Святослав Вакарчук. Думки вільної людини

Святослав Вакарчук – лідер гурту «Океан Ельзи», концерти якого збирають сотні тисяч шанувальників, а сама життєва позиція співака для багатьох є зразковою, віднайшов свою формулу примирення українців і запропонував її 20 травня одеським студентам в стінах Одеського державного університету ім. І.І.Мечникова. Зустріч з молоддю тривала дві з половиною години без перерви. Умовно розмова була поділена на дві частини – лекція і запитаня-відповіді. Історії з власної біографії, роздуми про сутність свободи і про життєві цінності – так розпочав спілкування виконавець. Згодом від студентів звучали різні проблемні питання.

Початок свободи

Що для мене означає свобода і звідки вона почалась. На мою думку просте слово «свобода» має бути ключем для вирішення особистих наших проблем. Я виріс в звичайній інтелігентній сім'ї львівського професора. Мої батьки не були дуже такими «радянськими», а з другого боку – дисидентами вони також не були. В домі було завжди багато книжок, я вчився в школі з поглибленим вивченням англійської мови, в мене було багато цікавих друзів, ми обговорювали будь-які теми, і я вважав, себе в принципі, вільною людиною. Коли мені було 15 років, практично розвалився Радянський Союз і було дозволено виїжджати за кордон.

Перша країна, куди я потрапив, була Канада. Це була програма по обміну, я жив в канадській сім'ї. Я вам скажу, ця поїздка змінила мене на все життя. Коли я потрапив до Монреалю, я відчував напевно те, що свого часу відчув Ніл Армстронг, коли вперше ступив на поверхню Місяця. По-перше те, що я називав свободою, на справді свободою не було. Я приїхав у країну, в якій я побачив людей, які можуть одягатись так, як вони хочуть, мати зачіски, такі, які вони хочуть, слухати музику, яку вони хочуть, читати книжки, які хочуть, їздити, куди хочуть, а найголовніше – говорити і думати все, що вони хочуть.

Для вас зараз це є нормою, але повірте, для нас всіх тоді це було шоком, бо ми росли в таких умовах, що це було не нормальним. Коли я повернувся додому, то я зрозумів, що для мене моя індивідуальна свобода назавжди буде найбільшою цінністю у житті, без цього я не зможу бути щасливим. Хоч на той час я був ще, по суті, дитиною, але саме свобода для мене стала рушійною силою. Саме вона мені завжди допомагає у кар'єрі, в громадському і особистому житі.

Цінність свободи

В світі є такі суспільства, де свобода не є обов'язковою найбільшою цінністю. Для них цінністю є безпека, або стабільність і це теж може бути серйозною цінність як для людини так і для суспільства. Є такі країни які готові боротися за свою свободу для того, щоб над головою було мирне небо, але знати, що завтра буде так само як сьогодні, або не гірше, ніж сьогодні. Сказати, що ця цінність безпеки є гірше, ніж свобода, я не маю права. Це вибір кожного з вас.

Для мене просто цінність свободи, свободи вибору є найважливіше і я ставлю це на перше місце. Та, можливо, і поняття «свободи» для кожного різне. Є заповіді, які ти повинен виконувати, а все інше – то твоя свобода і все залежить від тебе, як ти цю свободу використовуєш. Потрібно було дуже багато часу, щоб ця концепція втілилась у життя.

В чому її перевага? Коли людина вважає, що вона має свободу вибору і для неї це – найголовніше, і є ще багато людей, кожен із яких так само хоче мати свободу вибору і хоче бути вільною людиною, єдиний спосіб не забирати цю свободу в іншого – домовитись. Ця концепція одразу передбачає те, що не може бути вищого і нижчого, головнішого і підлеглого. Вона працює лише тоді, коли всі діють за правилами. Якщо одна людина не живе по цим правилам, то вона заважає іншим, або інші заважають їй.

Європа йшла до цього тисячу років. Один із прикладів, який я можу привести, стався в Авглії, в ХІІІ столітті. Король Іоанн I Безземельний (Джон Лекленд), він був братом героя лицарських романів — Річарда Лев' яче Серце, був змушений підписати з феодалами, васалами — елітою того часу так звану «Велику хартію вільності», в якій гарантував їм, що він ніколи не забере їхні землі, а вони натомість гарантували йому, що будуть охороняти королівство під час військової загрози. Чому він це зробив? У нього не було сили протистояти французькій армії, яка наступала, через це він звернувся до народу. Але ті не поспішили виконувати одразу його наказ, а запитали, так як у вас, в Одесі «А что нам за это будет?» І вони змушені були домовлятися. Король дав своїм феодалам трохи влади, а вони дають йому свої гарантії. Пізніше Іоанн І порушив свою обіцянку і тоді вже феодали, погрожуючи, заставили його згадати підписану ним угоду…

До чого я це веду? В Англії, ХІІІ столітті, вони почали робити те, про що в ХХІ столітті в Україні ми говоримо тільки зараз. Їм потрібно було 400 років для того, щоб суспільство почало жити по тим правилам, по яким живе весь цивілізований світ зараз – окремо Парламент, окремо Уряд, окремо Суд – живуть окремим життям, не впливаючи один на одного.

Складний шлях свободи

Я пропоную складний, але ефективний шлях. Він точно дасть успіх, просто не одразу. Просто терпіти треба і йти до своєї цілі. Це як в школі чи в університеті – легше по нормативам стометрівку здати, ніж кожен день самому по 10 км бігати. Але ж від здачі нормативів ви не схуднете, навіть якщо ви її будете здавати краще за всіх, а від щоденного бігу результату досягнете.

Потрібно з ранку до вечора пам'ятати, що ти сам творець свого щастя. Колись мій улюблений видатний російський письменник Антон Павлович Чехов сказав: «Надо по капле выдавливать из себя раба». Я думаю, що він глибоко розумів, як людина глибока і розумна, живучи в Російській імперії, що він живе в суспільстві, в якому люди готові жити рабами. Просто тому, що їм так простіше, легше і тому, що вони бояться змін.

Далеко за ці 100 років ми не втекли. Страх змін, страх того, що буде гірше, ніж сьогодні і байдужість – це ті дві речі, які сидять в душах багатьох українців до нині. І роблять наше суспільство неефективним, суспільством, яке легко роздратувати, суспільством, в якому дитячі первородні комплекси — один транспарант, на якому написана якась фраза, яка розділяє суспільство, зразу приводить до вибуху. Це прояв незрілого суспільства. Тому що ми замість того, щоб думати, щоб кожен аналізувати самому, ми швидко становимось в стадо – на ту або іншу сторону. І знаєте чому? Тому що в стаді не страшно. Стадо – це прекрасно для людей, для яких важлива безпека. Для мене – важлива свобода. Я в стаді жити не хочу, не буду, і вам не раджу.

Голос свободи

Я вважаю великою помилкою відсутність у нас якісного українського каналу російською мовою. Ситуація, котра склалась навколо Південного Сходу підтверджує цю думку. Тому що люди не мають змоги дивитись якісні фільми і телепередачі по телевізору мовою, яку вони вважають рідною. Настане час і цей момент пройде і, скоріше всього, вони будуть створені в українському медіапросторі. Зараз я знаю, що є дуже багато журналістів, в тому числі і російських, які хотіли б працювати на таких теле- чи радіо- каналах. Я вважаю, що це важливі речі і робити, або принаймні, думати про це потрібно вже зараз.

Патріотизм

Як навчитися поважати людей, які вважають себе патріотами України тільки на момент гри нашої збірної з футболу і те, якщо команда перемагає?.. Патріотизм – це не тоді, коли ти радієш коли ти виграв, патріотизм – це коли ти підтримуєш, коли ти програв. Я думаю, що цьому треба вчитися, але це як з коханям – ти любиш не за щось, а тому, що не можеш не любити. Так само патріотизм – ти підтримуєш, тому що не можеш не підтримувати, бо це твоє. Тому, що це твої діти, це твоя земля, тому, що це твоє.

Завершенням зустрічі стало спільне виконання українського гімну.

«Запланований на 28 червня концерт групи «Океан Ельзи» в Одесі проходитиме під посиленими заходами безпеки», – запевнив Святослав Вакарчук. А частина отриманих від концерту коштів буде передана сім'ям постраждалих в результаті трагедії 2 травня в Одесі: «Ми поговорили з групою і вирішили, що ми якось спричинимось до допомоги постраждалим. Частину грошей перерахуємо для допомоги сім'ям постраждалим».

Святослав Вакарчук: «Завжди, коли я приїжджаю в Одесу, тут світить сонце. У мене нема асоціації з Одесою, що тут йде дощ. Я виріс у Львові, це місто, в якому 354 дні на рік йде дощ, а один день ти виходиш і не знаєш, є там дощ, чи ні. Я бажаю, щоб це сонце постійно допомагало вам в житті і ви завжди були вдягнуті по погоді».

Ввечері Вакарчук у своєму твіттері написав: «Одеса – одне з найкращих міст на землі! Дякую студентам за зустріч і за натхнення!»

Алена Швец