365 миттєвостей війни: щоденник одеського світлописця

Один воєнний рік – як один день

Кожне фото – це як сторінка особистого щоденника Бориса, який він почав вести з першого дня рашистського вторгнення. Кожне фото – як документ, зріз страшного часу, який розпочав свій болісний відлік 24 лютого 2022 року.

Дюк, укритий мішками з піском, одеський вокзал у перші дні війни, Дерибасівська у протитанкових їжаках, руки хірурга, що виймає уламок з тіла українського бійця, мирні жителі на тлі зруйнованого будинку, звільнений Херсон, хлопчик із Миколаєва з пляшками води, пронизаний житловий комплекс «Тірас»… Представлені на ній роботи зроблено за рік війни у трьох областях України – Одеській, Миколаївській, Херсонській.

Ці фото треба побачити, відчути, знову поринути у кожну мить року війни, прислухатися до себе – як вони перегукуються із власними відчуттями, переживаннями, думками?

І ще: кожне фото на виставці Бориса Бухмана ніби вміщає одразу всі ці 365 днів війни, що звернулися і в мить, що летять, і одночасно сконцентрувалися в один-єдиний день – 24 лютого. Тому що для кожного з нас він став точкою відліку іншого життя.

Майстрiв фотографії іноді називають старим словом – світлописець. На виставці відразу згадалося про це, бо фото воєнних часів все одно наповнюються променями сонця, світлом надії, світлою вірою в Перемогу.

«На виставці представлено понад півсотні робіт, обраних із тисяч кадрів. Деякі з них стали відомими та впізнаваними, дещо з’явилися на обкладинках європейських журналів, але всі вони стали артефактами страшної та жорстокої війни, яка триває 365 днів та 8 років. Бориса Бухмана і раніше можна було побачити на прикордонних заставах, військових частинах та навчаннях, адже війна для нього розпочалася у 2014 році, але зараз він став справжнім фоторепортером воєнного часу. Обійми, розпач, сльози, надія, кров, біль, втома, радість, лють, гордість, відвага, любов, дружба, допомога…», – ось як відгукуються про Бориса організатори виставки.

А ще всі представлені роботи (до речі, всі вони за законами воєнного часу пройшли військову цензуру) – сама щирість. Можливо, саме тому у залі на відкритті виставки Бориса Бухмана зібралася величезна кількість людей. Усі представлені на ній роботи Борис назвав у розмові з кореспондентом «Одеського життя» просто й точно: «Це щоденник». Додам: наш з вами спільний воєнний щоденник…

Одне слово – майстер

Борис Бухман народився 1961 року. Одесит, член Національної спілки фотохудожників України. Вперше взяв фотоапарат до рук у сім років. Керівник «Майстерні практичної фотографії «ФотограФ і Я». Учасник багатьох благодійних проектів. Призер багатьох вітчизняних та зарубіжних фотоконкурсів. Член журі кількох українських та міжнародних конкурсів. Майстер одним словом…

Вдивляюсь у незвичайну ханукію-дев’ятисвічник… Це теж робота Бориса. Ні, не фотографія. Справжня ханукія, ось тільки створена вона із… зібраних за цей рік останків ворожих снарядів.

– Ця задумка відразу в мене народилася. От і втілили її у життя – як символ життя, – усміхається одеський майстер Борис Бухман.

Задаю питання, яке «на поверхні»:

– Що ви зазнали рік тому? Шок, страх?

– Я не назвав би це так. Якось одразу зумів сконцентруватися, почав думати, що треба зробити насамперед… Переживання з’явилися за дочку та онуків. Відправив їх за кордон, а потім спитав себе: що найбільше турбує тепер? Виявилося: найбільше боюся «загубитися». Зрозумів головне: у ситуації, що склалася, треба себе знайти. Вік – не армійський, мене не візьмуть. Як не стати тягарем? І заспокоївся лише тоді, коли одержав акредитацію на право зйомок.

Борис усміхається (ось же людина, вміє відшукати потрібний жарт, анекдот, а то й найнеобхідніше слівце в будь-якій ситуації!):

– Кажу дружині: їдь із донькою та онуками. Вона мені відповідає, що кинути мене не може, хто ж тобі, мовляв, борщ зварить? Я одразу відповідаю: ніби не знайдеться, кому борщ мені зварити! Вона мені одразу: «От тому й не їду!».

І Борис почав активно працювати, просто займатися звичною та улюбленою справою в незвичайних умовах. Часто від дружини приховував, куди саме сьогодні поїде – чи то в Миколаїв, чи то на блокпост, чи ще в інше місце, «де стріляють».

Що найпам’ятніше за цей рік війни? Борис замислюється, каже, що все тепер здається «одним днем, що затягнувся».

– Знаєте, це було вдома… Ракета летіла над моїм балконом. І тут я раптом зрадів: «Якщо я її бачу, значить живий!».

– Я вже зрозуміла, що у вас суто одеське почуття гумору та вміння радіти. А що турбувало?

– Якась така моторошна образа в мені народилася за час війни. Така образа, що роздирає, за дітей і старих, за хлопчиків наших воюючих. За зруйновані будинки… А ось страху, про який ви питаєте, не було. Навіть коли нас обстріляли на блокпості в Херсонській області. Я ось придивлявся до молодих людей, теж ніби питав беззвучно: Вам не страшно? Бачив, що ні. То чому ж у мене, людини, м’яко кажучи, не молодої, має бути страх?.. Хоча всередині іноді «трясло». Але це не страх, ця та сама «жахлива образа». Пам’ятаю це відчуття виникло особливо сильно у шпиталі, коли хлопців наших, що померли від ран, побачив. Тоді мене просто «порвало», аж руки тремтіли…

Кавун-талісман та єдина мрія

І все ж таки Борис не залишив свій новий професійний напрямок. Каже, що й не міг би лишити. Був у нього за час війни недовгий період, коли не виїжджав із військовими чи волонтерами.

– Так знаєте, у мене справжня ломка почалася! Дзвоню, питаю: «Хлопці, ви що очманіли?! Я ж не можу не працювати! Робота – мій захист, моє все! Раптом відчув, що рятуюсь об’єктивом, якщо хочете, ховаюся за фотоапарат.

Ну а найяскравішою та радісно-насиченою подією за рік війни Борис вважає той день, коли він приїхав у звільнений Херсон. І працював там, і свою ученицю звідти вивіз. А ще одержав у подарунок кавун. Привіз його додому, а їсти чомусь не став. Дивився-дивився на кавун як ще одну сторінку війни у своєму житті, вважав, що це – талісман. Ну а як їсти талісман?..

Борис упевнений: його робота, все, чим вона займалася весь цей військовий рік – як рятівне коло.

– Кожен має робити хоч щось посильне, щоб наша Перемога прийшла швидше. Я тепер впевнений у цьому, на всі сто і навіть більше… І не питайте мене, про що я мрію. Сам відповім: щоб моя наступна виставка була присвячена нашій Перемозі. І щоб вона відбулася якомога раніше!

Читайте також: Знакомые все лица: из окон выглянули известные одесситы

Фото автора