Про свободу пересування та наших за кордоном: «Одеське життя» у блогах

Тим часом перспектива вирушити на фронт або бути мобілізованим на роботи, які мають оборонний характер, привабила далеко не всіх українців.

Якщо постаратися, чоловіків, обтяжених дітьми та старими батьками, можна зрозуміти. За свою сім’ю вони звикли бути у відповіді. А ось за країну…

Водночас з початку війни в Україну повернулося понад 110 тисяч чоловіків, 100 тисяч добровольців записалися у сили територіальної оборони ЗСУ. Окрім кадрових військових, є комусь країну захищати.

І ніби не доходить до дорослих і безглуздих чоловіків те, що гинуть наші захисники, в полон потрапляють, що військовим на передовій ротація необхідна. Тому, будь ласка, вирушай у навчальний центр і опановуй військову спеціальність.

Але певна частина українців робити це не має наміру. Президенту Зеленському вже три петиції відправили, які зібрали по 25 000 підписів. Суть така: дозволь за кордон виїхати – роботи немає, сім’ю годувати нема чим. А за кордоном ми грошей заробимо і на потреби ЗСУ щось скинемо.

У праві виїжджати за межі країни українцям, які не мають на те підстав, до закінчення воєнного стану президент відмовив.

А ось ухилитися від повісток у військкомат стає дедалі складніше.

Стаття на тему: Повiстка у військкомат: розставляємо всі крапки над «i»

Один знайомий хлопець настільки можливого призову злякався, що втік із Одеси до Тернополя. Зараз він безвилазно сидить у квартирі, побоюючись, що повістка наздожене прямо на вулиці. А годує «захист та опору» його дівчина, працюючи на кількох роботах.

Айтішник Микола – єдина підтримка батька-інваліда – від повістки бігати не став. Отримавши її, прийшов до військкомату. Там йому розповіли, що звільнити від призову може статус опікуна особи з інвалідністю. Хочеш його мати – кидай роботу та отримуй державну допомогу у розмірі приблизно 6000 гривень. Ну, чи працюй неофіційно. Хлопець ганьбити не став – відмовився. Щоправда, до армії не призвали. Сказали: йди працюй, гроші для країни заробляй.

Андрій прийшов у військкомат у перші дні війни. Служить сьогодні у Білгороді-Дністровському та рветься на передову, беручи в облогу начальство, знайомих, друзів проханнями про переклад. Чоловіків, які з різних причин залишилися за кордоном, не засуджує. ЗСУ потрібні добре навчені та мотивовані кадри.

Чимало наших співвітчизників зараз перебуває у Румунії. Не хочу і не маю права судити їх. Але якось на вокзалі нетверезий, мабуть, чоловік мовив на всю привокзальну площу: «А що, в теробороні я на нову машину зароблю?»

Нехай заробляє. Та й чи потрібен він нашій країні?

Інші блоги «Одеського життя»:

• Міни? Дурниця, справа життєва!
• Екіпірування для героя;
• Про «дотаційний туризмі» та кінець халяви.