Два «Солов’ї»: історія батька та сина, які боронили Україну під одним позивним

Ключові моменти

• Стаття “Одеського Життя” розповідає про Віталія та його батько. Обидва стали на захист України та мали однаковий позивний — «Соловій».
• Віталій служив на Харківському напрямку, де зазнав важкого обмороження та трьох контузій. Його батько воював на Лиманському напрямку і загинув під час виконання бойового завдання.
• Сам Віталій зазнав важких поранень та зараз проходить реабілітацію. Після втрати батька він сказав: «Я співатиму за нас обох» — і сьогодні проходить реабілітацію.
• Історія двох «Солов’їв» є символом родинної мужності, пам’яті й незламності українських воїнів.

Про позивний “Соловій”, порятунок та травму

Віталій ніколи не думав, що матиме позивний батька. Коли його мобілізували, командир лише глянув у документи:

– Будеш «Соловій». Прізвище ж співуче.

Тоді Віталій ще не знав, що через пів року цей позивний отримає й батько. І що одного дня спів одного з них стихне назавжди.

На Харківському напрямку, де служив Віталій, земля постійно дрижала від обстрілів. Зима приходила рано, вітер різав до кісток, а небо так низько нависало, що здавалося, ніби торкаєшся його каскою. Віталій швидко звик до холоду, короткого сну та до того, що день починається не з кави, а з вибуху.

– Я зрозуміла, що він змушений триматись, – каже Віра, дружина Віталія. – Він майже ніколи не скаржився. Лише говорив: «Ми тримаємось. Сьогодні всі живі». І це була вся його надія.

Одного лютневого дня підрозділ Віталія потрапив під масований обстріл. Двоє бійців залишилися лежати просто на відкритій ділянці – поранені, без шансів дістатися укриття. Віталій і ще кілька бійців поповзли за ними. Сніг змішувався з землею, кулі свистіли поруч, але вони повзли – метр за метром, кілька годин поспіль.

– Він казав, страху не було. Лише одна думка: добратися до побратимів. Бо вони живі, і ми мусимо їх витягнути, – передає його слова Віра.

Коли операція завершилася, Віталій отримав сильне обмороження. Спочатку терпів, приховував від командирів, не хотів виглядати слабким. Продовжував службу, аж доки ноги зовсім не перестали слухатися.

– Я приїхала в госпіталь і побачила, як він усміхається, – каже Віра. – Стоїть, хоча й не може. І навіть у біді зберігає гідність.

Читайте також: Хто допоможе ветеранам повернутися до цивільного життя: як це відбувається у громадах Одещини та Хмельниччини

Як з’явився і назавжди замовк другий Соловей

Через пів року після мобілізації на фронт пішов і батько Віталія. Теж «Соловій». Вони воювали на різних напрямках: Віталій – на Харківському, батько – на Лиманському. Інколи Віталій казав дружині: «У нас тепер сімейний підряд. Нас два «Солов’ї». Один співає на сході, інший – на півночі».

Це було його джерелом гордості та надії. Але вже через два місяці батьків спів стих назавжди.

– Він дізнався про втрату дорогою з ротації, – згадує Віра. – Не плакав. Просто мовчав, закам’янів. Потім надіслав мені СМС: «Солов’ї не мовчать. Якщо один замовк – інший співатиме за двох. Я буду співати за нас обох».

Віталій згадує:

– Було страшно. Але думав тільки про те, що мушу вижити. Бо хтось має пам’ятати тих, хто не зміг.

«Я буду співати за нас обох»: життя після фронту

Сьогодні Віталій проходить реабілітацію. Три контузії даються взнаки: головний біль, шум у вухах, безсоння. Та Віталій тримається. Вже кілька місяців щоранку зустрічає Віру з усмішкою, каже, що головне – знову стояти на ногах.

– Він каже, що не герой, – розповідає дружина. – А я відповідаю: ти мій живий герой. Бо вижив і пам’ятаєш тих, хто не зміг.

Іноді вночі він здригається від снів, стискає руки, шепоче:

– Ми вивели хлопців.

Віра гладить його по голові й тихо повторює:

– Ти вже вдома.

Тепер він вчиться ходити з опорою, повільно, але впевнено. Каже, що мріє повернутися до побратимів – хоча б допомагати у госпіталі, бути поруч.

– Соловей має співати, навіть коли крила поранені, – усміхається Віталій.

Віра додає:

– Іноді чую, як він наспівує – ледь чутно, без слів. І тоді здається, що поруч звучить другий голос – батьків. Я думаю, – каже вона, – що його тато загинув, щоб син вижив. Щоб хоча б один Соловей співав далі.

Два «Солов’ї» – батько і син. Один замовк назавжди. Інший мусить співати за двох, нести їхню спільну пам’ять. У цьому співі – не лише біль, а й любов, яка виявилася сильнішою за війну.

Читайте також: 

• Захисник з Одещини розповів, як витримав три роки у полоні
• Танцювати, щоб вижити: як в Одесі танцетерапія рятує жінок під час війни
• Вогонь, втрати та надія: історія героя-захисника Юрія Чіріка