Наша країна – найкраща у світі. Головним її багатством є люди. Сміливі, цілеспрямовані та толерантні. Відомо, що національний склад громадян України рясніє етнічним розмаїттям. Ми всі такі різні, зі своїм колоритом, своїми звичаями, і всі щиро любимо свою країну і боремося за свободу України.
Єва та Андрій Лейнвебери
Вимушене переміщення людей через воєнні дії сьогодні ще більше оголює і демонструє цей факт. Про це та про любов до людей та тварин — наша сьогоднішня історія.
Єва та Андрій Лейнвебери – молоде подружжя. Їй — 22, йому — 35. Вони народилися у Мелітополі. Там їх з’єднала велика любов до коней.
— Моя любов до коней почалася з п’яти років. Дуже добре це пам’ятаю. Коли ми вперше прийшли на стайню і старші хлопці посадили мене на кобилу, без сідла, без вуздечки. Сказали: не хочеш упасти, тримайся за гриву. І я помчав. Вона кілька кілометрів пробігла в галопі, потім розвернулась і вже бігла риссю. У мене загорілися очі і я зрозумів, що саме цим маю займатися, — почав свою розповідь Андрій.
А з 13 років він вже із тренером займався джигітуванням. Згодом на свій перший виступ із кінним театром поїхав до Вінниці. Опанував це ремесло і зараз робить все, щоб навчати інших.
Джигітування означає особливий стиль їзди вершника, який виник на Кавказі і в Центральній Азії, а також популярний у середовищі козаків, які перейняли його від народів Кавказу.
На запитання про своє незвичайне прізвище Андрій розповів:
— Мого прадіда звали Крістіян Лейнвебер. Батьки розповідали мені, що він був німцем і відмовився воювати за фашизм під час Другої світової війни, згодом переїхав до Радянського Союзу, зустрів прабабусю та тут і залишився.
Поки ми спілкувалися з Андрієм, Єва розмовляла з кіньми і про щось з ними домовлялася. Адже у них дуже давні дружні стосунки.
— З дитинства ми з бабусею любили ходити до парку. Мама давала нам гроші, і я їх всі витрачала на те, щоб покататися на всіх конях. Тому, побачивши таку мою закоханість у цих тварин, батьки на одинадцятиріччя подарували мені Нормика. Він тоді був ще лошам, — ділиться дівчина.
Сьогодні Нормику вже 12 років, він спортсмен і дуже любить стрибати.
— У нашому місті лише я займалася заїздкою не дуже спокійних коней. Конкур — це подолання перешкод на коні. Це змагання на час, на частоту та якість стрибків. Цьому навчаю й наших учнів, — продовжує розповідь молода спортсменка.
У Мелітополі Андрій та Єва створили кінний клуб та прищеплювали любов до коней дітям та дорослим. Він пропрацював майже півтора року. Але повномасштабна війна порушила їхні плани.
— 24 лютого о 04.25 ми прокинулися від вибухів. Росіяни були в нашому місті і поставили перед кооперативом моїх батьків вежу з «Градом», яка стріляла по летовищу. І ми під цим обстрілом разом з конями бігли в іншу частину міста, щоб їх уберегти. Не було взагалі що їсти коням. Вони їли солому. Російські окупанти не давали провезти сіно, бо думали, що ми перевозимо українських військових. Не пропускали і спалювали дуже багато сіна, яке б могло піти на корм тваринам.
При цьому вивезти кілька коней з окупованого Мелітополя було дуже складно.
— Раптом на нас вийшов водій з Ізмаїла. Ми перевозили коней у звичайній фурі. Коні випадали то в один, то в інший бік, і нам доводилося постійно їх виправляти. Шлеями, якими ми їх прив’язали, вони сильно розтерли собі боки. Ми об’їжджали Херсонську область полями, повз Чорнобаївку. Там були дуже гарячі точки, тож треба було їхати дуже швидко. І треба було їхати майже на боці. Одна сторона була надто високою, а інша — дуже низькою. Нормик був з боку водія, і його просто задавлювали двоє коней. Він дуже кричав. Інші – трохи побили собі ноги та стерли боки, бо були прив’язані, щоб не зламати собі нічого. Це було дуже тяжко. Ми три доби їхали, коні майже нічого не їли. У них були корми, але в дорозі вони їсти не могли, — з болем згадувала Єва.
Сьогодні подружжя мешкає неподалік Ізмаїла і вже має друзів, нових знайомих, товаришів, які з радістю їм допомагають. Оскільки коні – це не маленькі тварини, не котики і собачки, їх складно прогодувати. Тому Єва з Андрієм вирішили займатися тут прогулянками, фотосесіями для людей, щоб вони приходили до коней і могли трохи розвіятися.
— Так, ми беремо за це трохи грошей, аби прогодувати коней. Ми дуже багато в чому собі відмовляємо, щоб було що їсти нашим улюбленцям, — каже Андрій. — Коні ж вважаються найкращими психологами в природі, адже весь негативний настрій та енергетику переймають на себе. На цьому і ґрунтується іпотерапія. Просто прийти, побути поряд з ними, відволіктися від усього. А коли виїжджаєш на прогулянку – це воля, це вітер, грива у них розвивається, і ти забуваєш про все.
Молода пара вирішила залишитися в Ізмаїльському районі. Наразі з ними перебувають п’ять коней, але в окупації знаходяться ще троє, яких вони сподіваються найближчим часом вивезти і далі продовжувати справу свого життя.
Читайте також:
Завтра, у суботу, 21 вересня 2024 року, в Одесі та Одеській області очікується ще більше… Читати далі
Вагонка з натуральних порід дерева - саме той матеріал, який дозволить створити в будинку затишок… Читати далі
На честь Дня міста Рені жителі Ренійської громади провели благодійний ярмарок на підтримку ЗСУ, в… Читати далі
З російського полону повернувся захисник Маріуполя, воїн Національної гвардії України балтянин Нікіта Тітов. Коли він… Читати далі
Українська фауна нині переживає безліч викликів. Війну, кліматичні зміни та агресивну діяльність людей. У цьому… Читати далі
Саврань — столиця лісової перлини Одещини — ташується в межиріччі річок Савранки та Південного Бугу.… Читати далі
