Чоловіки проти, коліна теж: як жінки на Одещині позбавляються стресу на танцях

Ключові моменти

• Жінки Тарутинщини знайшли свій спосіб перезавантаження — не серіали й не соцмережі, а народні танці.
• Спочатку чоловіки не хотіли відпускати дружин на репетиції — жінка має бути вдома. Але тепер змінили думку.
• Найстаршій учасниці колективу «Гюльмянка» — 72 роки. Більшість танцюристок — жінки 40+, які не збираються старіти і танці в цьому допомогають.
• Танцюристки не отримують жодної копійки — все на власному бажанні. Головна проблема колективів — відсутність хореографів і дорогі сценічні костюми.
• Сільські колективи Одещини — не просто самодіяльність. Вони мають звання «народних», стають призерами міжнародних конкурсів і представляють регіон за кордоном.

Кожного тижня моя кума біжить в Будинок культури на репетицію.

– Поясни мені, що воно тобі дає? Краще б на дивані полежала, відпочила.

– Нічого ти не розумієш. Тільки там я й відпочиваю. Коли ми ставимо новий танець, я думаю лише про те, щоб запам’ятати всі рухи та правильно їх виконати, а не про всі проблеми: чим родину нагодувати, хворій матері допомогти, як там діти в Одесі та коли вже ця клята війна закінчиться. Я повністю переключаюся і отримую справжнє задоволення від того, що роблю.

Отже, поговоримо про найкращі танцювальні колективи Тарутинської громади та про дорослих людей, які знаходять в них свою розраду.

Танок Хоро танцюють всі

Ніна Шишкова, керівниця відділу культури, туризму та спорту Бессарабської селищної ради, творча людина – вона співачка, музикант, конферансьє. Багато років пропрацювала керівником Бессарабського Будинку культури.

– На Бессарабії завжди танцювали та танцювати будуть. Танець для нас – це символ єднання всіх народів нашого краю. Коли на святі танцюють хоро, то танцюють всі, незалежно від національності. У нас чудові танцювальні колективи, які з честю багато років несуть звання – народні. Це «Азалія» Яровського Будинку культури, «Талісман» Бессарабського, «Възраждане» Петрівського, «Натхнення» Вільненського. Саме вони – візитівка нашої громади вже понад двадцять років. Вони представляють громаду на конкурсах різних рівнів в Україні та за кордоном.

Найбільша наша проблема – це відсутність професійних хореографів. В галузі культури зарплати невеликі, отже молодь приїздить, попрацює та їде. Найчастіше керівником ансамблю стає жінка, яка певний час сама танцювала в колективі. Наприклад, зараз художнім керівником народного танцювального колективу «Надія» Бессарабського Будинку культури працює Тамара Крайняк, яка багато років танцювала в «Талісмані». Петрівський народний хореографічний колектив «Възраждане» веде хореограф Ірина Доломанжи, яка мешкає в Молдові. Вона приїздить з Твардиці – а це п’ятдесят кілометрів – на репетиції.

Є чудовий народний колектив «Копорани» Рівненського Будинку культури, але там вже шостий рік немає керівника, жінки збираються самі, танцюють те, що раніше розучували. Дуже багато в народному колективі залежить від керівника, адже наші танцюристи ніяких грошей не отримують, усе на власному ентузіазмі, бажанні.

Друга проблема – сценічні костюми. Як би чудово учасники колективу не танцювали, відсутність гарного сценічного вбрання все перекреслює.

Саме костюм передає особливості національних візерунків, допомагає виконавцям проявити виразність сценічного образу. Часто дівчата навіть шиють костюми самі, але справжній, яскравий сценічний костюм дома не пошиєш. Костюми разом із взуттям коштують дорого, і, на жаль, ми рідко можемо собі дозволити їх придбати. Зараз замовили комплект сценічних костюмів для танцювального народного колективу «Натхнення» і взуття для «Талісмана».

Моя мрія – поставити танець болгарських кукерів, який виконується в яскравих великих масках. Ми вже придбали в Болгарії чудові царвулі (національне шкіряне взуття), спеціальні дзвони для танцю зробив місцевий майстер, а маски шиє місцева майстриня з Бессарабського Ірина Башли.

Я дуже вдячна дітям, дорослим, що вони знаходять час і танцюють, беруть участь у концертних програмах, фестивалях, дарують людям радість, якої зараз так мало. Крім того, наші колективи стають призерами конкурсів. У листопаді вони знову захищатимуть звання народних.

• Танцювати, щоб вижити: як в Одесі танцетерапія рятує жінок під час війни

Чудовий вік – це 40+

Алла Цвяткова, професійний хореограф, художній керівник народного танцювального колективу «Талісман»:

– Цей колектив був створений для душі. Усе почалося з п’яти моїх добрих знайомих у чудовому віці 40 плюс. Якось зібралися, почали згадувати, як ходили на дискотеки, танцювали на весіллях, та жалітися, що немає де зібратися потанцювати. Так у 2014 році з’явився «Талісман». З часом склався колектив з 12 осіб. Основний костяк – це Марина Малєнкова, Тетяна Фучеджи, Наталія Попова, Світлана Лещенко, Оксана Нижник, Світлана Березовська, Алла Денєва. Це жінки різних професій, різної жіночої долі, яких об’єднала любов до танцю.

Перший танець, який ми поставили, був народний болгарський.

Спочатку репетиції проводили на сцені Будинку культури, потім нам зробили хореографічний зал. Для жінок – це можливість відпочити від буденних турбот, поспілкуватися, перезавантажитись. Ми не вважаємо себе старими – ми енергійні, життєрадісні, молодість душі ми продовжуємо танцем. Представляли Тарутинщину в Польщі, Румунії, Болгарії, в містах України. Зараз в «Талісмані» чотири групи – доросла, старша, середня і молодша. Мені з усіма групами цікаво працювати, однак моя улюблена – це доросла. Це моє натхнення, мої подруги, мої однодумці.

Чоловіки з характером, але й жінки – теж

Тетяна Синельникова, керівниця народного танцювального колективу «Натхнення» Вільненського Будинку культури:

– Наш колектив – один із найстаріших в колишньому Тарутинському районі, бо з’явився у 1997 році. Починався він саме з жінок, які люблять народні танці. Так склалося, що ліквідували базове підприємство «Рассвєт», де працювала більшість наших учасниць, і жінкам стало нікуди себе подіти. Зрозуміло, що в селі домашня робота завжди знайдеться, але ж  хочеться живого спілкування, активного відпочинку. Вільне – село з болгарськими звичаями. Спочатку чоловіки не хотіли відпускати своїх жінок на репетиції. Однак жінки теж з характером, тож змогли переконати чоловіків, що їм це потрібно для повноти життя.

Зараз чоловіки вже настільки звикли, що навіть питають жінок: «Коли вже та репетиція, щось ти занадто вередуєш».  В колективі танцюють десять жінок. У 2007 році наш колектив отримав звання народного. А потім ми стали лауреатами Міжнародного конкурсу в Болгарії. Репетиції проводимо два рази на тиждень, підлаштовуємося, кому коли зручніше. Тож буває вранці, буває ввечері. Танцюємо здебільшого болгарські танці, які мають характерні риси, рухи, фігури, притаманні саме вільнянцам. Останнім часом поставили нові хореографічні композиції. Наприклад, «На мегдані» – є такий вислів: «йду на мегдан», що означає в центр села. Ми постійно розвиваємося, освоюємо щось нове. Одне нас засмучує, що наші чоловіки не ходять на наші концерти в клуб, якось не прийнято це в селі. В глядацькому залі – одні жінки.

Два колективи – в одному селі

Тетяна Топал, художня керівниця народного танцювального колективу «Азалія» Яровського Будинку культури:

– Наш колектив з’явився у 1998 році, і першими танцюристками стали молоді дівчата і старшокласники. Тоді, щоб отримати звання народного, ми добре попрацювали – на це знадобилося десять років. Брали призи на різних конкурсах, навіть в Австрії у Відні виступали. Але молодь поступово виїжджала, колектив змінювався, і якось так сталося, що старше покоління, яке колись починало в «Азалії», створило свій колектив – «Гюльмянка».

Марина Вердеш, художня керівниця народного вокально-танцювального колективу «Гюльмянка» Яровського Будинку культури.

– Наш колектив з’явився в 2019 році. Усе почалося з трьох подруг, які за собою підтягнули кумів. У нашому колективі є навіть двоє чоловіків – Іван Топал, він зараз на фронті, і Григорій Гуткан, викладач музики в гімназії. Знаєте, коли в колективі є чоловіки, це дуже надихає та підштовхує. Зараз в нашому колективі 12 учасників, більшість – це жінки пенсійного віку. Найстаршій учасниці – Матроні Замфировій – 72 роки. Ми вже більше співаємо, ніж танцюємо. Колектив багатонаціональний, тож ми виконуємо болгарські, гагаузькі, молдавські, українські пісні, а оскільки всі любимо танцювати, то під кожну вокальну композицію підбираємо танцювальні рухи. Адже на сцені так краще виглядає. Тобто можна сказати, що перейшли на підтанцьовку. Наш колектив – це велика родина, ми всі між собою рідня: куми, похресники. Ми дуже дружні, підтримуємо одне одного. Саме творчість і дружба допомагає нам пережити ці тяжкі часи.

На анонсному фото: болгарський народний танцювальний колектив “Възраждане”(Відродження)

Читайте також: 

• Юрій Захарчук з Ананьєва врятував від вогню Болгарію та став улюбленцем царя
• Українському театру в Одесі – 100 років: історії, люди та як він живе сьогодні
• На вулиці Рені щоранку виходять люди з прапорами: що відбувається у місті під час Хвилини мовчання