Театру опери та балету. Виготовляти їх було досить складно, згадує Світлана Анатоліївна. Крім характеру, лялька повинна бути ще й зовні схожа на прототипа. Тому когось виготовляли з нуля, а когось вдалося переробити з уже наявних ляльок. Ось, наприклад, Галину Зіцер, директора філармонії, зробили з Василини Прекрасної, тільки змінили зачіску.

Зараз у світі спостерігається підвищений інтерес до лялькового театру. Одеський театр не стоїть осторонь світових тенденцій і залюбки експериментує — готує не лише дитячі, а й дорослі вистави, запрошуючи режисерів із драматичних театрів. Так з’явилася «Олеся. Містифікація» режисера Українського театру Івана Уривського; «Інтерв’ю з відьмами» мінського режисера Євгена Корняги, вистава-перформанс «Папір» Олександра Горенштейна. Цього року глядачі побачать нові проєкти. І це будуть вистави, створені як для дітей, так і для їхніх батьків.