«Церенкуца» та Мерцішор: як молдавська культура живе на Одещині

Гастролюють і по підприємствах

– Усі традиції чудові, але мені особливо подобається Мерцішор, бо він символізує прихід весни, початок нового життя, – каже учасниця ансамблю Анна Кашу. – Це свято краси та кохання, що об’єднує всіх.

Ансамбль «Церенкуца» – незвичайний самодіяльний колектив. Він виступає не лише на сцені – його учасниці «гастролюють» по підприємствах та організаціях.

– Нам подобається відвідувати трудові колективи, – розповідає учасниця ансамблю Марія Катаной. – Ми вітаємо земляків із Новим роком, з Різдвом, співаємо колядки. А першого березня, на свято весни, даруємо мерцішори. Місія нашого колективу – зберігати традиції та передавати їх іншим. Найголовніше, щоб вони не загубилися.

– Ми хочемо з піснями нести добро, – наголошує учасниця ансамблю Оксана Тофан. – Як би нашій країні не було важко, треба, щоб люди відчували – життя триває.

Мерцішор – традиційне свято зустрічі весни у Молдові, Румунії, у молдаван України. Святкується 1 березня. Цього дня люди дарують один одному бутоньєрки із ниток білого та червоного кольору. Ця прикраса, як і свято, називається мерцішором.
У 2017 році свято та його символ у вигляді прикраси ЮНЕСКО включило до Списку культурної спадщини людства.

Пісня про курку завжди заходить на «ура»

У репертуарі ансамблю є чимало обрядових пісень.

– Мені подобається пісня «Гаїна» (курка), – розповідає ще одна учасниця ансамблю Надія Бікір. – Є така весільна традиція: перед тим як гості сядуть за великий стіл (молд. – маса маре), з боку нареченого виходять дві жінки з приготовленими курками на блюдах. Вони танцюють під цю пісню і подають одну курку куму, іншу – кумі. Куми розраховуються грошима і після цього гості сідають за трапезу.

Зараз, під час війни, широкі весілля не проводяться, тому коли ансамбль виходить із цією піснею, це сприймається на «ура».

Спочатку костюми позичали, а потім наколядували

Історія «Церенкуци» розпочалася у 2005 році, коли обласний центр національних культур проводив у Рені молдавський фестиваль. Євгенія Барган, яка очолювала молдавський відділ, попросила допомогти екс-начальницю відділу культури Марію Катаной та колегу Галину Никита-Кулю. Так було сформовано вокальну групу.

Після фестивалю Марія Катаной запропонувала: «Дівчата, а чому ми маємо розлучатися? Давайте й надалі йти разом».

Ансамбль назвали «Церенкуца» – селянка.

Перші три роки колектив позичав костюми у Новосільському Будинку культури, бо своїх не було.

– У 2009 році нас запросили на міжнародний фестиваль до Молдови, де ми посіли друге місце, – розповідає керівниця ансамблю Галина Никита-Куля. – Як винагороду нам вручили три тисячі леїв. На ці гроші ми купили тканину та почали шити костюми, багато зробили своїми руками – кроїли, вишивали.

Концертів було багато, і згодом ми вирішили, що нам потрібен ще один комплект. Де знайти кошти? Почали ходити колядувати. Колядували не лише у місті та селах Ренійського району, а й у сусідньому молдавському селі Джурджулешти. І непогано заробили.

На сьогоднішній день колектив має три комплекти костюмів, які доповнені теплими жилетами для виступів узимку, взуттям, прикрасами ручної роботи – тут вже допомагали шанувальники-спонсори.

«Червона калина» – молдавською

У репертуарі ансамблю здебільшого молдавські народні пісні, але колектив співає також українською та болгарською мовами.

Колектив удосконалив переклад пісні «Ой, у лузі червона калина» молдавською мовою – і вона увійшла до його репертуару.

Галина Никита-Куля каже, що колектив готовий виступати з концертною програмою на сорок і більше номерів.

– Ми дуже вдячні нашому неперевершеному маестро Михайлу Тєтрадову, який віртуозно акомпанує нам на акордеоні, – каже пані Галина.

Співала і школа, і всі колгоспні бригади

В ансамблі – люди різних професій. Як вони вирішили вийти на сцену?

– Так склалося, що у 2006 році я пішла від чоловіка. Можливо, це сумний момент, але, на мою думку, веселий, – розповідає свою історію Ганна Кашу. – Треба було чимось зайняти вільний час. Якось зустрілася на ринку з Галиною Никита-Куля, ми давно з нею знайомі, і я сказала: «Хочу співати!» Вона зраділа та повідомила, коли найближча репетиція.

– Я співаю все життя, – розповідає Єфросинія Бєрлінська. – Мій батько був неписьменним наймитом, але сам навчився грати на кларнеті та флуєрі (музичний інструмент типу флейти, поширений у Молдові та Балканських країнах – ред.). Вечорами він музикував, мама поралася на кухні, а я, мала, танцювала. Коли працювала в Орлівській школі, керувала хором на 120 голосів. У нас у селі співала не лише школа – я зібрала хор у кожній колгоспній бригаді. Голови колгоспів підтримували цю роботу. Ми об’їжджали тракторні бригади, ферми та інші ділянки під час обіду: я грала на акордеоні, а колгоспники співали. Такої самодіяльності не було ніде. У «Церенкуцу» я прийшла після важкої події у моєму житті – помер мій чоловік. Перед смертю він мені наказав: «Ти повинна співати». Пісня – вона лікує.

– Я співаю постійно – на кухні, коли по дому щось роблю. Йду вулицею – і співаю. Іноді думаю: ось хтось подивиться на мене збоку і скаже – в цієї жінки «не всі вдома» (сміється). А для мене не зрозуміло: чому людина щось робить – і не співає? – каже Галина Никита-Куля, керівниця ансамблю.

Оксана Тофан, Васіліса Рошка та Надія Бікір прийшли в ансамбль тому, що ще коли були школярками, танцювали та співали.

– Коли вийшла на пенсію, з’явився час, і я почала ходити на концерти до Будинку культури, – розповідає Васіліса Рошка. – Мені сподобалося, як виступає «Церенкуца», і якось після концерту я підійшла до них і попросила взяти мене до колективу.

Ревнуй – не ревнуй, а я співатиму!

Творча діяльність займає багато часу. Це репетиції, концерти, виїзди на фестивалі. Цікаво, а як ставляться до відсутності господарок їхні рідні?

– Мій колишній чоловік – не приховуватиму – не міг змиритися з моїми поїздками. Пам’ятаю, після виступу на Храмі села у Новосільському ми повернулися до Рені пізно ввечері. Мене проводжав колектив, а тоді в ньому були й чоловіки: почувши чоловічі голоси, ревнивий чоловік босоніж вибіг на вулицю, – сміється Надія Бікір. – Я з великим задоволенням беру участь у художній самодіяльності, дуже люблю всіх дівчат – вони такі оптимістки.

– Звичайно, спочатку члени моєї родини були незадоволені, але я пояснила, що мені подобається співати, – розповідає Оксана Тофан. – Я ходжу на репетиції, концерти – і забуваю про всі проблеми. Цей ансамбль дав мені можливість радіти життю.

– У мене двоє дорослих синів, і вони повністю схвалюють моє хобі, – каже Васіліса Рошка. – Коли ж треба виїжджати на фестиваль, а це завжди пов’язано з чималими  витратами, вони допомагають фінансово. Тож у мене велика підтримка вдома.

У кожній сумочці є ліки

Більшість учасниць ансамблю – жінки пенсійного віку. Поїздки на концерти насправді їм даються непросто. У кожній дорожній сумочці – пакет із таблетками, ампулами та шприцами.

– Коли ми їздили до Румунії, перед концертом мені стало так погано, що довелося викликати швидку, – розповідає Надія Бікір. – Я потрапила до лікарні, дівчата за мене дуже хвилювалися. На щастя, у концертній програмі наш номер був серед останніх. Прийшовши до тями, я повернулася на свято і вийшла на сцену.

– Я важко переношу дорогу, а з віком стало ще гірше, – розповідає Марія Катаной. – Але не маю права підвести колектив, тримаюся. Кожен із нас цінний. Наше завдання – всім бути у строю. Ця творча діяльність є свого роду таблетка для життя. Я дуже рада, що ми змогли зберегти свій колектив. Це не так легко, особливо в останні роки. Іноді на душі так важко, що співати зовсім не хочеться. А треба!

Читайте також: Півсторіччя листування: неймовірна історія дружби між Рені та Бухарестом.