В Одесі вулиця Новгородська стала вулицею Михайла Жука: рішення в межах деколонізації

Ключові моменти:

• Вулицю Новгородську в Одесі перейменовано на вулицю Михайла Жука в межах деколонізації;
• Рішення ухвалено Одеською міською радою навесні 2024 року;
• Нова назва увічнює українського художника і письменника, життя якого було тісно пов’язане з Одесою;
• Перейменування спрямоване на оновлення топоніміки та зміцнення української ідентичності міста.

Перейменування вулиці Новгородської на вулицю Михайла Жука відбулося на підставі рішення Одеської міської ради від 24 квітня 2024 року щодо приведення міської топоніміки у відповідність до сучасної політики деколонізації. Документ стосується зміни назв об’єктів на території міста та є частиною системної роботи органів місцевого самоврядування.

У матеріалі використано дані офіційних рішень міської ради, а також історичні відомості про Михайла Жука — українського художника, літератора та педагога, чия професійна діяльність була пов’язана з Одесою. Біографічна інформація підтверджується музейними та архівними джерелами, зокрема публікаціями Одеського літературного музею.

Процес зміни назв в Одесі супроводжується громадськими обговореннями та експертними оцінками. У цьому випадку йдеться не лише про формальну заміну табличок, а й про перегляд символічного простору міста — в контексті сучасної української історичної політики.

Вулиця Новгородська — чи потрібно було її перейменовувати?

Була в Київському районі Одеси вулиця Новгородська. Коли росія, вже нікого не соромлячись, продемонструвала всю свою гнилу сутність, одесити перейменували цю вулицю, як і Псковську, щоб і духу російського тут не залишилося. А можливо, варто було вчинити інакше?

Адже Новгород — місто непросте. Відкрий ініціатори перейменування підручник історії, а якщо ліньки — скористайся замість власного інтелекту штучним, і могла б з’явитися думка: нехай би в Одесі залишилася вулиця Новгородська.

Чому? Тому що ще в Середньовіччі вільний, незалежний і демократичний Новгород став однією з перших жертв московської експансії. Московсько-новгородські війни XV століття (особливо 1471 і 1477–1478 років) стали жорстким підпорядкуванням незалежної демократичної республіки (вічового устрою) централізованому московському князівству.

Московські варварські війська під проводом Івана III застосували тактику повного розгрому, включно з вирішальною Шелонською битвою (1471), блокадою та подальшою ліквідацією новгородських вольностей, що призвело до втрати незалежності Новгородом у 1478 році.

Новгород офіційно веде свою історію з 862 року. До 1147 року, коли москва лише-но почала вимальовуватися з боліт, Господин Великий Новгород — так уже називали це місто, яким управляло віче. Поясню: новгородське віче — це вищий орган влади, народні збори в Новгородській республіці (X–XV ст.), що складалися з вільних містян. Воно ухвалювало ключові рішення: питання війни і миру, вибір та вигнання князів, запрошення посадника й архієпископа, а також управління фінансами.

Чи могли московські ординці оминути таке «своєвілля»? Ні, звісно! Віче було символом новгородської демократії та незалежності й проіснувало до підпорядкування Новгорода москвою в 1478 році. Тож, можливо, і варто було залишити в Одесі вулицю Новгородську — з цього погляду? Та гаразд: відірвуться з часом знову від московії — повернеться й вулиця Новгородська до Одеси…

Ім’я, повернуте місту: художник, письменник і педагог Михайло Жук

Тепер ця вулиця носить ім’я Михайла Жука. Він — Одесит (цілком заслужив велику «О»), хоча народився 1883 року в Каховці на Херсонщині. Був прекрасним літератором і видатним художником. Пензля вперше взяв до рук, коли… фарбував паркани. Родина не відзначалася достатком, і Михайло з дитинства заробляв на шматок хліба: фарбував паркани, малював вивіски. А ще писав ікони.

У 13 років разом із батьками переїхав до Києва, де вступив до Рисувальної школи Олександра Мурашка. Його наставниками були Харитон Платонов і Микола Пимоненко — і всі три ці прізвища є гордістю українського живопису. У 1900 році, закінчивши школу, він вступив до Краківської академії мистецтв.

Із відзнакою Михайло Жук завершив навчання 1904 року — за профілем портретного рисунка і фрески. Тоді ж у Києві, в Міському музеї, відбулася його перша (і остання за життя) персональна виставка.

У роки навчання він розпочав літературну діяльність, у Кракові зблизився з широким колом польських і українських письменників. Жука пов’язували приятельські стосунки з Іваном Франком, Василем Стефаником, родиною Грушевських.

У 1905 році переїхав до Чернігова, де працював викладачем малювання в жіночій гімназії, єврейському училищі, духовних училищах і семінарії. Там він подружився з родиною Коцюбинських, і ця дружба з відомим письменником тривала до останніх днів життя Коцюбинського.

Революційні події 1917 року привели Жука до Києва, де він працював секретарем комісії зі створення Української академії мистецтв. Тоді ж став одним із перших восьми професорів академії, викладачем декоративного живопису.

До 1919 року Жук перебував у самому епіцентрі українського культурного життя в Києві. А з 1919-го повернувся до Чернігова, де жив до 1925 року.

Саме тоді Михайла Жука запросили до Одеського політехнікуму мистецтв на посаду професора кафедри графіки, а згодом — керамічного факультету. Відтоді все його життя було пов’язане з Одесою: мешкав на вулиці Канатній, 76. Нині цей будинок прикрашає меморіальна дошка.

У 1930 році громадськість України відзначила 25-річчя його художньої та педагогічної діяльності. Тоді ж видали перший альбом із репродукціями творів Жука, який увійшов в історію українського мистецтва як один із найяскравіших його представників.

Помітний слід він залишив і в літературі. Окремими виданнями вийшли 10 його книжок — це вірші, казки, п’єси. Українською мовою він писав сонети — один із найскладніших жанрів поезії.

В Одеському театрі опери та балету ставили оперу Спендіарова «Алмаст», лібрето до якої переклав Жук. Також він переклав українською мовою окремі твори Оскара Вайльда, Олександра Блока. Його власні п’єси («Легенда», «Мадонна з Ефеса») ставили на початку 1920-х років у театрі ім. Заньковецької в Чернігові.

Було б дивно, якби його інтерес до української культури залишився поза увагою «компетентних органів». На початку 1930-х років його заарештувало НКВС, але згодом відпустило. Проте це потрясіння фактично зламало в ньому художника — надалі він займався переважно керамікою.

Окупацію Одеси нацистами Жук пережив, не покинувши рідне місто.

У 1955 році Одеське художнє училище відзначило 50-річчя його творчої та педагогічної діяльності, однак виставку творів Жука-художника так і не організували. Як і не видали книгу з його літературними творами.

Лише у 2019 році, до 55-річчя з дня його смерті, Одеський літературний музей видав книгу цього незаслужено забутого українського письменника і художника. Тираж — лише 300 примірників, що автоматично зробило видання раритетом, але «Білим і чорним хотів би я бути» можна пошукати в одеських бібліотеках: частину накладу їм передали.

Помер Михайло Іванович Жук в Одесі у 1964 році та похований на Другому християнському кладовищі.

Раніше ми розповідали, чому вулицю Мічуріна в Одесі перейменували на Болбочана.

Читайте також про причини перейменування провулка Щорса на честь Людмили Гінзбург.

Валерій БОЯНЖУ, Херсон — Одеса