Інтерв’ю на операційному столі з медсестрою, що працює у хірургії понад п’ятдесят років

Операція мене очікувала нескладна, але знаєте, як почувається людина, яка має лягти на операційний стіл? Так, вона починає подумки писати заповіт.

І ось у найкрасивішій сукні (одягла її для хоробрості, але не допомогло) я стою в напівтемряві коридору лікарні — очікую, коли чергова медсестра визначить для мене ліжко-місце. Тремчу, як осиновий лист.

— Не хвилюйтесь! — раптом хтось гладить мене по плечу з ніжністю котячої лапки. Між білою шапочкою та марлевою пов’язкою, що закриває обличчя, блищать яскраво-блакитні очі.

— Все буде добре! — каже білий янгол, і я його впізнаю по зросту — не більше метра п’ятдесяти.

— Софія Спиридонівна? Це ви?

— Хіба змінилася?

— Ні. Але невже ви досі працюєте?

За маскою пролунав по-дівочому дзвінкий сміх.

Лежачи на операційному столі, я спостерігала, як хірургічна сестра готувала необхідне для операції.

— Софіє Спиридонівно, ми бачилися з вами років двадцять тому, тоді вам було п’ятдесят. Я це запам’ятала, бо здивувалась: ви працювали в операційній без окулярів.

— А я і зараз, у свої сімдесят, без окулярів працюю. Мабуть, у маму пішла: вона до похилого віку вдягала нитку в голку без окулярів.

До приходу хірурга в операційній все було готове: пацієнтка, тобто я, була спокійна як удав. Мене більше не кидало в холодний піт від виду пінцетів, ножиць, гачків, затискачів та іншого інструментарію, — адже мій янгол-охоронець була поруч. Більше того, я так освоїлася, що заявила про намір по ходу справи взяти інтерв’ю – адже наркоз буде місцевий.

— Ви у Софії Спиридонівни візьміть інтерв’ю: вона нас усіх у хірурги вивела! – відповів лікар, якого сестра одягала в стерильне. – Свою першу в житті операцію я зробив під її керівництвом. Сонечко, ти ж не будеш цей факт заперечувати?

— Так, я добре пам’ятаю вашу першу операцію, — відповіла медсестра, подаючи хірургові скальпель.

— А справа була ось як. У ті роки в Ренійському районі хірургів було багато, я довго вів прийом в амбулаторії. Мені було вже близько сорока років, коли з’явилося місце у хірургічному відділенні. Спочатку асистував іншим лікарям. Але ж треба колись починати самому. І ось завідувач відділення мені каже: «Там Сонечка все приготувала — починайте операцію, а я підійду».

— А мені він того дня сказав: «Сьогодні у нашого колеги перша самостійна операція, Сонечко, візьміть його в оборот!», — додала медсестра.

— Але про цю «змову» я не знав, – продовжував лікар. — Заходжу в операційну, пацієнта вже підготовлено, а старшого колеги все немає. І тут Соня каже: «Ви ж знаєте, що робити, — починайте!». І ми почали. Операція тривала близько години. Соня всю дорогу мене підбадьорювала: «Все йде за планом. Все добре!». Взагалі роль хірургічної сестри дуже важлива. Бувають операції складні, починаєш нервувати, часом і висловишся нецензурно. А наша Сонечка вміє знайти такі слова, що вся бригада заспокоюється.

— І як же пройшла ваша перша операція, лікарю?

— Благополучно. Хоча пропотів я увесь. Іду до кабінету – ледве на ногах тримаюся. Там сидить завідувач — повна попільничка недопалків, настільки він переживав за мене. «Розумієш, — каже, — поки сам не зробиш операцію, будеш в асистентах ходити». Я впав у крісло: «Дайте й мені сигарету», хоча ніколи у житті не курив. Ну що, Сонечко, все чисто?

— Чисто.

— Тоді шиємо.

Я й не помітила, як операція завершилася – а історія була в мене «у кишені».

* * *

Незабаром я згадала розповідь про медичну сестру, яка «всіх у хірурги вивела». І запропонувала членам комісії вручити титул «Людина року» Софії Спиридонівні Власовій, яка працює у хірургії понад п’ятдесят років — з того часу, як її примітив і призначив собі у помічниці легендарний у Придунав’ї хірург Михайло Романов, ім’я якого носить одна з вулиць Рені.

Пропозиція була підтримана одноголосно – і «маленька людина» великого значення Софія Власова стала «Людиною року». 

Урочистий момент вручення нагороди зал зустрів бурхливими оплесками – з любов’ю і повагою.