Біла акація: жива легенда Одеси – і тривожне майбутнє (фоторепортаж)

За легендою, сам Рішельє майже два століття тому закупив саджанці білої акації у Відні та безкоштовно роздавав їх кожному одеситу в обмін на обіцянку посадити й доглядати за ними. І з часом акація стала поетичним символом любові до свого міста, частиною його ДНК.

І кожної весни, коли все наповнюється життєвою силою, ми не можемо надішатися цим ніжним ароматом – він кружить голову, і відразу хочеться співати, адже в голові звучить музика з оперети «Біла акація». Ця музика зустрічає гостей міста на залізничному вокзалі і є гімном Одеси. Ось так ідеш пізно ввечері з прогулянки, вдихаєш цей тонкий романтичний запах – і з’являються приємні спогади… Хоча стало помітно, що дерев акації стало набагато менше, їх перестали висаджувати… Що ж сталося?

Шукаючи відповідь на це питання, «Одеське життя» зв’язалося з експертом – кандидатом біологічних наук, доцентом кафедри ботаніки Володимиром Немерцаловим.

За словами фахівця, біла акація – рослина північноамериканського походження, її наукова назва – робінія справжня. Названа вона на честь французького ботаніка, директора Паризького ботанічного саду Робена.

На нашій території її почали активно висаджувати на початку XIX століття в першому ботанічному саду, і вона, нарівні з софорою японською (теж з родини бобових), прекрасно поширювалася і росла.

Згодом, у XX столітті, інтерес до акації зріс, особливо після війни, коли почали створювати лісозахисні смуги з акації. В результаті це призвело до того, що сьогодні акація становить загрозу для решток біоценозів та екосистем, які формувалися тут ще до появи людини.

Як пояснює Володимир Немерцалов, акація конкурує з місцевими видами, адже вона прибула з Америки, тому розглядається як інвазійно активна рослина, схильна до захоплення територій. У лісовому господарстві та «Зеленбуді» періодично отримують рекомендації скоротити кількість акацій у місті.

– Звичайно, це впливає на скорочення акацій у місті, але вона й сама добре розмножується, формуючи навколо себе цілих ділянок. Однак не всі дерева приживаються – потрібна вода. У місті краще приживається софора. Вона відрізняється тим, що не має колючок, більш зелена і цвіте не в травні, а в липні-серпні. Крім того, плоди у акації – сухі стручки, які розкриваються, а у софори – зелені і не розкриваються, – пояснює біолог.

– До того ж, – продовжує він, – все колись приходить до кінця: гілки акації дуже крихкі і ламкі. В міських умовах дуби живуть сто років, тополі – 40 років, а акація – десь посередині, близько 50 років. До речі, в Одесі не зафіксовано столітніх дерев акації.

Акації сильно постраждали в 1920-х роках, під час Другої світової війни: їх вирубували вночі просто тому, що не було опалення, і використовували для обігріву приміщень. Інших дров не було, а акація добре горить. Про це пишуть багато письменників і істориків.

– Звичайно, акація – цінний медонос, її аромат зводить з розуму не тільки бджіл, але й людей. Про акацію багато написано різними мовами світу, згадуючи одеські весняні вечори. Зараз хотілося б, щоб акацій було більше в центральній частині міста. А ось на околицях і за межами міста, звісно, потрібно обмежувати її поширення – вона заважає розвиватися і відновлюватися природному ландшафту, не дає поширюватися видам, звичним для нашої флори. Колись вся Старопортофранківська вулиця була засаджена акаціями. Зараз дерев акації залишилося мало – все більше стало софори і шовковиці. Замінення в основному відбувається липою, тополею, софорою, горіхом… «Зеленбуд» в основному саджає гладіцію, дуб і сакуру.

Чи буде акація через 50 років? Неможливо точно спрогнозувати, адже клімат змінюється, до нас наближаються субтропіки, і клімат стає сухішим – якщо, звісно, тенденція не зміниться. А вона може змінитися. При цьому можна сказати, що наше місто більш вологе, бо знаходиться біля моря, і завдяки поливу тут можна вирощувати набагато більше рослин, ніж ті, що зустрічаються в природній флорі. Поки акація нормально почувається в нашому кліматі – це не тополі, ясени чи клени, яким потрібно набагато більше вологи. Ось їм, можливо, загрожує зникнення через кілька десятків років. А акація добре розмножується кореневими нащадками та самосівом.

Тож, одесити, без нашого символу ми не залишимося, адже акація живуча – як і ми всі.

Ну а поки милуємося красою квітучої білої акації:

Читайте також: Одеські каштани захистять від мініруючого шкідника.