Ковані шедеври: як пенсіонер зі Ставрового дарує друге життя металобрухту

У коваля в помічниках

— Свій 27-річний армійський шлях я завершив у військовій частині біля Подільська, саме там, куди в перший день повномасштабної війни прилетіла російська ракета, забравши долі молодих синів і дочок нашої Вітчизни, — розповідає Віктор.

Нині він вважає своїм обов’язком допомагати ЗСУ.

– Наші захисники мають відчувати підтримку тилу, знати, що їх чекають вдома, — переконаний військовий пенсіонер.

Ну а до цього були зелені левади, по яких бігав босим та насолоджувався пахощами польових квітів у селі Олександрівка. Був у його дитинстві і ні з чим незрівнянний дух кузні — вона примостилася недалеко від хати Твердохлібів і завжди вабила до себе хлопця.

– Там працював ковалем дуже добрий дядько Антон Волошин. Я прибігав і спостерігав за його роботою, а він тішився. Всі казали: от росте діду Антону заміна, — згадує пан Віктор. — Ось у цьому будинку я народився і виріс, — показує фотографію. — Тут  жив мій дід Василь Рожкован. Попереду дідової хати і була кузня. Я все дитинство бігав до діда Антона тягати міхи. Електрики не було, а в кузні – міхи.

Володар магії вогню

Ковалі завжди були у пошані, адже вважалося, що вони володіють магією вогню і металу. До дядька Антона та до його кузні прикипів душею хлопець.

Особливо подобалось дивитися Вітьку, як майстерно дядько підковує коней. Їх прив’язували біля стовпа, і коваль брався до роботи. Малий завжди переживав, щоб коневі не було боляче і перепитував майстра, чи справді кінь нічого не відчуває.

Молотки, рубила, обценьки, ключі і гайки, лещата — все цікавило хлопця, і він запам’ятав на все життя, що і для чого застосовується.

– Дядько Антон у горні розігрівав до червоного кольору шматок металу, потім брав його кліщами, клав на кувадло та бив молотом. Іскри летіли у різні боки. А потім кидав готову річ у корито з водою, гартуючи залізо. Так і життя гартує людину, — веде розповідь Віктор Твердохліб.

Ручна ковка – на вагу золота

Коли Віктор вийшов на пенсію, вони з дружиною оселилися у Ставровому. Тоді ще не думав, що ковальство так його захопить. А повернула доля до ремесла випадково. Захотів дочці зробити весільний подарунок – ковані ворота до обійстя. Поїхав до Подільська, походив, попитав. Все дорого!

– А хіба в мене руки виросли не звідти, звідки треба? – запитав сам себе і взявся за роботу.

Ворота вийшли чудові, оздоблені металевими квітами, піками, прикрасами. Сусід побачив і захотів собі такі ж. Уся робота виконувалась вручну — вже пізніше став замовляти станки для роботи. Починав робити вироби з металобрухту: мангали, урни, підставки під квіти. Бо купувати метал було дорого.

Ремесло настільки заполонило, що й не помітив, як став майстром, відомим далеко за межами Окнянщини.

— У мене є своя кузня, є наковальня — справжня, дореволюційна. Але зараз працюю тільки для душі, — каже Віктор.

Сьогодні він займається суто холодною ковкою і тільки у виняткових випадках, коли хоче зробити комусь подарунок.

– Популярність кованих виробів зростає. А відродження ручної художньої ковки – то справа на вагу золота. І займаються цим сьогодні одиниці, — каже Віктор Твердохліб.

Вабить історія краю

Та не тільки ковальське ремесло припало до душі Віктору. Він захопився історією свого краю і хоче, щоб молодь знала про те, як жилося їхнім пращурам, які люди жили поруч, які історичні події відбувалися. Тому веде сторінку у Фейсбуці, де розповідає про цікаві явища, про людей, знакові споруди, цілющі криниці рідної землі.

Ось так живе Віктор Твердохліб — з впевненістю, що ковальське мистецтво, поєднуючи народні традиції з сучасними технологіями, житиме в віках, як і його рідна Україна.