70 років від дня смерті Сталіна: як жила Одеса у ранньому СРСР

Труднощі в ранній радянській Одесі

Спочатку існування СРСР Одесі довелося несолодко. Торговий порт було розвиватися у закритій країні. Крім того, Одеса як прикордонне місто, віддалене від басейнів вугілля та руди, не пов’язувалося з планами індустріалізації країни. А «буржуазна архітектура» та заповзятливий народ не викликали симпатій товариша Сталіна.

У разі планової економіки нашому місті почався застій. Одеса стала одним з небагатьох міст СРСР, де населення з 1913 по 1940 рік практично не зросло. Якщо до 1917 року в Одесі жило 560 тисяч осіб, то на початок Другої світової війни населення міста поповнилося лише на 40 тисяч осіб. За цей час населення Києва зросло у 1,5 раза, а Харкова та Дніпра (Дніпропетровська) – у 2,5 раза. Щоправда, паралельно Одеса оформилася до міста-курорту та кінематографічної столиці.

Умови для зростання склалися лише після війни, коли Одеса через своє розташування стала важливим військово-стратегічним центром. З тилу сюди підтягнулися нові виробничі потужності, а 1947 року вийшла у перший рейс знаменита на весь Союз китобійна флотилія «Слава». Але колишнє значення Одеси на той час померкло. Якщо 1913 року наше місто було третім чи четвертим у Російській імперії, то 1956 року — вже 13-м у СРСР.

Забутий голодомор на Одещині

Тема «сталінських голодоморів» в Одесі не зустрічає такого співчуття, як, наприклад, у західних областях України. Але голод на Одещині був, причому не лише у селах, а й у самій Одесі.

— 1933 року мій дід Яків працював у пекарні і йому належав пайок. Повертаючись додому, він зустрів на Рішельєвській свого приятеля Абрама. Той благав: «Яків, я вмираю з голоду, допоможи!». Дід запросив товариша додому, а сам побіг: справа була взимку, а його ноги були обмотані ганчірками та взуті в калоші. Пересуватися він міг тільки підстрибом, інакше відморозив би пальці, — розповідає письменниця Вікторія Колтунова.

— Удома в Якова Абрама чекала картоплина та скибочка чорного хліба. Але Абрам так і не дійшов — помер на вході у двір.

Найпохмурішим місцем тодішньої Одеси була площа Червоної Армії (Соборка). Туди сходилися колгоспники-втікачі, сподіваючись випросити хліб. Багато хто був такий поганий, що вмирав, ледь відкусивши шматочок. Але частіше їм нічого не діставалося — городяни проходили повз, бо самі нічого не їли. Перед смертю селяни пухли, божеволіли і обдирали на деревах кору. Трупи збирали штабелями і потім вивозили за місто.

Проголодь Одеса жила ще довго. У вільному продажу хліб з’явився влітку 1934 року, а картки скасували лише з 1935 року.

В Одесі розвивалася культура та наука

Відстаючи від інших міст з промисловості, будівництва та приросту населення, в Одесі швидко розвивалися культура та наука. Особливо у 1930-ті роки.

У цей час на Французькому бульварі розширилася Одеська кіностудія, було збудовано Інститут експериментальної офтальмології під керівництвом академіка Володимира Філатова. У самому центрі міста відкрили музичну школу Петра Столярського, на вулиці Старопортофранківській – театр Музичної оперети, а в оновленому парку Шевченка – величезний «Зелений театр» на 7 тисяч місць. Поруч збудували футбольний стадіон імені Косіора (генеральний секретар Комуністичної партії України, вважається одним із організаторів Голодомору в нашій країні. — Ред.), відомий сьогодні як «Чорноморець». Відкрилися нові кінотеатри та школи.

Після війни заклади освіти та культури відновлювали перш ніж житлові будинки. До початку 1946 року в Одесі вже працювала більшість театрів та кінотеатрів, хоча план відновлення житла був провалений: замість запланованих 150 тис. кв. метрів здали лише 50 тис. «квадратів» житла.

Активна реконструкція міста

Дореволюційна Одеса у сучасному розумінні не була упорядкованим містом. У порядку містилися центральні вулиці та квартали, а ось на околицях панував бардак — відсутність зелені та твердого покриття на вулицях, обшарпані будинки, сміття та бродячі собаки.

Упорядковувати робочі райони почали за Сталіна. З 1925 року активно велися роботи з мощення вулиць на Молдаванці, Слобідці та Пересипу. У 30-ті роки занедбаний Дюківський сад та схили Ланжерона перетворили на розкішні парки з павільйонами та атракціонами. Потьомкінські сходи прийшли в нікчемний стан, але в 1933 році їх реконструювали, облицювавши рівними плитами граніту. На площі Червоної Армії спорудили величезний фонтан – його наповнювали 164 струмені, причому центральний струмінь бив у висоту на 15 – 20 метрів.

Одеська злочинність

Незважаючи на такі здобутки, висока культура так і не стала надбанням широких мас трудящих. На околицях міста панувала злочинність. Групи хуліганів тероризували навіть курортний Великий Фонтан, не кажучи вже про Молдаванку та Слобідку.

Старожили кажуть, що злодії виносили не те що ювелірку, а меблі та їжу. Особливо страшно було залишитися без верхнього одягу взимку, адже люди жили дуже бідно.

Після війни ситуація зі злочинністю посилилася, і лише у 1950-ті роки місто зітхнуло з полегшенням. Тож «порядок» за Сталіна — це міф. Втім, як і багато інших речей, про які сьогодні з ностальгією іноді згадують літні одесити.

Ранній СРСР був державою робітників і селян, де перші не мали власного житла, другі — хліба, а всі разом — грошей на пальто. І Одесу всі ці «чудеса сталінських часів» не оминули.

Спроби зробити з Одеси курорт

У липні 1933 року, у розпал Голодомору, до Одеси прибув нарком торгівлі Анастас Мікоян. Він проінспектував будівництво санаторіїв і запропонував розгорнути в центрі міста та вздовж узбережжя мережу ресторанів, «цілком доступних для широкої маси приїжджих курортників». Саме за Сталіна Одеса почала розвиватися як повноцінний курорт-всесоюзна здравниця. Сюди приїжджали, як тоді говорили, «відремонтувати здоров’я» не лише з усього Союзу, а й з інших країн. У порт регулярно заходили круїзні судна з американськими, британськими та німецькими туристами.

У 1937 році в місті було вже 24 санаторії, три грязелікарні та водолікарня. Напередодні «Великого терору» у них відпочило 52 тисячі ударників виробництва. Це вимагало величезних вкладень, у той час трохи — стан пляжів — залишало бажати кращого. Довоєнні газети були сповнені скарг на відсутність роздягальень, гори сміття та гостре каміння. Зручні піщані пляжі почали намити в Одесі лише за Хрущова.

Одеський приватний бізнес

Всупереч поширеному упередженню, підприємництво та приватна власність на нерухомість у тій чи іншій формі зберігалися усі 70 років існування СРСР. За Сталіна — особливо.

Ріелторський бізнес в Одесі процвітав у 20-ті роки, за часів НЕПу. Потім «лавочку прикрили», але після війни на тлі бідності та повної дезорганізації економіки відкрити свою справу знову стало можливим.

Крім того, після Другої світової війни людям давали землю як під городи, так і під забудову. На піку голоду, 11 березня 1947 року, виконком Одеської міськради виділив трудящим 50 тисяч гектарів землі під городи. Робітники та службовці могли розраховувати на 5-10 соток не лише навколо міста, а й у Овідіопольському, Комінтернівському, Іванівському районах.

Згодом на Фонтанах та Заставах, в Аркадії та Кривій Балці розрісся приватний сектор. Держава цьому як мінімум не перешкоджала. Тим самим комуністи визнали, що за «завітами Ілліча» ні прогодувати, ні розселити народ неможливо.

Михайло МЕЙЗЕРСЬКИЙ

Ілюстрації: Бренсон ДЕКУ. У 1930-х роках він кілька разів приїжджав до СРСР, зокрема й до Одеси. Усі свої слайди фотограф розмальовував вручну.

Читайте також: Роман Шухевич: 73 роки від дня смерті головкому УПА