Історія йде під воду: на Одещині зникають унікальні козацькі кладовища з кам’яними хрестами

Ключові моменти:

• На Одещині збереглися козацькі кладовища XVII–XIX століть — від Шкодової гори в Одесі до берегів озера Сасик і Буджацьких степів
• Більшість таких місць не мають охоронного статусу, руйнуються від часу, ерозії берегів або людської байдужості
• Куяльницький некрополь є одним із найцінніших: тут збереглися сотні кам’яних хрестів десятків форм і старовинні написи українською мовою
• У Сичавці давні козацькі поховання опинилися поруч із могилами воїнів сучасної війни — символ тяглості боротьби за південь України

Щоб створити цей матеріал, журналіст «Одеського життя» Юрій Федорчук дослідив польових спостережень, архівних описів та коментарів дослідників. У тексті використано дані науковців Михайла Болтенка, Романа Шувалова, Ігоря Сапожникова, а також пояснення одеського дослідника Владислава Масленка щодо історії Куяльницького некрополя.

Довідка «ОЖ»: кам’яні хрести від Шкодової гори до берегів Сасика

Місць з могилами українських звитяжців-козаків XVII-XIX століть в Україні нараховується не одна сотня. На Одещині унікальні некрополі з кам’яними хрестами знаходяться в Одесі, у селах Нерубайське, Усатове, Глибоке, на березі озера Сасик тощо.

Більшість старих козацьких цвинтарів лишаються без статусу і зберігаються завдяки громадам і місцевим активістам. Десятки кладовищ перебувають у занедбаному стані або руйнуються, бо держава не бере їх під охорону.

Лише два некрополі на Одещині станом на 2021-2025 роки визнані та занесені до реєстру як пам’ятки культурної спадщини (історії). Це Єврейське кладовище у Білгороді-Дністровському та Куяльницький козацький цвинтар Сотниківської Січі.

Найстаріший та зі статусом

Десятки тисяч запорожців після ліквідації Запорозької Січі розселялись по Тилігулу, біля Хаджибею і Балти, у пониззі Дністра, від Аккермана до Бендер, зокрема Буджаку, в дунайських гирлах – у Вилковому, Кілії, біля Тулчі та Галаца.

Неподалік Хаджибейського лиману на Шкодовій горі козаки заклали цвинтар.

Куяльницьке кладовище займає 16 гектарів території колишнього поселення Куяльник, звідки й походить назва. Усього тут збереглося понад двісті хрестів, деякі з яких – мальтійські, частина – грецькі, заокруглені, з півмісяцем, чотириконечні, шестиконечні та восьмиконечні. Фахівці стверджують, що тут є 32 види унікальних за формою надгробків.

На найстарішому хресті є дата – 1791 рік. Згідно напису, там поховане немовля на ім’я Іоан.

Усі написи зроблені здебільшого українською, з домішками староцерковних слів. Більшість прізвищ – українські, 18 імен однофамільців або прямих нащадків запорозьких полкових старшин, є й прізвища гетьманів та генеральських осавулів, а також такі, що походять від назв запорозьких куренів.

І скажіть після цього, що Одеса завжди була «русскоговорящей».

На кладовищі немає сучасних поховань. Найпізніші могили датовано 1965 роком.

Що врятувало від знищення понад 500 хрестів?

Куяльницьке козацьке кладовище є пам’яткою каменотесного мистецтва з понад пів тисячею унікальних хрестів.

Першим на цвинтар як на предмет культурної спадщини звернув увагу археолог та директор Одеського історико-археологічного музею Михайло Болтенко. У 1920-х роках він проводив розкопки пам’яток Усатівської культури та почав фіксувати цвинтар. Інтерес до кладовища відновився у 1980-1990-ті роки завдяки роботам краєзнавця Романа Шувалова. Він видав брошуру з описом могил, малюнками та позначками з розташуванням. Згодом цим питанням займався Ігор Сапожников, який узагальнив свої дослідження у праці «Кам’яні хрести Степової України (XVIII – перша половина XIX ст.)», виданій у 1997 році.

Дослідники були переконані, що на цвинтарі хоронили спочатку вихідців із Запорозької Січі, які тут оселилися після її ліквідації, а згодом і чорноморських козаків та тих, хто не пішов на Кубань у 1792 році.

Що ж врятувало цей цвинтар від знищення?

Одеський науковець-дослідник Владислав Масленко пояснив, що цвинтар Сотниківської Січі врятувало те, що на Шкодовій горі було збудовано нафтопереробний завод. У 50-х роках частину місцевих жителів відселили.

Боротьба за статус історичної пам’ятки велася науковцями і патріотами з 2016 року, і лише п’ять років тому в Мінкульті вирішили внести об’єкт до Держреєстру нерухомих пам’яток культурної спадщини. Щоправда, отримання статусу для кладовища поки що нічого не змінило.

Сасик змиває нашу історію

На березі озера Сасик ще збереглася унікальна пам’ятка південного степу, що зникає буквально на очах. Берег підмивають хвилі, які поглинають кам’яні хрести XVIII-XIX століть, а кістки і трухляві труни виступають із ґрунту.

У другій половині минулого століття радянські інженери вирішили «опріснити» лиман Сасик, але вода залишилася солоною, площа лиману збільшилася, а береги почали все більше розмиватися.

Кістки й хрести стали сповзати в лиман. Береги намагалися укріпили гранітними брилами у 2006-2008 роках, але зсуви ґрунту продовжуються й досі.

Ташується цвинтар за 15 кілометрів від Татарбунар, у селі Глибоке. Це місце не внесене до реєстру пам’яток і не має захисту, хоча його історія тісно переплетена з долею буджацьких козаків та поселень, що існували тут протягом століть.

Читайте також: Запорізька Січ на Одещині – де козаки залишили свій слід в історії регіону

Беззахисне – значить нічийне

Колись на цьому місці існувало татарське поселення Самсонд, знищене під час російсько-турецької війни 1806-­1812 років.

Коли за Бухарестською мирною угодою територія Буджаку увійшла до складу Російської імперії, тут виник хутір Нестора Будецького. Приблизно у 1820 році новопоселенці-болгари назвали поселення Ескііплос. Після того як частина Буджаку перейшла Молдавському князівству, вони виїхали в Таврію, а їх змінили молдавани та нащадки козаків Задунайської Січі, які й започаткували козацьке кладовище на березі лиману.

Цвинтар характерний для степових регіонів півдня: дерева тут бракувало, тому хрести вирізали з місцевого вапняку. Більшість надгробків датуються XIX століттям.

У 1990-х археолог Ігор Сапожников зафіксував і у селі Білолісся Татарбунарської громади декілька лапчастих козацьких хрестів та рідкісну стелу, подібну до надгробка кошового отамана Івана Сірка.

Рідкісні саркофаги кладовища у Булдинці

Команда громадської організації «Україна Інкогніта», яка зокрема займається вивченням козацьких кладовищ Одещини, зафіксувала ще одне унікальне за архітектурною цінністю козацьке кладовище – у селі Булдинка Лиманського району.

Цей об’єкт є справжнім відкриттям, адже саркофаги та надгробки, які є на цвинтарі, трапляються на старовинних українських некрополях надзвичайно рідко. Дослідники наголошують, що архітектура надгробків має суто українське походження. ГО «Україна Інкогніта» також запустила власний проєкт «Старовинні цвинтарі України», в рамках якого планує зробити зокрема і 3D-моделі старовинних кладовищ.

Некрополь у Булдинці є ще одним яскравим свідченням того, що українська історія на півдні країни значно глибша та багатша, ніж це намагалися подати раніше.

Сичавка: могили сучасних захисників біля кам’яних хрестів

Неподалік села Сичавка розташоване головне військове кладовище Південнівської громади, яке має дивовижну почесну варту.

Тут могили сучасних захисників України мовчазно стережуть вкриті лишайниками та плямами давні козацькі кам’яні хрести. Так склалося, що тут зустрілися поховання козаків та могили їхніх нащадків. Зазначимо, що давні хрести мають статус «переселенців» – це перепоховання козаків із цвинтаря сусіднього села Григорівка. Цей некрополь частково був зруйнований обвалом надзаплавної тераси Малого Аджалицького лиману, тож близько 2010 року поховання, які вціліли, перенесли. Причому перенесли не лише хрести-надгробки, але й ексгумовані рештки козаків.

Мабуть, подібне варто зробити і з некрополем біля села Глибоке.

Цифра

В Одеській області нараховується понад 4,5 тисячі об’єктів культурної спадщини та близько 1679 пам’яток археології.

Нагадаємо про козацьке кладовище, якому більше 200 років, може зникнути через безглузді причини.

Раніше «Одеське життя» розповідало про кам’яні хрести Шершенців на Одещині – звідки вони та що розповідають про Рахманський Великдень.