П'ятдесят років тому 18-річний Григорій та 17-річна Валентина побралися таємно від батьків. Чому вони заховали Свідоцтво про шлюб, як жили у розлуці, чим годували дітей у скрутні дев'яності та чому меншу доньку в родині досі називають «татовий хлопчик»?
Золоте весілля
Журналістка «Одеського життя» Антоніна Бондарева розповідає історію Григорія та Валентини Журків із Рені, які восени 2026 року відсвяткували золоте весілля. Він присвятив десятиліття роботі в порту та на Дунаї, вона пропрацювала на залізниці 40 років.
За пів століття подружжя пережило розлуку, матеріальні труднощі й роки, коли доводилося заробляти на життя за кордоном. Тепер їхні три доньки живуть у США, Німеччині та Молдові, а найбільше бажання батьків — зібрати всю родину вдома після завершення війни.
Ключові моменти:
Восени цього року мешканці міста Рені Григорій та Валентина Журка з ініціативи близьких друзів відсвяткували золоте весілля.
Вона – залізничниця із 40-річним стажем, він – портовик, який віддав Дунаю та причалам цілих пів століття. А результат цього міцного союзу – три красуні донечки та шестеро онуків.
– Ми розписалися потайки від батьків, – розповідає Григорій. – Я йшов до армії й боявся, що втрачу таку красуню.
– Я була наймолодшою донькою, виховували мене суворо. Вийти заміж у 17 років за юнака, якому лише 18? Та батьки б і слухати не стали про таку ідею, – з посмішкою згадує Валентина.
– Я побачив її на танцях у Клубі моряків – і втратив спокій. Чергував на перехрестях, усі очі прогледів, аби лише її зустріти, – згадує Григорій.
– І ось в одну суботу батьки нарешті змилостивилися й відпустили мене в Клуб моряків, – розповідає Валентина. – Оголошують білий танець. Під стіною туляться хлопці – і я рушаю до них. Не знаю чому, запросила Григорія. Напевно, просто спіймала його палаючий погляд.
– Від щастя я був на сьомому небі. Зрозумів: це доля. І зізнався, що шукав її цілий місяць.
Паспорти зі штампами та свідоцтво про шлюб молодята надійно заховали й розійшлися по своїх домівках – робити вигляд, ніби нічого й не сталося.
Так минув місяць. Але конспірація дала збій: Валя не витримала й розкрила секрет старшому брату. Той подивився паспорт, переконався на власні очі в неймовірному і тримати в собі таку новину не зміг – батьки про все дізналися того ж вечора.
– У мами від потрясіння аж виразка шлунка відкрилася, – згадує Валентина. – Батьки поставили ультиматум: «За хвіртку не вийдеш, поки не прийде Григорій. І неодмінно з батьками».
Батьки молодят вирішили діяти за всіма правилами: свати прийшли, стіл накрили, на сімейній раді вирішили зіграти хоча б скромне весілля. За тогочасними мірками 160 гостей – це було так, суто свої, по-сімейному.
У дворі розтягнули брезентовий намет, а родичі й сусіди позносили свої найкращі килими, щоб традиційно прикрасити його зсередини.
– На весіллі грав циганський ансамбль із скрипалем-віртуозом. Гуляли три дні, з усіма місцевими викрутасами, – згадує Григорій. – А вже за тиждень у тому ж самому наметі влаштували мої проводи в армію. Отже, ми встигли пожити як подружжя лише тиждень.
Григорій потрапив на Північний флот на цілих три роки. Валя залишилася жити у свекрухи зі свекром і влаштувалася працювати на залізницю приймальницею-здавальницею. З кожної зарплати дівчина збирала коханому посилки в далекий Мурманськ: купувала смаколики – шоколадні цукерки, маслини, а для імунітету щедро всипала міцного часнику.
Паралельно Валя скуповувала кухонний інвентар. За три роки зібрала повну колекцію приданого, від чайних ложечок до чавунних казанів.
Після повернення Григорія, який знову пішов працювати в Ренійський порт, народилася донечка Юлечка, і молода сім’я вирішила: пора будувати власну хату. Для цього взяли ділянку на околиці міста.
Будівельні матеріали тоді були диким дефіцитом – чергу за ними займали з вечора. Брали кредити, економили на всьому. Щоб не витрачатися на бригаду, Григорій робив усе сам: від фундаменту до зварювання ажурних воріт зі шматків арматури. У вихідні підтягувалась на допомогу родина.
– Мене ніхто будівництву не вчив, – каже голова сім’ї. – Але коли хочеш мати свій дім – станеш і ковалем, і муляром. Щоб купувати будівельні матеріали, брали кредити. Економили на кожній копійці, одягалися скромненько, їли, що було, – так горіли бажанням якнайшвидше зайти у свій дім.
За два роки після Юлечки народилася Настюша. А ще через вісім років лікар на УЗД впевнено сказав: «Вітаю, у вас буде син!».
Це були 90-ті. Пелюшки – тільки за талонами. Щасливі батьки в очікуванні синочка скупили все блакитне: від чепчиків до стрічки на конверт. І ось настав довгоочікуваний день.
– Пізній вечір, я на зміні в порту. Телефоную в пологовий: «Народила?». Відповідають: «Так, вітаємо, у вас дівчинка!». Я аж остовпів: «Ви наплутали, подивіться уважніше». – «Папашо, у вас дівчинка, заспокойтеся!», – пригадує Григорій.
Закінчивши роботу о шостій ранку, спантеличений Григорій узяв сапку й поїхав на город за місто.
– Він сапав той город до десятої вечора, шістнадцять годин поспіль. З того розпачу винищив геть усі бур’яни, – сміється Валентина.
Треба було обирати ім’я.
– Я подумав: а чому б третю доньку не назвати на честь дружини? – згадує Григорій. – Так і записав і отримав свідоцтво про народження Валентини Григорівни. Поставив кохану перед фактом уже вдома.
– Для мене це був шок, – каже Валентина. – З одного боку – приємно, а з іншого – ну як це, дві Валентини в одній хаті? Невже мало красивих дівочих імен? Від тих переживань у мене того ж дня пропало молоко. Три місяці я взагалі не могла змусити себе назвати дитину по імені. Потім домовилися: я буду Валентина, а вона – Валюшка. Але чим годувати малечу? На полицях магазинів у ті роки були лише оцет і сірники. Це був найважчий період у нашому житті.
– Наш сусід постачав продукти для портового кафе й десь на складах знаходив для нашої Валюшки дитячу суміш «Малюк», а пізніше ми купили козу, – згадує Григорій. – Меншеньку всі так і кликали: «Татовий хлопчик». Вона й сама себе так називала.
На світанку незалежності зарплату в порту затримували майже на рік. Григорій, як і багато хто тоді, поїхав на заробітки до Польщі – треба було піднімати дітей.
– А ми з доньками вставали о п’ятій ранку й чалапали на свої дві ділянки за містом, – згадує Валентина. – Думали: наш тато важко заробляє, і ми маємо тримати марку. Намагалися вирощувати овочі, правда, наш урожай часто збирав хтось інший. А ще тримали свиней, гусей, качок.
– На моє 55-річчя старша донька, яка вже жила в Америці, подарувала нам круїз Європою, – продовжує Валентина. – Але на кого залишити городи? Звісно, на менших доньок. Але дівчата сказали: все, досить цієї марної праці. І ми ті ділянки нарешті продали.
Завдяки дітям Григорій та Валентина побачили світ: Юля з родиною живе в США, Настя – у Німеччині, а Валюшка – у Молдові.
– Зараз у нас п’ять онуків і одна онучка, – розповідає Валентина. – Старша донька своїх двох синів назвала на честь дідусів – Григорієм та Володимиром. Ми до них у США літали чотири рази. У наших валізах завжди були на подарунки онукам книжки та українські цукерки, які вони вважають найсмачнішими у світі. До речі, в онука Володимира є смілива мрія – зробити політичну кар’єру й стати президентом Америки. У свій 21 рік він уже створив партію й готується до виборів у Сенат.
Зараз Валентина вже на заслуженому відпочинку, а Григорій досі в строю – працює в Дунайському пароплавстві на буксирі.
Нещодавно за наполяганням друзів вони відсвяткували золоте весілля – зі справжньою урочистою церемонією. Валентина знов одягла фату й сяяла від закоханого погляду чоловіка. Вони знов почули марш Мендельсона, ставали разом на рушник та станцювали зворушливий вальс.
Від близьких, друзів, численних колег пролунало багато вітань. Шкода тільки, діти й онуки не змогли приїхати на золоте весілля.
– Сподіваємося, що війна закінчиться, і діти нарешті зможуть зібратися в батьківському домі. І своє діамантове весілля ми зустрінемо разом з дітьми, онуками й навіть правнуками, – підняв тост Григорій.
Раніше ми розповідали про художницю, яка пережила окупацію, залишила Британію та оселилася в Рені.
Читайте також: «Ватажок місцевої мафії»: чому все село на Одещині слухає священика
Сьогодні вдень, у п’ятницю, 23 жовтня 2026 року, в Одесі пролунав вибух на тлі загрози… Read More
23 жовтня минає 85 років від однієї з найтрагічніших подій в історії Одеси. У 1941… Read More
Румунія прискорить розвиток систем спостереження за Чорним морем і посилить протидію морським мінам та безпілотникам.… Read More
Міська афіша на найближці вихідні та початок наступного тижня пропонує насичену палітру вражень: від ретроспективи… Read More
Чи готові батьки змінювати школу заради безпеки дітей? Опитування показало, що для 54% респондентів безпека… Read More
Берлін, Прага, Краків і Мюнхен стануть доступнішими для пасажирів завдяки пересадкам у польському Перемишлі. Укрзалізниця… Read More
