Історії біженців: «Я ніби в Європі, але таке відчуття, що в Одесі на Слобідці…» (фото, відео)

Діана, 22 роки: «Я ніби в Європі, але за відчуттями, що я в Одесі на Слобідці…»

Поїхала після того, як у Миколаєві розбомбили будинок брата

У перший день війни я намагалася не піддаватися паніці та ажіотажу, я заспокоювала всіх рідних та близьких, але всередині було страшно. Не за себе, а за батьків та доньку, якій лише два роки. Виїжджати з України я не планувала, але чим ближче була війна до Миколаєва, а значить і до Одеси, тим більше мене вмовляли взяти дитину та поїхати. У Миколаєві в мене жив брат із сім’єю. Дружину з дітьми він відправив до Європи, сам залишився. Їхній будинок розбомбили. Я сама ж родом із Білгород-Дністровського.

Виїхала я 14 березня в Болгарію, а саме в Софію, тому що тут живуть мої родичі, які погодилися надати нам притулок на кілька тижнів. Дорога була дуже складною: їхали всю ніч в автобусі і довго стояли на митниці в Болграді. Я ніколи не забуду, як п’ять годин носила доньку на руках навколо автобуса, щоб вона не плакала. Виїжджала я за українським паспортом та свідоцтвом про народження доньки, але нас легко пропускали на всіх кордонах. Автобус у Болгарію був платний — 50 євро з особи, але з мене взяли 100 євро, бо була дитина, хоча за законом вони не мають права брати гроші.

З господарями квартири спілкуюся трьома мовами

У Болгарії спочатку було важко, я не розуміла, що вони говорять від слова «зовсім», незважаючи на те, що моя мама болгарка. Говір помітно відрізняється, доводиться вчити все з нуля, але в магазин я вже можу ходити сама! Зараз болгарською вже трохи краще розмовляю, розумію практично все. Пощастило з господарями квартири, вони в школі вивчали російську і з ними ми спілкуємося трьома мовами (російська, англійська та болгарська).

Квартиру знайшла через «Фейсбук»: розмістила оголошення, що шукаю в Софії квартиру і перший, хто відгукнувся, став моїм орендодавцем. В місяць мені потрібно платити 250 євро, але зараз з мене не беруть гроші, поки я не зможу працювати, і моя мама не відновиться після складної операції. Мама через нерви хворіє, у неї виявили пухлину в нирці. В Одесі сказали, що операцію зробити не можуть і відправили до Києва, але я вирішила забрати маму до себе. Тут операція пройшла успішно, для українців навіть зробили знижку 50%.

Хочу працювати, але поки що доведеться жити на соціальну допомогу

У Болгарію я приїхала зі своїми грошима. Дуже хочу піти на роботу, але мою малу не беруть у садок, тому що їй лише два роки, почекати потрібно півроку. Зате скоро зможу оформити місцеву соціальну виплату. Навіть зробила для цього болгарську банківську картку. Яка сума буде поки що не знаю.

Продукти тут дорожчі, ніж в Україні, і їх вибор навпіл менший. Гречка — це взагалі щось незрозуміле для болгарів. Вони не знають, що таке Дія і що адміністративні послуги можна отримати віддалено. Я начебто в Європі, у столиці Болгарії, але за відчуттями, що в Одесі на Слобідці, тільки навколо гори.

Люди у яких винаймаю житло дуже допомогли мені з дочкою. Відразу ж привезли нам все найнеобхідніше для життя — багато продуктів харчування, посуд, побутову хімію та засоби для особистої гігієни. Син господині часто заходить до нас у гості з продуктами, я його пригощаю нашим борщем — він його просто обожнює! Ходила я і в центр допомоги для переселенців, там нам дали також досить багато продуктів, речей, іграшок та багато іншого. Я була в приємному шоці!

У Болгарії на всі раді українцям, але багато тих, хто підтримує

Коли я тільки приїхала до Болгарії, я зіткнулася з тим, як деякі місцеві жителі при слові «українець» демонстративно закочують очі. Тут багато таких, що втомилися від “цих українців”. Усі діалоги з такими місцевими однакові:

– Звідки Ви?

– З України…

– Ооооууу… співчуваю… Путін винний, але й Зеленський теж винний.

Тому я не дуже люблю говорити про війну тут, бо є ті, хто за «русню». Але були мітинги на підтримку України та їх організовують досі. Ті, кому соромно за перших, всіма силами намагаються нам допомогти і виступають проти війни. Це нескінченно приємно!

Я виїхала одна в іншу країну і мені дико не вистачає рідних та близьких. У Білгород-Дністровському залишився мій тато, я дуже за ним сумую. У будь-якому разі я дуже хочу додому в Україну, там добре, затишно, комфортно, все легко та доступно. У Болгарії всі дуже повільні, я відправляла своє резюме в різні онлайн-компанії, у мене через місяць тільки була співбесіда.

Підготувала Анастасія Епур

Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації грантового проєкту з NDF. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.