50 літрів вина, екскаватор і повернення з Італії: як живуть звичайні ренійці

Ключові моменти:

• Афанасій Брагар сорок років працював водієм і знав секрет швидких вантажних рейсів.
• Микола Занєт майже сорок років керував важкою технікою в Рені та Одесі.
• Валентина Гєока у 60 років вивчила італійську та тринадцять років працювала в Італії.
• Попри труднощі, герої повернулися до звичного життя та рідної землі.

У Рені про людей багато чого можна дізнатися просто з розмови. Тут легко перейти з української на російську, молдовську чи іншу мову, а за одним столом знайти спільну мову навіть із незнайомцем. Місцеві звикли працювати багато, пристосовуватися до обставин і не боятися починати все спочатку.

Журналістка «Одеського життя» Антоніна Бондарева зібрала три історії звичайних ренійців. У кожній — свій шлях: далекі дороги й старі вантажівки, екскаватори та міські комунікації, заробітки в Італії та повернення додому. Разом вони складаються у своєрідний портрет міста та його мешканців — людей із характером, гумором і дивовижною здатністю триматися за життя.

ДНК ренійців

У наші дні Рені – це справжній національний коктейль, де в одному келиху змішалися десятки культур. Якщо ви збираєтесь відвідати місцевий ринок, то приготуйтеся до лінгвістичного шоку: тут лунають одночасно як мінімум п’ять мов, причому іноді в межах однієї фрази. Якщо на ринок завітають іноземні моряки, які щойно зійшли з корабля в порту, то можете не сумніватися: їх тут не просто зрозуміють, а й отоварять по повній програмі.

Віртуозне вміння знайти спільну мову абсолютно з кожним та вижити за будь-яких умов – це у ренійців, схоже, прописано на рівні ДНК.

Перший ренійський далекобійник та його секрети

Рені завжди був потужним міжнародним транспортним вузлом, де портовики, залізничники та водії крутили цей світ у потрібний бік.

Цілих сорок років не випускав кермо з рук Афанасій Брагар, встигнувши попрацювати і в порту, і на залізниці, і в райспоживспілці.

– Свою водійську кар’єру я починав у гаражі Ренійського порту, де головною «кінською силою» на той час були легендарні ГАЗ-51, – з посмішкою згадує Афанасій. – Найдовший мій рейс був аж до міста Горький, де на заводі ми «вибивали» запчастини для порту Рені та його автопарку. Я на своєму ГАЗоні, який повз зі швидкістю лише 50 кілометрів на годину, пхався до пункту призначення цілий тиждень. Звісно, з перервами на відпочинок. А щоб дорога не здавалася безкінечною, ми з попутником завантажили в кабіну стратегічний запас – 50-літрове барильце бессарабського вина. Я, як сумлінний водій, міг дозволити собі лише профілактичний стаканчик увечері – чисто для міцного сну.

Як виявилося, це барильце було найкращою перепусткою у світі. Коли робітники тамтешнього складу побачили в черзі вантажівку з одеськими номерами, вони були здивовані так, ніби перед ними стояли прибульці з Марсу. А коли «одесити»  пригостили тамтешніх домашнім вином, бюрократія зникла за секунду – запчастини завантажили поза чергою й без жодних балачок.

Коли Афанасій Брагар працював у райспоживспілці, він щодня возив із Одеси та інших міст України продукти для мешканців міста Рені – для магазинів, столових та кафе.

– Щоб пересуватися швидше, я свій ГАЗ-52 власноруч переробив на ГАЗ-53 – замінив двигун і всі важливі вузли, – пишається водій. – Мій залізний кінь нарешті побіг, як то кажуть, з вітерцем.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
Семеро дітей, кози й теплиці: як живе патронатна сім’я з Рені

Перекопав усе місто: коли кожна латка на дорозі, як рідна

Усе життя Миколи Занєта було тісно пов’язане з технікою – та ще й такою, від якої тремтіла земля: бульдозери, важкі екскаватори та інші залізні монстри.

– За свої майже сорок років трудового стажу я встиг попрацювати на декількох  підприємствах Рені – у порту, на рибних ставках, у полях і, звісно ж, у комуналці. Де я тільки не копав! – посміхається Микола.

У нульових роках в Рені регулярно траплялися аварії на водопроводі та каналізації, викликати екскаватор могли серед ночі. Мережі були такими старими, що Микола Занєт перекопав усе місто вздовж і впоперек.

– Якось під час чергового пориву я так захопився процесом, що вирив занадто глибоку траншею, – згадує пенсіонер. – Наш зварювальник був задоволений: він зварив трубу не скручуючись у три погибелі, а стоячи у повний зріст. Начальник, як це побачив, схопився за серце: «Ти що, з глузду з’їхав? Нащо такий котлован?». А я йому спокійно відповідаю: «Та чого ви переживаєте? Сам викопав – сам і закопаю».

Технар до мозку кісток, екскаваторник з Рені встиг підкорити й Одесу, де водії  монстрів були на вагу золота.

– Декілька років працював оператором на асфальтовому заводі – будували дороги довкола обласного центру, – згадує Микола. – На фірмі була крута корейська, турецька та японська техніка. Я опанував її всю. А перед самою пенсією повернувся до рідного Рені, щоб завершити свій трудовий шлях у комунальному господарстві. Тепер, коли їжджу містом, кожна латка на дорозі мені як рідна – одразу згадую, де і як пройшовся своїм екскаватором.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
Комунальники Рені: прибирають місто, будують укріплення та «хрестять» техніку шампанським

Підкорила Італію й повернулася до рідної лопати

Закінчивши Ренійську школу, Валентина Гєока вийшла заміж і разом із чоловіком обжилася у передмісті – селі Долинське.

– Та чим вам те Долинське не мегаполіс? – із посмішкою жартує вона про свою сільську прописку.

Валентина все життя пропрацювала в торгівлі, завжди була серед людей. Коли чоловік захворів і родині довелося влізти в кредити на ліки, єдиним способом розрахуватися з боргами стала поїздка за кордон – доглядати за літніми італійцями. Такий «жіночий десант» висаджується з Рені досить часто.

– Вчити італійську мову у шістдесят років – це дуже складно, нічого в голові не трималось, – згадує Валентина. – Я почала слухати італійські телепередачі, намагаючись зрозуміти, про що йдеться. Ось таким засобом – прислуховуючись до розмов людей – і вивчила мову. Італійці були в такому захваті від моєї кулінарії, що легко проміняли свою знамениту пасту на наші молдавські сармалє, запечені плацинди та інші страви, які ми щодня вдома готуємо та їмо. Я їм навіть домашній хліб пекла, від чого вони взагалі втрачали дар мови.

Перша моя підопічна – колишня циркова артистка – виявилася пані з неймовірним темпераментом. Попри те що після травми пересувалася вона лише з ходунками, енергія в ній просто вирувала. Вона не пропускала жодного міського свята, а я її супроводжувала. Тож за якийсь час мене знало вже пів міста, пропонували роботу.

Загалом я працювала в Італії тринадцять років, за цей час в мене було близько двадцяти підопічних – і кожна родина зарахувала мене до близьких родичів. Досі кличуть у гості, але здоров’я вже не те для закордонних «гастролей».

Утім, рідна хата про самопочуття не запитує: город та господарство ніхто не скасовував. Пенсіонерка, яка пересувається із милицею, на грядках замінює її на лопату, сапу або граблі.

– А що? Опиратися можна і на лопату, – сміється невтомна пенсіонерка, за звичкою завантажуючи льох під зав’язку консервацією із власних, екологічно чистих овочів.

Нагадаємо, Рені несподівано святкує 500-річчя: місто на Одещині «постаріло» на 22 роки.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
У центрі Рені на Одещині цвітуть троянди з Болгарії: як вони тут з’явилися (фото)