Книжкова полиця одесита: одна з найкращих книг Валентина Катаєва

Для багатьох ім’я Валентина Катаєва насамперед асоціюється з повістю “Біліє парус одинокий”. І ця зворушлива історія дружби Петі та Гаврика – хлопчиків із двох різних світів, але які живуть в одній Одесі – однозначно рекомендується до прочитання. Тут і автобіографічні мотиви, і революція 1905 року, і багато одеських моментів, що допомагають подивитися на наше місто трохи інакше.

Але сьогодні ми рекомендуємо вам дивовижну книгу Валентина Катаєва “Алмазний мій вінець” , написану в 1975-77 роках. Жанр твору визначався критиками як “повість”, “мемуарний роман-памфлет”, “роман-загадка”, “роман із ключем”, “мемуарно-художня книга”, “книга пам’яті”, “автобіографічна проза”. Сам Катаєв неодноразово заявляв, що не вважає “Вінець” мемуарним твором: “Благаю читачів не сприймати мою роботу як мемуари … Це вільний політ моєї фантазії, заснований на справжніх подіях, які, можливо, і не зовсім точно збереглися в моїй пам’яті”. Але книга справді автобіографічна. Це історія про літературне життя Москви, Одеси та Харкова 1920-х років. Точніше навіть, про людей, з якими Катаєва зводила доля. При цьому автор не називає імен, але в босоніжці вгадується Айседора Дункан, у ключику – Юрій Олеша, у королевичі – Сергій Єсенін, у Командорі – Володимир Маяковський і таке інше. Почавши читати «Алмазний мій вінець», ви ніби потрапляєте в інший світ і буквально плаваєте хвилями пам’яті – чужої, але дуже цікавої.

Тут же слід зазначити, що за радянських часів письменника часто звинувачували у конформізмі, а багато його творів було створено, скоріше, для «галочки». Катаєв і сам це визнавав. Не бажаючи ризикувати життям і свободою – як особистою, так і своєї сім’ї – він вибрав шлях, як здається, найменшого опору. Але це не означало, що він “перевзувся” і забув своїх друзів і своє минуле – маючи можливість допомагати, він не залишався байдужим до чужих бід. Юрій Олеша, який не зміг піти подібним шляхом, колись сказав: “Мій геній талановитіший за твій, але твій геній сильніший”. Як би там не було, Катаєв справді гідний того, щоб його пам’ятали та читали сьогодні.

Валя Катаєв народився 28 січня 1897 року в Одесі. За спогадами сучасників, вже до дев’яти років у нього були зошити, нахабно підписані як “Проза”, “Поезія”, “Спогади”. З раннього дитинства він захопився літературою та численним своїм подружкам – а закохувався він часто та пристрасно – писав зворушливі любовні вірші до модних тоді дівочих альбомів. “Валька бігав за всіма дівчатками в Отраді” – так згадували про зовсім юного Катаєва багато хто. А сам він розповідав, що “до вічної закоханості я був схильний з дитинства, коли не було дня, щоб я не був у когось закоханий… Мій донжуанський список складався майже зі всіх знайомих дівчаток, перелічувати яких немає жодного сенсу” .

Але, як свідчить фраза з “Золотого теляти”, “Доля грає людиною, а людина грає на трубі” – у 15 років Валентин запросив Ірен Алексинську (дівчинку з бузковим ім’ям – так він виводив її у своїх віршах) на перше справжнє побачення, а вже в 17 років – вступив добровольцем-вільновизначенцем в діючу армію і став учасником Першої світової війни. Тоді Катаєв вперше побачив виворіт життя, а скільки ще його чекало. Яскравий, задерикуваний, веселий і закоханий хлопець прожив непросте життя, до якого, здається, доля його не готувала. Але він вчився виживати як міг.

“Катаєв – чудовий письменник. Звісно, є витрати методу. Звичайно, у житті він бував і конформістом, і зрадником іноді стосовно друзів, але він написав кілька геніальних книг… Він мав просту позицію: він має вижити, вижити і годувати сім’ю, і врятувати талант, і писати, тому безліч дрібних особистих зрад (відомо, що він перед Зощенком на колінах стояв і благав про прощення) не сприймалася ним як недопустима плата за виживання, це була плата допустима. До того ж він побував дуже рано на війні, ще в 1914 році вільнпризначеним, понюхав там фосгену і все життя кашляв через це; побував і на фронтах Громадянської війни в агітпоїзді. Він знав, що таке смерть… І знав, що життя дуже дороге, і з ним не жартував.

До того ж великих підлостей того масштабу, не знаю, як за Лесючевським (донощиком) чи як за Зелінським, який зарізав книгу Цвєтаєвої, такого за ним немає. Він допомагав Мандельштаму, у тому числі грошима, він вивів дуже багато чудових авторів на сцену, коли він редагував “Юність” (с) Дмитро Биков.

Але в будь-якому разі, найкраще про автора говорять його власні книжки. І “Алмазний мій вінець” навряд чи залишить вас байдужими. Читайте із задоволенням та діліться враженнями.