Історії українських біженців: «Сумую за свободою та простотою, що була вдома, в Одесі»

За два дні до війни я мала передчуття того, що має статися щось страшне. Перед війною я лікувалася від трирічної депресії і буквально у січні моя психіатр сказала мені, що я здорова.

Переломним моментом мого рішення поїхати стали вибухи, від яких мій будинок ходив ходуном та сирена, яка постійно вила. Моя психіка перестала нормально сприймати все, що відбувається. А жила я неподалік 411-ї батареї.

Вже 8 березня я виїхала з країни: мій шлях був Одеса – Ізмаїл – Італія – Німеччина. Спершу я планувала перечекати війну у свекрухи в Італії. А кінцевою точкою виявилася Німеччина. Мій чоловік моряк, але через проблеми зі здоров’ям його списали з судна до мене до Італії. До Німеччини ми потрапили під час пошуків роботи.

Виїжджала я до Італії двоповерховим автобусом через Ізмаїл. На місцеву автостанцію приїхало близько шести таких автобусів: три в Італію, два в Польщу та один у Молдову, і всі ущерть. Найбільшою проблемою було перетин кордону з Румунією. Величезна кількість машин та автобусів. Кожного, хто їхав своєю машиною, ретельно доглядали. Якщо у людини немає закордонного паспорта або паспорта нового зразка, перетин кордону затягувався ще на дві години, якщо у дитини немає документа, то це ще дві години. Перед нами був автобус із дітьми, який тримали понад 12 годин, бо не вистачало якихось документів. У мене та інших в автобусі були закордонні паспорти, тому від моменту заїзду на автобан до дозволу в’їзду пішло всього п’ять годин.

Стаття на тему: Щоденник переселенця: «частка України оселилася в Бухаресті»

Дорога до Італії зайняла понад дві доби. Там я зупинилася біля свекрухи в самій глибинці, де немає роботи, ні можливості інтегруватися в середу, ні спокійно виїхати до міста. Через два місяці разом із чоловіком ми вирішили поїхати до Німеччини. Туди ми летіли дві години літаком, квитки купували самі, на руках були тільки закордонні паспорти.

У Німеччині є колосальна підтримка українців. На кожному вокзалі є синьо-жовті стрілочки, які показують, куди йти, якщо ти біженець, і волонтери завжди допомагають. Якщо тобі ніде жити і немає роботи, то ти йдеш до «Червоного хреста», де тебе реєструють, годують, консультують і за бажанням відправляють до тимчасового табору для біженців. Якщо тобі є де жити, ти робиш купу інших документів для законного перебування в країні.

Нам довелося пожити у таборі для біженців. Не скажу, що це був приємний досвід, але це все ж таки краще, ніж жити під обстрілами. Окреме житло спочатку надають багатодітним сім’ям та людям з обмеженими можливостями. Якщо ви звичайна сім’я з двох людей, житло шукаєш собі сам чи чекаєш на чергу, а на це можуть піти місяці. Я шукала його, сидячи в таборі для біженців через спеціальні сайти нерухомості, але відповіді не було. А коли з нами, нарешті, зв’язався оператор одного з таких сайтів, то англійською проанкетував нас і поставив запитання: про здоров’я, сертифікат, що підтверджує щеплення від коронавірусу, якого числа виїхав мій чоловік із країни та інше. Вже за дві години зателефонували господарі, які запропонували кімнату на необмежену кількість часу.

Наразі від держави ми отримуємо соцвиплату у розмірі 400 євро на людину. Фінансову допомогу виплачуватимуть півроку, після чого потрібно подати заявку на її продовження. Також допомагають сплатити знімне житло та курси німецької мови – коштують вони 200 євро на місяць і йдуть півроку.

Читайте також: Дорожні нотатки «Одеського життя»: як українці в Празі допомогу отримують

З роботою в Німеччині складно: щоб отримати дозвіл, ти маєш оформити безліч документів, через офіційний сайт призначити зустріч до держустанови, щоб подати документи на тимчасове житло та отримати дозвіл на роботу.

Щодо проблем з мовою в країнах Європи. Я вільно розмовляю англійською, але, перебуваючи в Італії, мені не попалася жодна людина, яка б знала хоч якось цю мову. У Німеччині ми були у чотирьох містах, і з мовою проблем не було. Є російськомовні німці, які розмовляють із сильним акцентом. Є російські німці, з якими ми стикалися, а також багато українських біженців. Зараз ми з чоловіком вчимо німецьку.

Ми часто говоримо про війну із сім’єю, в якій живемо. У перші тижні я розповіла абсолютно все, що відчувала, бачила, чула, перебуваючи в Україні. Вони та вся їхня родина прихистили у себе кілька родин з України та завжди стежать за новинами. Корінні німці розвішують прапори України скрізь, де тільки можуть: на балконах, вивісках, графіті на стіні, у вікні дитячого садка, книжкових магазинах одягу. Часто зустрічаю цілі вивіски, де пишуть: «На жаль, ми не говоримо українською, але ми готові вам допомогти всім, чим зможемо».

Стаття на тему: Щоденник переселенця: що чекало на одеситку в Гамбурзі

Але є у Німеччині та інші жителі – російські німці. Це ті самі зомбовані, скривджені життям патріоти, які нас ненавидять за те, що ми живемо за рахунок їхніх податків.

До речі, з приводу телебачення в Німеччині: раніше був телеканал, який транслював російські новини, з початком війни його заблокували.

Я дуже сумую за тією свободою та простотою, що була вдома – в Одесі, в Україні. Сумую за рідними. В Україні залишилися всі наші родичі: у когось робота, хтось корінням приріс до будинку, хтось не може залишити кохану людину, а в когось скоро буде малюк. Але ми регулярно підтримуємо зв’язок через месенджери.

У нас із чоловіком є план, який ми хочемо виконати за два роки у Німеччині. Це стосується професійного зростання та набуття навичок, які ми хочемо використати в Україні. Але хто знає, може, через рік ми кинемо все і повернемося додому…

Інші статті на тему:

• Історії українських біженців: майстер із Маріуполя, якому «пощастило»;
• Історії біженців: «Я начебто в Європі, але за відчуттями, що я в Одесі на Слобідці…» (фото, відео);
• Щоденник переселенця: «Було холодно та голодно, але відчувалася безпека»;
• Одеситка у Португалії: «Не знаю, чи повернуся я додому».

Підготувала Анастасія Єпурь