Коли дитина мовчить або різко змінюється: як війна впливає на дитячу тривожність

Ключові моменти:

• Під час війни тривожність у дітей може проявлятися через мовчання, різку зміну поведінки, надмірну слухняність.

• Емоційний стан батьків напряму впливає на дитину: спокійний і послідовний дорослий допомагає знизити рівень тривоги.

• У підлітків тривожність часто пов’язана з самооцінкою та страхом «не вписатися», і такі сигнали важливо не знецінювати.

• Якщо зміни в поведінці насторожують або посилюються, звернення по фахову допомогу — це не перебільшення, а форма турботи про дитину.

Війна змінює не лише побут і плани, а й емоційний стан дітей та підлітків. До звичних вікових труднощів додаються нові джерела напруги — повітряні тривоги, переїзди, невизначеність, страх за близьких. За результатами досліджень, проведених за участі UNICEF, рівень стресу серед українських дітей за останні роки помітно зріс, і ця тенденція зберігається.

Про те, як саме війна впливає на дитячу та підліткову психіку, які зміни в поведінці можуть бути сигналами тривоги та чому для дитини критично важливо бачити поруч «стабільного дорослого», «Одеське життя» поговорило з Ольгою Амплєєвою — кандидаткою психологічних наук, доценткою кафедри соціальної психології Одеського національного університету імені І. І. Мечникова, членкинею Української спілки психотерапевтів.

Цей матеріал має інформаційний характер і не замінює індивідуальної консультації спеціаліста з ментального здоров’я. Ми зібрали розмову з психологинею у форматі пояснень і практичних орієнтирів для батьків — без спрощень, без залякування та з урахуванням того, наскільки вразливими є діти під час війни.

«Стабільний дорослий»: чому стан батьків важливіший за слова

В умовах війни рівень тривожності дітей і підлітків зростає. До традиційних дитячих викликів додаються нові тригери. Батьки – перші порадники для дитини, яка зазнає додаткового емоційного та психологічного навантаження. 

Так, Rating Group і UNICEF встановили, що 2024 року 27% українських дітей мали значний рівень стресу. У жовтні 2025-го ця частка становила вже 37%. Особливо стрес збільшився у дівчат віком 10-13 років – вони відчувають сильну тривогу та втому. 

Пані Ольга пояснює, що стрес – це нормальна реакція на нетипові обставини, яка допомагає зберегти своє життя. Проте інколи страх, викликаний стресом, може бути панічним. Перше й основне, що допомагає дитині, – розуміння, що поруч «стабільний дорослий». Дорослий, який поводить себе спокійно, він впевнений у собі, не панікує, знає, що потрібно робити і робить це.

– На початку війни в моїй практиці були історії, коли діти, яких вивезли за кордон після повномасштабного вторгнення, все ще продовжували реагувати панічними атаками на типові стресові ситуації, хоча вже близько пів року перебували у безпечних умовах, – розказує психологиня. – І коли ми почали з цим працювати, виявилося, що мама дитини ще в Україні дуже сильно злякалася: кричала, панікувала, розгубилася. Дитина отримала сигнал, що їй немає кому допомогти, бо поруч із нею нестабільний дорослий. 

Тож головна рекомендація дорослим – хоча б біля дитини тримати себе в руках, бути спокійним і послідовним. Це важко, проте необхідно. Якщо дорослі не можуть впоратися зі своєю реакцією, то треба віднайти способи приводити себе в стан рівноваги: звернутися за допомогою до спеціалістів, підсилити свою стресостійкість фізичними навантаженнями, релаксаційними, дихальними вправами тощо. Ви, напевно, чули правило: коли щось трапляється у літаку, кисневу маску спочатку одягає дорослий, щоб потім врятувати дитину. Це правило має діяти завжди.

Коли страх ховається за слухняністю: тривожність у дітей 6–10 років

– Якщо ми говоримо про дітей середнього віку (6-10 років), то у них страх і тривожність провокує, в основному, навчання. Це так звана шкільна тривожність: оцінки, стосунки з однокласниками, вчителями, прояви булінгу, оціночні судження інших. Слід звернути посилену увагу, коли:

• дитина стала надмірно слухняною;
• з’являються перші прояви бунтарства (ще не пов’язані зі зміною гормонального фону): «а чому я маю це робити»;
• загострення проблем із фізичним здоров’ям без очевидних причин (психосоматика): «я не піду до школи, бо болить голова, живіт, спина…». Це сигнал, що в дитини проблеми у школі і вона не хоче туди йти.

У кожному з випадків необхідно постійно розмовляти з дитиною, підтримувати її. У цьому віці, зазвичай, достукатися до дитини легше, ніж до підлітка. Головне – знайти причину. 

«Я не такий, як усі»: як проявляється тривожність у підлітків

Щодо підліткового віку (11-18 років) – тут все набагато складніше й універсальних рецептів немає. У цьому віці шкільна тривожність перетворюється на соціальну – як мене сприймає та оцінює колектив (друзі, однокласники). У підлітків яскраво проявляється страх: «я не вписуюся у колектив», «я не такий», «у мене не те волосся, вага, зріст, достаток» тощо. Залежно від тих слів і дій, якими підлітків оцінюють інші, можуть з’являтися:

• різкі перепади настрою (не забуваймо й про буяння гормонів у цьому віці);
• прояви самоізоляції (підлітки замикаються у собі, стають небагатослівними, уникають спілкування);
• найнебезпечнішими є депресивні прояви, адже це ризикований вік щодо суїцидів.

Про що дитина може говорити натяками — і чому це не можна ігнорувати

Якщо підліток починає демонстраційно говорити на цю тему, цікавитися відповідною інформацією – це просто крик про допомогу. Такою поведінкою дитина говорить: зверніть на мене увагу, мені дуже погано! У таких випадках обов’язково підключайте психологів, психотерапевтів або навіть психіатрів. 

Навіть якщо у своєї дитини ви таких ознак не помічаєте, про це неодмінно треба говорити. Якщо дитина помітила певні думки (життя немає сенсу, ми все одно всі помремо, я нікому не потрібен тощо) у друзів, повідомляє про це дорослим.

Загалом, важливо звертати увагу на будь-які відчутні зміни у поведінці і намагатися з’ясувати, що їх викликало.

До кого звертатися, якщо ви помітили тривожні зміни

Досі дорослі ставляться навіть до психологів, не кажучи вже про психіатрів, з пересторогою. Тут обирати батькам: державні чи приватні спеціалісти. Головне на це наважитися. 

До кого звертатися:

• шкільний психолог;
• державні центри соціальних служб для дітей та молоді;
• сімейний лікар;
• різноманітні фонди (зараз в місті працюють безкоштовні);
• спеціалізована медична допомога.

Важливий момент: якщо з певних причин ви не відчуваєте, що це «ваш» лікар, подякуйте, – і шукайте іншого спеціаліста.

Дитина не хоче йти до психолога: коли допомога починається з батьків

Безперечно, силою затягувати дитину не можна. У таких випадках насамперед треба приходити батькам, адже проблеми дитини – це майже завжди проблеми внутрішньої сімейної системи. Можливо, батькам слід нагадати, що психіка дитини, попри зовнішні ознаки дорослого, ще дитяча. Працюємо спочатку з дорослими, проводимо психоедукацію. Тобто надаємо людям знання про психічне здоров’я та розлади, що допомагає зрозуміти свої реакції, навчаємо справлятися зі стресом.

Поки дитина чи батьки «дозрівають», аби звернутися до спеціалістів з підтримки ментального здоров’я, дорослі можуть користуватися наступними рекомендаціями:

• памʼятайте, що психіка дитина незріла, не чекайте від неї повноцінної «дорослої» реакції та дій;
• ти дорослий? – давай підтвердимо вчинками: допомогою у хатній роботі, догляді за хатніми улюбленцями, молодшими (але обов’язково з проговореними конкретними діями і поясненнями, чому це важливо);
• уникайте надмірного тиску (має зворотний ефект);
• слідкуйте за власними емоціями – ваші образливі слова, вчинки та підвищений тон вами забуваються швидко, а в дитячій пам’яті залишаються надовго;
• виконуйте свої обіцянки, зберігайте дитячі таємниці, проводьте більше часу з дитиною;
• дізнайтеся, яку музику дитина слухає, в які ігри грає, які фільми дивиться. Навіть, якщо ви не поділяєте ці уподобання, цікавтеся – пара вивчених персонажів чи треків додадуть вам «балів» в дитячих очах;
• пам’ятайте про особистий простір дитини: не заходьте без стуку до її кімнати, не беріть без дозволу особистих речей (телефони, записники тощо);
• будьте терплячі, особливо з підлітками: до початку розмови про необхідність щось зробити шукайте аргументи й продумайте відповіді на можливі запитання;
• пам’ятайте – коли важко й тривожно дорослим, дітям набагато важче.
• і, головне, розмовляйте, любіть, хваліть, підтримуйте, ніхто не зробить цього краще за вас. Батьки – найнадійніше укриття для дитини.

Довідка «ОЖ»
Амплєєва Ольга Михайлівна – доцентка кафедри соціальної психології Одеського національного університету імені І. І. Мечникова, кандидатка психологічних наук, членкиня Української спілки психотерапевтів, авторка численних наукових робіт, психолог БФ БО «Горєніє», коучка та тренерка НЛП (нейролінгвістичного програмування).

Раніше «Одеське життя» повідомляло де отримати безоплатну психологічну допомогу в Одесі.

Також кризова психологиня Людмила Комашко на прикладі власної практики розповідала нашому виданню як підтримати дитину, яка втратила тата на фронті.